Реферат: Вопросы на экзамен по международным отношениям и внешней политике

Реферат: Вопросы на экзамен по международным отношениям и внешней политике

Термін Міжнародні відносини (МВ) з'явився після ІІ Світової війни, але ще до цього періоду Бентам (ІІ половина XVIII - початок XIX ст.) використовував цей термін для визначення спілкування між державами.

Міжнародні відносини - це сукупність економічних, політичних, культурних, правових, ідеологічних, дипломатичних зв'язків і взаємовідносин між народами, державами і системами держав, економічними та політичними організаціями на міжнародній арені.

ý  Системний метод - був започаткований з 20 років ХХ ст. Міжнародна система (МС) - суть цієї системи складає взаємодію окремих держав, які є її складовими елементами.

Існує багато типологій МС, але в основні їх лежать наступні критерії:

q  кожна система має свої типи контролю;

q  структура МС - співвідношення елементів системи та засіб організації елементів системи;

Одним з головних принципів функціонування МС є прагнення держав отримати контроль над поведінкою інших акторів МС. Контроль базується на розподілі сил та ресурсів між її акторами. Наслідком нерівності держав є міжнародна стратифікація з притаманною їй фактичною нерівністю держав.

Стратифікація:

1.       Наддержава

q  здатність до масових руйнувань планетарного масштабу;

q  здатність впливати на умови існування всього людства;

q  неможливість поразки від іншої держави або коаліції держав, якщо до її складу не входить інша супердержава;

2.       Велика держава

q  істотний вплив на світовий розвиток;

q  вплив обмежується одним регіоном або сферою відносин на рівні регіону;

3.       Середні держави

q  мають вплив в найближчому оточенні;

4.       Малі держави

q  вплив в оточенні не значний, але мають національні засоби для захисту незалежності;

5.       Мікро держави

q  не здатні захистити свій суверенітет національними засобами;

Три типи контролю:

а) імперський - єдина держава контролює решту (сучасна епоха);

б) біполярний тип контролю - дві наддержави контролюють та регулюють взаємовідносини в межах своїх сфер впливу (Холодна війна);

в) баланс сил - три або більше держав контролюють дії одне одного за допомогою дипломатичних маневрів, зміні союзів та відкритих конфліктів (Європа віденської епохи);

Відокремлюють три структурних виміри МС:

1.   Конфігурація співвідношення сил, що відображає існування центрів сили:

а) монополярна;

б) мультиполярна;

в) біполярна;

2.   Ієрархія акторів;

3.   Гомогенність - відображає ступінь згоди що існує у акторів відносно тих чи інших принципів та цінностей (Віденська система); та гетерогенність.

В основі традиційно історичного підходу полягає використання поняття МС для визначення етапу у розвитку МВ в той чи інший період.

Кожна система має свої типи контролю. Одним з головних принципів функціонування міжнародних систем є прагнення держав отримати контроль над поведінкою інших акторів міжнародної системи.

Контроль над МС базується на розподілі сил та ресурсів між її авторами. В історії МВ існують 3 типи контролю:

1.   Імперський – єдина держава контролює решту. Притаманний до сучасної епохи.

2.   Біполярний тип контролю. Дві держави регулюють взаємовідносини в межах своїх сфер впливу (холодна війна).

3.   Баланс сил – три або більше держав контролюють дії одна одної за допомогою дипломатичних маневрів, зміни союзів та відкритих конфліктів (Європа віденської епохи).

Стратифікація:

1.   Наддержава

q  здатність до масових руйнувань планетарного масштабу;

q  здатність впливати на умови існування всього людства;

q  неможливість поразки від іншої держави або коаліції держав, якщо до її складу не входить інша супердержава;

2.   Велика держава

q  істотний вплив на світовий розвиток;

q  вплив обмежується одним регіоном або сферою відносин на рівні регіону;

3.   Середні держави

q  мають вплив в найближчому оточенні;

4.   Малі держави

q  вплив в оточенні не значний, але мають національні засоби для захисту незалежності;

5.   Мікро держави

q  не здатні захистити свій суверенітет національними засобами;

Відокремлюються три структурні виміри міжнародних систем:

1.   Конфігурація співвідношення сил, що відображає існування центрів сили (монополярна або мультиполярна, біполярна).

2.   Ієрархія авторів.

3.   Гомогенність або негетерогенність – відображає ступінь згоди, що існує у авторів відносно тих чи інших принципів та цінностей.

Віденська система (1815-1914 або 1918 рр.):

1.   Імперський принцип контролю.

2.   Утворення великих колоніальних імперій та початок антиколоніальних війн (1776 рік – декларація незалежності США).

3.   Друга хвиля колоніальної експансії (об’єктами стають держави, що колись чинили опір – Китай, Японія).

4.   Втрата позицій Османської імперії.

5.   Утворення нових колоніальних імперій (німецька, італійська).

6.   Завершення територіального розподілу, початок боротьби за його перерозподіл.

7.   Початок нової епохи – епохи територіально-розподіленного та засвоєного світу.

Для підбиття підсумків першої світової війни було скликано Паризьку мирну конференцію, яка розпочала роботу 18 січня 1919 p. Тепер до Парижа прибули представ­ники 27 держав, з них 9 учасниць війни - на боці Антан­ти, 15 -які оголосили війну Німеччині, але не брали участі у воєнних діях, та 3 нових країни - Польща, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів та словенців.

Основним питанням конференції була підготовка мирного договору з Німеч­чиною. Його було підписано 28 червня 1919 p., у п'яті роковини сараєвського вбивства, у Великому Версальсь-кому палаці (Версальський мир).

Мирні договори з союзниками Німеччини були укла­дені за зразком Версальського. Сен-Жерменський мир­ний договір з Австрією було підписано 10 вересня 1919р., Нейїський з Болгарією - 27 листопада 1919р., Тріанонсь-кий з Угорщиною - 4 червня 1920 p. та Севрський з Ту­реччиною -10 серпня 1920 p.

Версальська система мирних договорів закріплюва­ла територіальні зміни, які відбулися в результаті пер­шої світової війни й розпаду Німецької, Османської та Австро-Угорської імперій. Франція здобула перевагу на Європейському континенті. Англія закріпила провідні по­зиції на Близькому Сході й панування на морі. Контроль над Лігою Націй фактично перейшов до Англії та Франції.

Ознаки Версальської системи МВ:

1.   Розпад імперій.

2.   Поява нових держав.

3.   Перерозподіл колоній.

4.   Формування регіональних підсистем міжнародних відносин внаслідок появи нових суб’єктів міжнародних відносин.

Створена система міжнародних угод встановила Версальсько-Вашингтонську систему устрою міжнарод­них відносин, що зафіксувала та оформила результати першої світової війни, визначила нове співвідношення сил на світовій арені. Вона стала спробою розв'язати незліченні проблеми, об'єднати й гармонізувати супереч­ливі інтереси народів та держав.

Втім вона мала низку суттєвих недоліків:

1.   не розв'язала протиріччя між держава­ми-переможницями й державами, які зазнали поразки;

2.   не ліквідувала протиріччя між великими й малими країнами;

3.   не запобігла можливості виникнення ре­ваншизму, перш за все внаслідок відсутності дійового контролю за виконанням укладених договорів;

4.   викликала значні територіальні зміни в Європі, друге «велике переселення народів», започат­кувала основи національних конфліктів.

Версальсько-Вашингтонська система закріпила нову розстановку сил у повоєнному світі, але внаслідок своїх вад не могла бути стійкою й тривалою.

Остаточне формування нової конфігурації повоєнних міжнародних відносин довершувалося на Потсдамській конференції лідерів великих держав, що проходила з 17 липня до 2 серпня 1945р. Головною сферою обговорень були європейські справи, насамперед те, що стосувалося всебічного вирішення «німецького питання». Від остан­нього аспекту значною мірою залежали як контури, так і сама сутність повоєнного європейського устрою, що, власне, й підтвердив перебіг подій у наступних кількох десятиліттях.

Ознаки:

q  біполярна система контролю;

q  розподіл сфер впливу і прагнення до його порушення;

q  децентралізація насильства – стабільність на центральному та глобальному рівнях, що підтримується державами і нестабільність на регіональних та субрегіональних рівнях;

q  орієнтація глобальної міжнародної системи і регіональних підсистем, на рівні яких вихід з конфліктів залежить перш за все від рівноваги сил в регіоні та чисто внутрішніх факторів;

q  неможливість збройних сутичок між супердержавами;

q  розпад колоніальних імперій;

q  світ перестає бути переважно європоцентриським;

q  прискорення суспільно-історичних процесів внаслідок модернізації;

q  формування єдиного інформаційно-технологічного простору.

Оцінюючи досягнуті в Потсдамі домовленості, з одно­го боку, необхідно враховувати, що вони зафіксували об'єктивне співвідношення сил та інтересів — насампе­ред великих держав — на момент укладання відповідних угод; з іншого боку, не цілком коректним є твердження, що з плином десятиліть вони остаточно втратили свій сенс. Адже територіальний устрій у більшості частин Європи залишається в основному таким, яким його було встановлено в Потсдамі

На по­чатку XX ст. змінилося співвідношення сил на міжнародній арені. Розподіл сфер впливу, колоній, ринків збуту, що сфор­мувався ще у XIX ст., не задовольняв найбільші імперіалі­стичні держави. На початку XX ст. загострилися міжнаціональні та соціальні конфлікти. Крім того, розвиток мілітаризму спричинив створення нових, могутніших видів озброєння та засобів знищення людей. Він охопив усі сфе­ри діяльності: економіку, політику, науку, ідеологію й тін.

Отже, усі держави воюючих блоків вели несправедли­ву, загарбницьку війну. Кожна з держав домагалася досяг­нення тільки своїх власних цілей за рахунок інших країн.

Німеччина розраховувала покласти край пануван­ню Англії на морі, захопити колонії та ринки збуту інших європейських держав. Вона мала намір загарбати північно-східні райони Франції та Прибалтику, Крим, Приазов'я, Кавказ, що належали до Росії.

Австро-Угорщина планувала захопити Сербію, зміцнити своє панування на Балканах, відібрати у Росії частину Польщі, Поділля й Волинь.

Туреччина, яка вступила у війну на боці Німеччини восени 1914 p., мріяла захопити російське Закавказзя й поновити свій вплив на Балканах.

Англія прагнула зберегти своє панування на морі, не втратити колонії. За вдалого розвитку подій вона охо­че відібрала б у Туреччини Месопотамію й частину Ара­війського півострова.

Франція сподівалася повернути собі Ельзас та Ло­тарингію, втрачені ще в ході франко-пруської війни, за­хопити лівий берег Рейну й Саарський вугільний басейн.

Царська Росія ставила на меті збереження свого впливу на Балканському півострові, оволодіння чорно­морськими протоками Босфор та Дарданелли.

Японія, оголосивши війну Німеччині 23 серпня 1914р., мала намір захопити території в Китаї та остро­ви у Тихому океані.

Геополітичні наслідки І Світової війни:

1.   Розчленування Німеччини.

q  а) Ельзас-Лотарингія поверталася Франції з дати під­писання перемир'я 11 листопада 1918 р.;

q  б) Саарська область передавалася під контроль Ліги Націй в особі комісії з п'яти членів на чолі  з французом строком на 15 років. Франція діставала у свою власність шахти (як компенсацію за руйнування шахт півночі під час відступу німецьких військ). Через 15 років мав відбу­тися плебісцит місцевого населення;

q  в) лівий берег Рейну й 50 км на правому березі оголо­шувалися демілітаризованою зоною, де не буде укріплень і збройних сил;

q  г) Бельгія анексувала дві невеликі німецькі округи — Ейпен і Мальмеді;

q  д) Північний Шлезвіг після плебісциту в березні 1920 р. відійшов до Данії;

q  е) Польща одержала Данцігський «коридор» (район Познані й частина Західної Пруссії), який давав їй вихід до моря. Данціг оголошено вільним містом під контролем Ліги Націй в особі верховного комісара. Відтак Східна Пруссія була відрізана від решти Німеччини, залишаючись її територією;

q  є) Польща одержала в жовтні 1921 р. за рішенням Лі­ги Націй ще південну частину Верхньої Сілезії (1/3 цього промислового району);

q  ж) Сілезький район Цешина, який до 1918 р. входив до складу Австро-Угорщини, з 1920 р. був поділений між Польщею й Чехословаччиною;

q  з) Мемельська область (130 тис. населення) спочатку була відтята від Німеччини без плебісциту й тимчасово управлялася міжнародною адміністрацією, а з 1923 р. пе­рейшла до Литви.

В цілому Німеччина втратила 1/7 своєї території та 1/10 населення. (+ мирні договори з союзниками Німеччини).

2.   Союзники Німеччини втратили:

Австро-Угорщина. Австро-Угорська імперія перестала існувати. Частина Південного Тіролю переходила до Італії, Чехія й Моравія ставали частиною новоутвореної держави Чехословаччина, Буковина передавалася Румунії. Закарпатську Україну було передано до складу Чехословаччини. Договором визнавалася незалежність Австрії, але заборонялося її об'єднання з Німеччиною.

Болгарія. Частина  те­риторії Болгарії відійшла до Югославії та Румунії.

Угорщина. Відмовлялася від ряду територій та визнавала нові кордони держав у Центральній Європі. Її територія була скорочена утроє, а населення - у 2,5 рази. Угорщина, як і інші союзники Німеччини, сплачува­ла репарації переможцям.

Туреччина втрачала 80% своєї території на Близькому Сході та у Північній Африці, позбавлялася флоту й могла мати лише 50-тисячну армію.

3.   Розподіл колоній шляхом уста­новлення так званої мандатної системи (до речі, деякі делегати навіть не зрозуміли, що означає «мандат»). Лі­га Націй як «спадкоємниця» Німецької та Османської імперій надавала «мандати» країнам-наступницям — так званим «мандатаріям».

Згідно з Версальським договором Німеччина віддава­ла свої «права та інтереси» в Шаньдуні (Китай) Японії. У зв'язку з цим Китай відмовився підписати Версальський договір. Громадськість США теж засудила це рішення Вільсона. Тільки в 1922 р. після Вашингтонської конфе­ренції Японія й Китай уклали угоду, за якою в 6-місячний термін Шаньдун був повернутий Китаю.

Італія отримала Південний Тіроль. Франція здобула перевагу на Європейському континенті. Англія закріпила провідні по­зиції на Близькому Сході й панування на морі. Контроль над Лігою Націй фактично перейшов до Англії та Франції. США поступово втрачали свій вплив в Лізі Націй.

Перша світова війна стала результатом протиборства двох військових блоків: Троїстого союзу (Німеччина, Австо-Угорщина, Італія) й держав Антанти (Росія, Англія, Франція). На 1914 р. протистояння між цими двома військово-політичними угрупуваннями європейських держав украй загострилося. Балканський півострів став зоною особливої напруже­ності. Австро-Угорщина (за підтримки Німеччини) вирі­шила, завдавши одного удару по Сербії, остаточно укріпитися на Балканах. Приводом для оголошення війни стало вбивство у Сараєво 28 червня 1914 р. австрійсь­кого ерцгерцога Франца Фердінанда. Виникла нагода роз­громити Сербію. 23 липня Австро-Угорщина заявила Сербії запевне нездійсненний та принизливий ультиматум.

Росія, яка була не підготовленою до війни, радила Сербії піти на компроміс. Проте Австро-Угорщина й Німеч­чина не бажали мирного врегулювання конфлікту. 28 липня Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. ЗО липня 1914 р. російський імператор Микола II підписав указ про загальну мобілізацію. Німеччина 1 серпня оголосила війну Росії, а З серпня - Франції. Німецькі війська почали наступ на Францію через територію Бельгії. З вимогою поважати нейтралітет Бельгії й негайно вивести звідти німецькі війська виступила Англія. Не отримавши відповіді на свій ультиматум, вона 4 серпня оголосила війну Німеччині. До збройного конфлікту, що його було розпочато євро­пейськими державами, поступово було втягнуто 38 дер­жав, населення яких становило 1,5 млрд. осіб (87% населення усієї планети). Війна стала світовою.

Лігу Націй було створено на Паризькій мирній конференції за ініціа­тивою президента США В.Вільсона. Створення Ліги Націй було першою спробою утво­рення організації глобального характеру, яка б узяла на себе відповідальність за підтримання миру на земній кулі шляхом погодження дій її членів

Завдання: бороть­ба за мир, співробітництво й безпека народів.

Найважливіша мета - підтримання миру, збереження повоєнного статус-кво, виконання умов Версальського миру.

Статут: передбачав гарантії членам організації у збе­реженні їхньої політичної незалежності й територіальної цілісності проти зовнішньої агресії; передбачав ко­лективні дії усіх членів Ліги в разі порушення агресором статуту та розв'язання конфліктів; воєнні санкції, економічна та політична ізоляція поруш­ника миру; створення об'єд­наних збройних сил з контингентів країн-членів Ліги.

Слабкість Ліги націй як інструмента підтримання миру зумовлювалася самим статутом. Рішення ухвалювали­ся за принципом одностайності, за винятком питань процедурних і таких, що стосувалися прийняття нових членів. Обов'язкову силу мали тільки рішення з адміністратив­них питань, що стосувалися самої Ліги. Навіть санкції фактично були добровільними. Статут Ліги Націй був складовою частиною Версальсь­кого мирного договору Його підписали 44 країни. Але США, під впливом «ізоляціоністів» у конгресі, не ратифікували Версальський договір й не увійшли до складу Ліги Націй.

Головними органами Ліги були Збори представників усіх членів організації (Асамблея), Рада Ліги Націй у складі 5-ти постійних членів (США, Англії, Франції, Італії та Японії) й 4-х тимчасових. Відсутність ряду великих держав серед членів Ліги негативно позначилася на ефективності її діяльності.

СРСР було прийнято до Ліги Націй у 1934 p. та вик­лючено у зв'язку з радянсько-фінською війною 1939 -1940 pp. Німеччина вступила до Ліги Націй у 1926 p. й вийшла з неї 19 жовтня 1933 p., Японія вийшла з Ліги Націй 28 березня 1933 p.

Ліга Націй виявилася нездатною підтримати статус-кво, що склалося внаслідок першої світової війни, збе­регти Версальсько-Вашингтонську систему. Друга світова війна остаточно поховала Лігу Націй, хоча фор­мально вона проіснувала до 31 липня 1946 p.

Після укла­дення Берестейського миру Німеччина розпочала новий наступ на Заході. Проте у червні 1918 p. країни Антанти за підтримки США вдалися до контрнаступу й почали звільнювати окуповані території. Водночас союзники роз­горнули наступ на Балканському півострові. Ця опера­ція змусила Болгарію 29 вересня вийти з війни, а наступ англійських війську Сербії, Месопотамії й Палестині при­мусив ЗО жовтня 1918 p. капітулювати Туреччину.

Революційні події В Австро-Угорщині спричинили відокремлення від усіх південнослов'янських провінцій. 4 грудня було утворене Королівство сербів, хорватів та словенців (з 1929 p. - Королівство Югославія). До Украї­ни приєдналася Північна Буковина, до Польщі - Галичи­на. ЗО - 31 жовтня спалахнули масові революційні виступи у Відні. Було сформовано Тимчасовий уряд Австрії. З ли­стопада австрійський уряд від імені Австро-Угорщини, яка фактично перестала існувати, підписав перемир'я з Антантою. 12 листопада Австрія проголосила себе рес­публікою.

Революційна активність зрос­тала й на території Німеччини. Утворювалися Ради (в Кілі, Бремені, Ессені, Кельні, Мюнхені, Шверині, Дрездені й т. ін.). 8 листопада у Баварії було повалено монархію й проголошено республіку. 9 листопада повстання охопи­ло Берлін.

За таких умов німецька делегація 11 листопада 1918 p. у Комп'єнському лісі підписала угоду про пе­ремир'я з державами Антанти. Перша світова війна завершилася.

Німеччина, визнавши свою поразку, зобов'язалася негайно вивести свої війська з окупованих західних те­риторій та лівого берега Рейну, передати державам Ан­танти військовий флот, озброєння та військове майно.

В результаті війни з 70-ти млн. чоловік, які воювали на її фронтах, близько 10 млн. було вбито й 20 млн. - поранено. Матеріальні втрати країн-учасниць склали 208 млрд. доларів.

Після завершення першої світової війни постало пи­тання мирного врегулювання повоєнних проблем.

1. Надзвичайно гострі й тривалі суперечки викликала 5 проблема територіального розчленування Німеччини. З те­риторіальних питань було вирішено:

q  а) Ельзас-Лотарингія поверталася Франції з дати під­писання перемир'я 11 листопада 1918 р.;

q  б) Саарська область передавалася під контроль Ліги Націй в особі комісії з п'яти членів на чолі  з французом строком на 15 років. Франція діставала у свою власність шахти (як компенсацію за руйнування шахт півночі під час відступу німецьких військ). Через 15 років мав відбу­тися плебісцит місцевого населення;

q  в) лівий берег Рейну й 50 км на правому березі оголо­шувалися демілітаризованою зоною, де не буде укріплень і збройних сил;

q  г) Бельгія анексувала дві невеликі німецькі округи — Ейпен і Мальмеді;

q  д) Північний Шлезвіг після плебісциту в березні 1920 р. відійшов до Данії;

q  е) Польща одержала Данцігський «коридор» (район Познані й частина Західної Пруссії), який давав їй вихід до моря. Данціг оголошено вільним містом під контролем Ліги Націй в особі верховного комісара. Відтак Східна Пруссія була відрізана від решти Німеччини, залишаючи-ся її територією;

q  є) Польща одержала в жовтні 1921 р. за рішенням Лі­ги Націй ще південну частину Верхньої Сілезії (1/3 цього промислового району);

q  ж) Сілезький район Цешина, який до 1918 р. входив до складу Австро-Угорщини, з 1920 р. був поділений між Польщею й Чехословаччиною;

q  з) Мемельська область (130 тис. населення) спочатку була відтята від Німеччини без плебісциту й тимчасово управлялася міжнародною адміністрацією, а з 1923 р. пе­рейшла до Литви.

В цілому Німеччина втратила 1/7 своєї території та 1/10 населення. (+ мирні договори з союзниками Німеччини).

2. Проблеми колоній були вирішені шляхом уста­новлення так званої мандатної системи (до речі, деякі делегати навіть не зрозуміли, що означає «мандат»). Лі­га Націй як «спадкоємниця» Німецької та Османської імперій надавала «мандати» країнам-наступницям — так званим «мандатаріям».

Згідно з Версальським договором Німеччина віддава­ла свої «права та інтереси» в Шаньдуні (Китай) Японії. У зв'язку з цим Китай відмовився підписати Версальський договір. Громадськість США теж засудила це рішення Вільсона. Тільки в 1922 р. після Вашингтонської конфе­ренції Японія й Китай уклали угоду, за якою в 6-місячний термін Шаньдун був повернутий Китаю.

3. Проблеми репарацій: Франція вимагала від Німеччини сплатити всі збитки — до 800 млрд. марок, що означало б цілковите розорення Німеччини. Ллойд-Джордж запропонував зменшити їх до 100 млрд. марок. Конференція так і не встановила ні остаточного роз­міру, ні терміну виплати репарацій. Домовилися, що Ні­меччина спочатку сплатить 20 млрд золотих марок до 1 травня 1921 р. (2/5 цієї суми мала одержати першочер­гово Бельгія). Значна частина повинна була сплачуватися натурою (понад 2,7 млн. т суднового тоннажу, поставки вугілля тощо). Верховна Рада союзників на конференції в Спа в липні 1920 р. за участю Німеччини лише розподі­лила репарації по країнах: Франції — 52%, Англії — 22, Італії — 10, Бельгії — 8, Греції, Румунії й Югославії — 6,5, Японії — 0,75, Португалії — 0,75%. Проблема репарацій ще багато років остаточно не вирішувалася.

4. Поль­ське питання. Франція наполягала на відновленні кор­донів Польщі 1772 р., прагнучи зробити її сильною як сво­го союзника. Бальфур (Англія) осаджував французів: «Але ж тепер 1919 рік!» США підтримували Англію. Як уже зга­дувалося, Польща одержала частину німецьких територій. Польські війська окупували Східну Галичину (Західна Україна), в 1920 р. здійснили збройну інтервенцію проти України. Але поки що її східні кордони не були визначені.

5. Претензії Італії були більшими, ніж її внесок у вій­ну. Вона вимагала Далмацію, Істрію, порт Фіуме, протек­торат над Албанією тощо. Іта­лійський прем'єр Орландо, нічого не здобувши, на знак протесту у квітні покинув конференцію. Коли він у травні повернувся, союзники вже розподі­лили основні території. Італії відмовили навіть на Близь­кому Сході й віддали лише Південний Тіроль.

6. Претензії Японії були більше враховані, бо її деле­гація, користуючися моментом, теж загрожувала покину­ти конференцію. Від'їзд двох делегацій був дуже небажа­ним, тому Японія одержала все жадане, крім, як уже зга­дувалося, Шаньдуну.

7. Радянська проблема не потрапила до офіційного порядку денного, але сама конференція, її основні орга­ни весь час поверталися до цього питання. Росія — насе­лення 1/6 частини Землі — зробила найбільший внесок у війну проти Четверного союзу, втратила більше солдатів, ніж її союзники, разом узяті. Створення радянської дер­жави й ряду національних держав на території Росії вису­нули перед союзниками болюче питання щодо ставлення до Сходу. Паризька конференція перетворилася по суті на орга­нізатора антирадянської інтервенції: вона санкціонувала економічну блокаду радянської держави, схвалила захоп­лення Бессарабії румунськими військами, підтримала пе­ребування німецьких військ у Прибалтиці, визнала уряд Колчака, великі держави організували широку воєнну до­помогу антирадянським арміям і самі посилили збройну інтервенцію в Росії. Паризька конференція стала своєрідним штабом антирадянської інтервенції.

У січні 1918 p. президент США В.Вільсон виступив з миротворчими пропозиціями («14 пунктів»). Це була зов­нішньополітична програма Сполучених Штатів. Вона передбачала:

q  відкриту дипломатію;

q  свободу торгового судноплавства;

q  свободу торгівлі;

q  скорочення озброєнь;

q  врегулювання колоніальних питань;

q  евакуацію німецьких військ з території Росії, надан­ня їй можливості самостійно визначати політику, вступи­ти до співтовариства вільних націй;

q  звільнення й відбудову Бельгії;

q  повернення Франції Ельзасу та Лотарингії;

q  виправлення кордонів Італії відповідно до національ­них ознак;

q  автономію народам Австро-Угорщини;

q  звільнення й відбудову Румунії, Сербії та Чорно­горії;

q  самостійність турецьких частин Османської імперії, автономію для її національних частин;

q  утворення незалежної Польської держави з вихо­дом до моря;

q  створення загальної асоціації націй з метою надання взаємних та однакових гарантій політичної незалежності, територіальної цілісності як великих, так і малих країн.

Отже, у цій програмі засуджувалися несправедливі війни, національне гноблення, таємна дипломатія, про­голошувався принцип самовизначення націй. У 14-му пункті своєї програми В.Вільсон запропонував створити міжнародну організацію, яка могла б забезпечити повоєн­ний мир.

Основним питанням конференції була підготовка мирного договору з Німеч­чиною. Його було підписано 28 червня 1919 p., у п'яті роковини сараєвського вбивства, у Великому Версальському палаці (Версальський мир).

За Версальським мирним договором з Німеччиною:

q  Німеччина визнавалася винною у розв'язанні світо­вої війни;

q  Вона втрачала свої колонії, деякі її території передавалися сусіднім державам;

q  накладалися військові обмеження та репарації за збитки, завдані країнам Антанти;

q  Ельзас та Лотарингія поверталися Франції, управління Саарською областю передавало­ся на 15 років Лізі Націй;

q  Данциг (Гданськ) було оголо­шено «вільним містом»;

q  Польщі поверталася частина територій, загарбаних Німеччиною (Познань, деякі райони Прусії й Померанії);

q  Данії передавався Північний Шлезвіг;

q  до Бельгії відійшли округи Ейпен, КДальнеді, Морене.

Порівняно з 1914 p. німецька те­риторія зменшилася на 12,5%. Загальна військова повинність у Німеччині скасову­валася. її сухопутна армія не повинна була перевищувати 100 тис. чол. й призначалася для підтримки порядку всередині країни. Німеччині заборонялося мати підвод­ний флот, великі надводні кораблі, військову авіацію та важку артилерію. Німецький генштаб розпускався. Німецька територія по лівому березі Рейну та смуга завширшки 50 км. по правому - оголошувалася Рейнсь­кою демілітаризованою зоною. Загальна сума репарацій була встановлена на Лон­донській конференції у 1921 p. й становила 132 млрд. золотих марок. Франція мала одержати 52% цієї суми, Великобританія - 22%, Італія -10%, Бельгія - 8%. З метою гарантії виконання Версальського догово­ру країни Антанти окупували Рейнську зону терміном на 15 років.

Мирні договори з союзниками Німеччини були укла­дені за зразком Версальського.

Сен-Жерменський мир­ний договір з Австрією було підписано 10 вересня 1919р., колиш­ня Австро-Угорська імперія перестала існувати. Частина Південного Тіролю переходила до Італії, Чехія й Моравія ставали частиною новоутвореної держави Чехословаччина, Буковина передавалася Румунії. Закарпатську Україну було передано до складу Чехословаччини. Договором визнавалася незалежність Австрії, але заборонялося її об'єднання з Німеччиною.

Нейїський з Болгарією - 27 листопада 1919р., частина  те­риторії Болгарії відійшла до Югославії та Румунії.

Тріанонський з Угорщиною - 4 червня 1920 p. вона відмовлялася від ряду територій та визнавала нові кордони держав у Центральній Європі. Її територія була скорочена утроє, а населення - у 2,5 рази. Угорщина, як і інші союзники Німеччини, сплачува­ла репарації переможцям.

Севрський з Ту­реччиною -10 серпня 1920 p. втрачала 80% своєї території на Близькому Сході та у Північній Африці, позбавлялася флоту й могла мати лише 50-тисячну армію.

Версальська система мирних договорів закріплюва­ла територіальні зміни, які відбулися в результаті пер­шої світової війни й розпаду Німецької, Османської та Австро-Угорської імперій. Франція здобула перевагу на Європейському континенті. Англія закріпила провідні по­зиції на Близькому Сході й панування на морі. Контроль над Лігою Націй фактично перейшов до Англії та Франції. США поступово втрачали свій вплив в Лізі Націй.

Проблеми колоній були вирішені шляхом уста­новлення так званої мандатної системи (до речі, деякі делегати навіть не зрозуміли, що означає «мандат»). Лі­га Націй як «спадкоємниця» Німецької та Османської імперій надавала «мандати» країнам-наступницям — так званим «мандатаріям». Було встановлено три види мандатів:

Мандат «А» — колишні арабські частини Туреччини стали формально незалежними, передавалися «під опіку» великих держав.

Мандат «В» — колишні центральноафриканські коло­нії Німеччини потрапили під управління мандатаріїв, «опіка» для них була визнана недостатньою. Забороняла­ся торгівля рабами й зброєю.

Мандат «С» — колишні німецькі колонії в Південно-Західній Африці й на Тихому океані просто «приєднувалися» до територій мандатаріїв відкритою анексією як колонії.

Більшість мандатів розподілила Верховна Рада Антан­ти (крім Італії). Франція одержала мандати на частину То­го й Камеруну (другу частину віддали Англії), частину Французької Екваторіальної Африки; Англія — крім того, на всю Східну Африку, Золотий Берег тощо; Португалія — на Анголу, Кіонгу та ін.; Бельгія — на Руанду-Урунді та частину Конго; Південне -Африканський Союз — на Південне- Західну Африку; Австралія отримала в Океанії німецьку частину Нової Гвінеї та німецькі острови на пів­день від екватора; Нова Зеландія — острови Західного Са­моа; Японія — на північ від екватора острови Маріанські. Маршаллові, Каролінські та Тїалау.

Необхідно нагадати, що Паризька мирна конференція відбувалася з 18 січня 1919 року – по 21 січня 1920 року. Головними проблемами цієї конференції були питання мирного врегулювання після завершення 1СВ (Перша Світова Війна), підписання мирних договорів та повоєнного перерозподілу світу.

Як відомо, Царська Росія була однією з держав Антанти, що воювала проти країн Четверного союзу, але в лютому 1917 року в Росії відбувся переворот, було повалено монархію. Після цього в країні фактично утворилося двовладдя: з одної сторони – Тимчасовий уряд, який виступав за буржуазно-демократичні шляхи розвитку країни і був визнаний Антантою, а з іншої – Рада робітничих та солдатських депутатів, які виступали за більшовицький рух та створення в майбутньому радянської влади. Все це звичайно послабило позиції Росії в Антанті, і як наслідок послабило позиції Антанти у війні проти країн Четверного союзу.

Відомо, що радянську Росію на Паризьку конференцію не було запрошено і Радянське питання не стояло навіть на порядку денному. Але сама конференція весь час поверталися до цього питання. Росія - насе­лення 1/6 частини Землі -  зробила найбільший внесок у війну проти Четверного союзу, втратила більше солдатів, ніж її союзники, разом узяті.

Антанта не визнавала радянський уряд, і тому вже під час конференції розгорнула воєнну інтервенцію в деяких регіонах Росії. Союзні держави здійснили блокаду радянської держави, боючись поширення більшовизму в своїх країнах.

Але све ж таки Вільсон (президент США) за допомогою Ллойда-Джорджа (прим’єр-міністр Англії) вирішив таємно втановити контакти з Леніним і відрядити в Москву секретну місію на чолі з Буллітом. Ленін визнав умови Вільсона важкими, але погодився з ними, вважаючи, що вони будуть основою для мирного договору з США та Антантою.

Незабаром відбулися серйозні зміни в міжнародній ситуації: в Москві утворений Комуністичний Інтернаціонал, в Угорщині проголошена Радянська Республіка, а в Росії по­чалися воєнні наступи Колчака та Денікіна проти радянської влади.

Тому, коли Булліт повернувся з Москви Вільсон та Ллойд-Джордж офіційно заявили, що нічого не знають про будь-які умови з радянською Росією і тепер вже й слухати не хо­тіли про будь-які переговори з радянським урядом.

Так, згодом паризька конференція перетворилася по суті на орга­нізатора антирадянської інтервенції: вона санкціонувала економічну блокаду радянської держави, схвалила захоп­лення Бессарабії румунськими військами, підтримала пе­ребування німецьких військ у Прибалтиці, визнала уряд Колчака, великі держави організували широку воєнну до­помогу антирадянським арміям і самі посилили збройну інтервенцію в Росії.

Вашингтонська конференція проходила з 12 листопада 1921 року до 6 лютого 1922 року. Основними проблемами, які мали бути вирішені на ній, були проблеми обмеження морського озброєння та проблеми тихоокеанського регіону. В цій конференції брали участь 9 країн: США та делегації Англії, Франції, Італії, Японії, Бельгії, Голандії, Португалії та Китаю. Всі ці країни вітали ініціативу проведення конференції, але кожна мала свої інтереси. Так, наприклад, Японія виступала за обговорення питань морського озброєння та зовсім не хотіла торкатися проблем тихоокеанського регіону, а саме проблем Китаю. Радянську Росію на конференцію не було запрошено, хоча все ж таки неофіційно прибула делегація від Далекосхідної Республіки, яка зіграла певну роль в розвитку конференції. Вона мала в своєму розпорядженні деякі секретні договори, які почала публікувати в пресі напередодні конференції. Це були документи про секретні спільні дії Японії з генералом Семеновим проти Радянської Росії, що свідчило про загарбницький характер Японії та матеріали таємних франко-японських переговорів про спільні дії, щодо витіснення США з Азії. Все це істотно загострило протиріччя в таборі колишніх соbuюзників.

Порядок денний Вашингтонської конференції містив два питання:

1.   Обмеження морських і сухопутних озброєнь, правила користування новими засобами війни.

2.   Тихоокеанське та далекосхідне питання.

Протягом цієї конференції було укладено ряд договорів (трактатів):

1.)  “Договір чотирьох держав”, який 13 грудня 1921 року підписали США, Англія, Франція, Японія. Основна мета договору: надання взаємних гарантій недоторканості острівних володінь учасників договору в Тихому океані. Після ратифікації цього договору Англо-Японський союз 1911 року втрачав свою силу.

2.)  “Договір п’яти держав”, який 6 лютого 1922 року підписали США, Англія, Франція, Японія та Італія. Основна мета договору: обмеження морських озброєнь. Заборонялося будівництво військових кораблей водотонажність яких перевищувала 35 тис. тон. Було встановленно співвідношення озброєнь:

Англія – 5

США – 5

Франція – 3

Японія – 1,75

Італія – 1,75.

3.)  “Договір дев’яти держав”, який 6 лютого 1922 року підписали всі держави-учасниці конференції. Основна мета: проголошення принципу поваги суверенності Китаю, поваги територіальної адміністративної недоторканності (але све це було лише на папері). Разом з цим було проголошено принцип “відкритих дверей та рівних можливостей” для всіх націй на території Китаю в галузі торгівлі та промисловості.

Генуезька конференція проходила з 10 квітні по 19 травня 1922 року. В ній брали участь 29 держав. Це була перша найбільш представницька міжнародна конференція, де приймали участь країни Четверного союзу та Росія. Головною проблемою обговорення була проблема економічних зв’язків та проблема повернення російських боргів.

США не приймали участь в цій конференції, пояснюючи це тим, що конференція носить не суто економічний характер, а скоріше політичний. Насправді США побоювалися обговорювати проблеми скорочення або ліквідації боргів.

На конференції було створено чотири комісії:

·     політична

·     фінансова

·     економічна

·     транспортна

Радянська делегація була включена лише в політичну комісію.

В ході цієї конференції радянською стороною було висунуто пропозицію рівноправного економічного співробітництва всіх держав, загального скорочення озброєнь та збройних сил, скликання всесвітнього конгресу для встановлення загального миру.

Але західні делегації різко виступили проти радянських пропозицій, обгрунтовуючи це тим, що не треба перевантажувати роботу конференції і в першу чергу треба обговорити проблему боргів. Згодом, рада Антанти висунула вимоги радянській Росії щодо повернення боргів, але радянська сторона рішуче відхилила їх і висунула свої претензії про відшкодування збитків   яких завдали радянській Росії іноземні держави під час воєнної інтервенції. Пізніше радянська сторона висловила готовність компенсувати збитки іноземців в Росії, якщо будуть відшкодовані радянські втрати від іноземної інтервенції. Разом з тим вона погоджувався сплатити довоєнні борги за умови відстро­чення їх на ЗО років і надання радянській державі креди­тів.

Незабаром радянській стороні було висунуто нові кабальні умови, які вона знов відхилила. Таким чином конференція зайшла в тупик і в принципі не принесла нічого позитивного.

Останнє, що необхідно відмітити – це те, що радянська Росія в принципі винесла деякий позитив з цієї конференції, під час якої вона уклала Рапалльський договір з Німеччиною 16 квітня 1922 року, який передбачав відновлення дипломатичних стосунків, скасування взаємних відшкодувань, розвиток торгівлі та інше.

Підписання Рапальського договору відбулося під час Генуезької конференції 16 квітня 1922 року. Це договір між радянською Росією та Німеччиною, який передбачав відновлення дипломатичних і консульських відносин між обома країнами, що було ударом по ізоляції радянської Росії й Німеччини. Обидві держави взаємно відмовилися відшкодувати воєнні витрати (Німеччина відмовилася від Брестського миру, Росія — від німецьких репарацій). Договір передбачав розвиток взаємовигідної торгівлі між обома державами на основі принципу найбільшого сприяння.

Рапальський договір мав велике значення. Це було перше юридичне визнання радянської Росії. Обидві країни були життєво заінтересовані в такому договорі. Вже наприкінці 1922 року значно поліпшилася торгівля між цими двома країнами.

Договір вніс суттєві зміни в міжнародну політичну си­туацію і сприяв розвиткові взаємовигідного співробіт­ництва Росії й Німеччини не тільки в економічній, полі­тичній та культурній галузях, але навіть у військовій. Було проведено ряд таємних переговорів щодо військового співробітництва. В Росії почали діяти німецькі військові навчальні центри та почалося будівництво змішаних радянсько-німецьких оборонних підприємств.

Таємне військове співробітництво між радянською дер­жавою й Німеччиною не було чимось незвичайним у прак­тиці міжнародних відносин. У ті роки таємне військово-технічне співробітництво з Німеччиною здійснювали США, Японія, Італія та деякі інші країни.

На останок необхідно відмітити, що Рапалльський договір зіграв не на користь країн Антанти, так як вони мали намір використати Німеччину проти радянської держави.

До кризової ситуації призвела проблема виплати репарацій Франції Німеччиною. На цей час Німеччина вже сплатила частину репарацій Франції і вимагала мараторію на 2-4 роки, так як була в важкому економічному положенні. Уряд Франції відмовився від будь-яких поступок й в січні 1923 року Франція окупувала Рур з метою заставити Німеччину сплачувати репарації.

США й Англія зайняли очікувальну позицію. Радянський Союз в сою чергу забезпечив Німеччину необхідною продовольчою допомогою.

Окупація Руру мала тяжкі економічні наслідки як для Німеччини, так і для Франції.

Німецька економіка була повністю дезорганізована, тисячі підприємств Руру зупинили виробництво.

Для Франції зросли окупаційні витрати, зменшились поставки вугілля з Руру, внаслідок значного скорочення виробництва.

США та Англія в кінцевому випадку вирішили втрутитися задля порятунку Європи від катастрофи. Наприкінці 1923 року було вирішено створити два комітети експертів. Перший – для розробки планів стабілізації німецької марки й бюджету Німеччини. Головою цього комітету став американський банкір Дауес. Другий – для пошуку шляхів повернення репарацій Німеччиною. Цей комітет очолив англійський фінансист Мак-Кенна.

Дауес взяв на себе вивчення репараційної проблеми в цілому. Вже на Лондонській конференції, яка тривала з 16 липня по 16серпня 1924 року було представлено так званий план Дауеса, який містив такі положення:

1.)  Загальна сума і термін репарацій не визначалися. Репарації здійснювалися шляхом річних виплат:

1925 рік – 1 млрд. марок

1926 рік – 1,22 млрд. марок

1927 рік – 1,22 млрд. марок

1928 рік  - 1,75 млрд. марок

1929 рік – 2 млрд. марок

2.)  Джерела репарацій – відрахування з бюджету за рахунок непрямих податків (на пиво, спиртні напої, тютюн та інше), транспортного податку, відрахувань від прибутків промисловості.

3.)  Репараційна комісія на чолі з французьким керівником ліквідовувалася і встановлювався новий орган, першою головою якого був американський банкір. Таким чином економіка Німеччини була поставлена під англо-американський контроль.

4.)  Надання Німеччині кредитів для відновлення важкої промисловості

5.)  Передбачалося, що збут своєї продукції Німеччина буде здійснювати Радянському Союзові, щоб не конкурувати з державами Антанти.

6.)  Виведення через рік французьких окупаційних військ з території Руру.

Локарнська конференція відбулася 5-16 жовтня 1925 року з метою політичної інтеграції Німеччини в Версальську систему та об’єднання Західної Європи. В цій конференції взяли участь Англія, Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Польща та Чехословаччина. Було вироблено ряд угод, які передбачали наступне:

q  Взаємне гарантування кордонів та зобов’язання про ненапад між Німеччиною та Францією, Німеччиною та Бельгією.

q  Арбітраж між Німеччиною та Францією, Бельгією, Польщею, Чехословаччиною на випадок якихось прикордонних суперечок.

q  Прийняття Німеччини до Ліги Націй і надання їй постійного місця в Раді. Прийняття відбулося 8 вересня 1926 року.

Підсумки Локарнської конференції:

q  Угоди було укладено в інтересах Німеччини. Німеччина домоглася відносної “рівноправності” з великими державами. Західні держави вважали Локарнську конференцію позитивним кроком в перед, в той час як Німеччина вже тоді вбачала в цій конференції перший крок до зламу Версальської системи і до відновлення своєї могутності.

q  Локарнські договори спрямовувалися проти Радянського Союзу. План Дауеса склав по суті економічну базу а Локарнська конференція політичне оформлення блоку капіталістичних країн Європи з відвертим антирадянським змістом.

Можна сказати, що підготовка даного пакту розпочалася ще в 1927 році, коли міністр закордонних справ Франції Бріан звернувся до США з пропозицією укласти дво­сторонній договір «про вічну дружбу і заборону звернення до війни як знаряддя національної політики», розраховуючи цим договором підняти авторитет Франції.

Державний секретар США Келлог спочатку не звер­нув уваги на цю пропозицію, але потім вирішив використати ідею Бріана задля посилення впливу США на світову політику й створення нового політичного об'єднання держав на противагу Лізі Націй. Він послав ноту-відповідь Франції з пропозицією укласти не двосторонній, а багато­сторонній договір між «головними державами світу» про недопустимість війни між ними. Келлог познайомив уряди ряду держав з цим листуванням.

Всі країни схвалили таке рішення, але кожна намагалася зробити деякі виключення. Так, Англія обумовлювала собі “право самозахисту” і одночасно заперечувала проти участі держав, які ще не набули світового визнання (йшлося насамперед про СРСР). Франція, Японія та Італія також настоювали на законній самообороні.

В результаті тривалого вдосконалення цей пакт було підписано 15 державами на чолі із США та Францією 27 серпня 1928 року в Парижі. Загалом до цього пакту приєдналося 69 країн.

Цей договір безперечно мав позитивне значення:

q  Важливим був факт колективного проголошення державами “права на мир” та відмови від війни як інструменту державної політики.

q  Універсальна форма пакту відкривала можливості приєднання до нього залежних та напівколоніальних країн.

q  Цей пакт поклав певні зобов’язання на держави перед громадською думкою.

Разом з тим пакт мав і ряд недоліків:

q  Відмова від “права на війну” не підкріплювалася жодними зобов’язаннями про роззброєння чи хоча б обмеження гонки озброєнь.

q  Невизначеність формулювань, зокрема про заборону війни.

Радянський Союз також приєднався до цього пакту і ратифікував його 29 серпня 1928 року, хоча і відзначив публічно недоліки цього пакту. Вже на початку 1929 року Радянський Союз і деякі сусідні держави підписали протокол про негайне набрання сили пакту Бріана-Келлога.

Загалом пакт Бріана-Келлога не справдив надій людства. Відсутність гарантій та двозначність формулювань підривали його ефективність, і такі держави-агресори, як Японія, Німеччина та Італія вже на початку 30-х років грубо порушили його.

Дії агресивних держав іродемонстрували, що Ліга Націй - ненадійний інстру­мент миру. У ці роки в ній відбувається перегрупування сил. У березні Японія та у жовтні 1933 р. Німеччина вийшли з Ліги. У вересні 1934 р. до неї вступив Радянський Союз. Отже, проблема європейської безпеки охопила значно більші географічні регіони. Вона й раніше розглядалася з огляду на взаємовідносини західноєвропейських держав (Локарнські угоди, Рейнський арантійний пакт). З вступом СРСР до Ліги націй його можна було розглядати як нову силу у системі колектив­ної безпеки.

В результаті переговорів між СРСР та Францією у 1934 р. було розроблено проект так званого Східного пакту, до якого мали увійти Німеччина, СРСР, Чехословаччина, Польща, Литва, Естонія, Фінляндія. Франція обіцяла приєднатися до пакту в ролі гаранта, а СРСР пропонував як гарант при­єднатися до Рейнського гарантійного пакту. Так була б ство­рена колективна система безпеки. Проте Англія, Німеччина, а також ряд східноєвропейських держав відхилили пропо­зицію щодо утворення Східного пакту, й можливість досяг­нення колективної безпеки в Європі було втрачено.

Іншою нагодою для цього стала низка двосторонніх договорів європейських держав, які послідовно об'єднува­лися у систему. Так, у жовтні 1935 р. СРСР та Франція ук­лали договір про взаємну військову допомогу в разі нападу на одну з сторін будь-якої з європейських держав. Аналогічні договори було підписано між СРСР та Чехословаччиною, а також між Чехословаччиною та Францією.

Разом з тим, позиція Франції не була послідовною. Вона проводила спільну з Англією політику, яка припускала мож­ливість збереження миру шляхом поступок агресору, зок­рема шляхом «умиротворення» фашистської Німеччини.

Німеччина 19 жовтня 1933р. заявила про вихід з Ліги Націй. Вона наполягала на створенні своєї армії в 300тис чоловік і збільшенні кількості німецьких танків, авійації та артилерії. Стався розрив між "третім рейхом" та іншими державами. З 1934р. Німеччина почала гарячково переозброюватися. В Європі таким чином нею було створено вогнище майбутніх агресивних дій і війни. Франція перед загрозою Німеччини почала змінювати своє ставлення до СРСР. Її зближення з Радянським Союзом посилилось після укладення в 1932р. радянсько-французського пакту про ненапад. 16 травня 1933р. палата депутатів Фр. ратифікувала цей пакт. Особливо велику роль у зближенні двох країн відігравав міністр закордонних справ Фр. Луї Барту, який намагався після виходу Японії та Німеччини з Ліги Націй зміцнити цю організацію шляхом запрошення до неї Радянського Союзу.

Весною 1934р. Барту запропонував укласти договір між Німеччиною, СРСР, Фінляндією, Естонією, Латвією, Польщею та Чехословаччиною з приєднанням Франції про взаємну гарантію кордонів і воєнну допомогу в разі агресії. Фактично ідею Барту підтримали лише Чехословаччина та СРСР. Польща після підписання в січні 1934р. угоди з Німеччиною на 10 років про ненапад і "мирне вирішення суперечок" разом з Німеччиною відмовилася від "Східного пакту".

З травня 1934р. почалися франко-радянські переговори, обидві держави схвалили проект Барту. Але ідея "Східного пакту" практично була зірвана вбивством Барту разом з королем Югославії Александром у Марселі. Замах здійснили 9.10.1934 хорватські терористи, керовані гітлеровцями. Наступник Барту П'єр Лаваль став проводити політику "задобрювання" й "умиротворення" Німеччини.

Цим пактом була б створена колективна система безпеки. Проте через те, що Англія, Німеччина, а також ряд східноєвропейських держав відхилили пропозицію щодо утворення Східного пакту, можливість досягнення колективної безпеки в Європі було втратчено.

Зусилля радянського уряду щодо створення колективної безпеки в Європі діставали підтримку в прогресивної громадськості Франції. Явна відмова західних країн від усякої протидії німецької експансії ставила під загрозу безпеку й саме існування Франції. В цих умовах французький уряд просто змушений був відновити колишній альянс з Росією. Після відповідних переговорів 2 травня 1935 року в Парижі французький міністр закордонних справ Лаваль і радянський посол Потьомкін підписали договір про взаємодопомогу між Францією та СРСР. Договір укладений на випадок нападу якоїсь європейської держави на одну з сторін, передбачав порядок надання взаємної допомоги навіть без рекомендації Ліги Націй. Термін договору визначався на 5 років з можливістю його автоматичного продовження. В ході радянсько-французьких переговорів під час перебування Лаваля в Москві обидві сторони заявили про свою готовність продовжувати зусилля щодо створення колективної безпеки в Європі.

16 травня 1935р. президент французької союзниці Чехословаччини Едуард Бенеш і радянський посланник Сергій Александровський підписали в Празі договір про взаємну допомогу між СРСР і Чехословаччиною. Він був ідентичний радянсько-французькому, за винятком статті 2, яека передбачала надання взаємної допомоги тільки у випадку виступу Франції на допомогу жертві агресії.

Обидва оборонні договори мали в той час важливе політичне значення, але вони не створили фундамент для справді дружніх відносин Фр. та Чехосл. з СРСР. Лаваль і фр. посол у Берліні Франсуа-Понсе запевняли Гітлера, що Фр. готова пожертвувати договором з СРСР, якщо це потрібно буде для угоди з Німеччиною. Не були підписані відповідні воєнні конвенції. Восени 1939р., коли створилася пряма загроза нападу Нім. на Чехосл., Фр. їй нічим не допомогла, а уряд Бенеша відмовився від пропозиції Сталіна про воєнну допомогу.

Італія готува­ла агресію проти Ефіопії декілька років. Ефіопія (Абіссі­нія) володіла значними природними багатствами, мала вигідне стратегічне положення (на шляхах з Європи до Азії). Вже з 1934 р. італійська вояччина організувала ряд провокацій на кордоні Ефіопії з Італійським Сомалі. Ефіопія неодноразово зверталася до Ліги Націй зі скарга­ми на порушення Італією договору про ненапад.

У травні 1935 р. комісія Ліги Націй доповіла, що ви­нуватців «інциденту» на кордоні вона не виявила. Ефіо­пія звернулася до США по допомогу. Але конгрес США 31 серпня 1935 р. прийняв об'єднану резолюцію про ней­тралітет. Продовжуючи через посередників торгувати з Італією, США одночасно попереджали, що не допомага­тимуть жертві агресії. Інші західні держави, боячись за свої колонії в Африці, холодно поставилися до закликів Ефіопії про допомогу. Англія та Франція на переговорах з Італією навіть запропонували їй запровадити спільний мандат над Ефіопією. Це над рівноправним членом Ліги Націй! Негус Ефіопії Хайле Селассіє І у вересні 1935 р. ін­формував Лігу Націй, що ефіопські війська вже кілька мі­сяців як відведені на 30 км від кордону. Та все було да­ремно. Заохочувана політикою великих західних держав, Італія без оголошення війни 3 жовтня 1935 р. вдерлася в Ефіопію.

Італія з початку війни зосередила на кордонах Ефіопії близько 500 тис. солдатів, майже 400 літаків, 400 танків і 800 гармат. Ефіопія, феодальна країна, не мала єдиної ар­мії, її війська були оснащені в основному холодною зброєю. Явна нерівність сторін. І все ж ефіопський народ чинив героїчний опір агресорові. Результат війни по суті визначався позицією великих держав.

Англія та Франція, які побоювалися зазіхань Італії на їхні володіння в Східній Африці та Середземномор'ї, не заважали італійській агресії проти Ефіопії. Більше того, в грудні 1935 р. міністр закордонних справ Англії Хор ук­лав таємну угоду з прем'єром Франції Лавалем про розчленування Ефіопії на зони впливу (половина Ефіопії призначалася Італії). Це викликало величезне обурення громадськості й вимушену відставку урядів обох країн. Англія та Франція в цілому потурали Італії.

США позбавили Ефіопію можливості купувати амери­канську зброю, але поставляли її Італії через посередни­ків. Поставки нафти в італійські володіння в Африці з 1934 по 1935 р. збільшилися в 149 разів.

З великих держав тільки Радянський Союз підніс го­лос на захист ефіопського народу. Він попереджав, що італійська агресія є загрозою загальному миру. СРСР за­кликав до колективних санкцій проти Італії й заявляв про готовність виконати свої зобов'язання перед Лігою Націй. Рада Ліги Націй нарешті вирішила оголосити обмежені фінансові та економічні санкції проти Італії. Асамблея Ліги Націй підтримала ці напівзаходи (Австрія, Угорщи­на й Албанія взагалі голосували проти, Швейцарія втри­малася), хоч згідно з міжнародним договором належало розірвати з агресором усі зв'язки. Але навіть ці обмежені санкції могли б стати вирішальними, якби вони викону­валися. В тому-то й справа, що більшість членів Ліги На­цій їх не виконувала, а США взагалі не були членом Ліги Націй. Суецький канал залишався відкритим для іта­лійських кораблів. Практично тільки Радянський Союз послідовно виконував санкції щодо Італії.

Політика західних держав дала Італії змогу розгроми­ти Ефіопію. 5 травня 1936 р. італійські війська ввійшли в Аодис-Абебу. 9 травня Муссоліні проголосив приєднання Ефіопії як колонії до Італії, а італійського короля — «ефіопським імператором». Ефіопський народ не припи­няв активну партизанську війну проти Італії.

Перемозі Італії дуже сприяли агресивні дії Німеччини. Ще 7 березня 1936 р., коли Ефіопія в котрий уже раз звернулася до Ліги Націй по допомогу, Гітлер оголосив про денонсування Німеччиною Локарнських угод, про ремілітаризацію Німеччини і введення її військ у Рейн­ську демілітаризовану зону. Ці дії остаточно поховали Версальський мирний договір.

Тим часом в Іспанії вибухнув фашистський заколот і розпочалася гро­мадянська війна. Наприкінці 1935 р. активізував свою ді­яльність Народний фронт Іспанії, керований комуніста­ми. В лютому 1936 р. партії Народного фронту перемог­ли на виборах в кортеси (парламент) і створили республі­канський уряд єдиного фронту.

Представники правих сил і військового командування на чолі з генералом Франко почали готувати військовий переворот. Характерно, що посольства США, Англії та Франції в Мадриді знали про це й за 3-4 дні до заколо­ту повідомляли свої міністерства про дії заколотників. Використовуючи як привід убивство поліцією депутата-мо­нархіста Сотело, фашисти після спеціального кодового за­клику мадридської радіостанції - «Над усією Іспанією безхмарне небо» - розпочали 17 липня 1936 р. заколот в Іспанському Марокко та на Канарських островах, а 18 липня - в самій Іспанії. Заколот спочатку було придушено, але уряди Німеччини та Італії одразу ж втрутилися, на­дали широку військову допомогу заколотникам і надіслали своїх «добровольців» в Іспанію. Вже наприкінці 1936 р. на боці фашистів у громадянській війні в Іспанії брали участь 55 тис. На березень 1937 р. там було вже близько 100 тис. інтервентів з Німеччини та Італії.

Громадянська війна й воєнна інтервенція фашист­ських держав в Іспанії викликали широкий резонанс у світі.

Франція, побоюючись потрапити в оточення з двох боків диктаторськими режимами, спочатку навіть допо­магала республіканському урядові Іспанії. Та згодом французький уряд став потурати фашистам. За його про­позицією 26 серпня 1936 р. 27 країн вирішили обрати політику «невтручання». У вересні в Лондоні вони створили «міжнародну комісію невтручання». Проте фактично більшість західних урядів підтримувала фашистів, побою­ючись перемог народних фронтів у своїх країнах.

q  США солідаризувалися з позицією Англії та Франції. Розвиваючи ідеї «Акта про нейтралітет», уряд США в серпні 1936 р. наклав «моральне ембарго» на експорт зброї до Іспанії.

q  Для Німеччини та Італії інтервенція була засобом створення разом із заколотниками генерала Франко но­вого вогнища війни. Тож вони не тільки придушували де­мократію, а й здійснювали репетицію майбутніх воєн.

q  Радянський Союз, який спочатку ввійшов до «міжна­родної комісії невтручання», вже в жовтні 1936 р. висло­вив протест проти того, що комісія фактично сприяла фа­шистським заколотникам, і невдовзі покинув цю комісію.

q  СРСР вимагав від західних держав установити конт­роль над португальськими портами, протестував проти їхнього фактичного втручання в громадянську війну в Іс­панії на користь заколотників.

q  Радянський уряд майже три місяці обережно реагував на численні прохання республіканців про поставки радян­ської зброї. Йому не хотілося йти на воєнний конфлікт із Німеччиною та Італією, тим більше що на Далекому Схо­ді радянським кордонам загрожувала японська вояччина.

Тим часом об'єднані фашистські війська підійшли до Мадрида. Республіканський уряд знову звернувся до Москви з проханням прийняти на зберігання частину сво­го золотого запасу з тим, щоб за цей рахунок направити в Іспанію радянську зброю. 17 жовтня 1936 р. Радянський Союз дав згоду. Іспанське золото загальною вагою близько 510 т перевезли до Одеси.

Крім цього, Радянський Союз відкрив іспанському уря­дові кредит у 85 млн крб., населення СРСР зібрало 56 млн крб. у фонд допомоги іспанському народу. До березня 1936 р. Радянський Союз встиг поставити республіканському уря­ду до 500 тис. т зброї, боєприпасів та інших матеріалів. Декілька радянських па­роплавів з борошном і продовольством німецькі та італій­ські підводні човни потопили в Середземному морі. Тисячі іспанських дітей, вивезені з Іспанії, на багато років знайшли собі притулок у Радянському Союзі.

На допомогу Іспанській республіці в складі «Інтерна­ціональної бригади» прибули 42 тис. добровольців з 54 країн (у тому числі понад 3 тис. радянських громадян, з яких кількасот чоловік там загинули). Але сили були не­рівними. Німеччина та Італія в цілому відрядили до Іспа­нії за три роки війни близько 300 тис. своїх солдатів та офіцерів.

Спільна інтервенція Німеччини та Італії в Іспанії ще більше зблизила обидві фашистські держави й сприяла оформленню їх воєнно-політичного блоку. 25 жовтня 1936 р. в Берліні була підписана угода про німецько-італій­ський союз. Німеччина та Італія домовилися про розме­жування сфер своєї експансії на Балканах і в Дунайсько­му басейні, а також про тактику у війні проти Іспанської республіки. Німеччина офіційно визнала загарбання Іта­лією Ефіопії. Так була створена вісь «Берлін — Рим».

А рівно через місяць — 25 листопада 1936 р. — в Бер­ліні був підписаний договір між Німеччиною і Японією, відо­мий як «Антикомінтернівський пакт». Цим пактом обидві сторони зобов'язувалися вести спільну боротьбу проти Комуністичного Інтернаціоналу, рекомендували те ж са­ме будь-якій третій державі, котрій «загрожує підривна робота Комінтерну». Термін дії пакту визначався в 5 ро­ків. У додатковому протоколі сторони зобов'язувалися вживати необхідних заходів щодо «агентів Комінтерну». А в секретному додатку зазначалося, що у випадку війни з СРСР сторони не будуть полегшувати його становище. Протягом строку дії договору вони зобов'язувалися «без взаємної згоди не укладати з СРСР ніяких політичних до­говорів, які б суперечили духові даної угоди». Вже наступного дня (26 листопада) японська вояччи­на влаштувала провокацію проти СРСР. У районі озера Ханко батальйон японських солдатів зі зброєю вдерся на радянську територію. Радянські прикордонники розгро­мили провокаторів. «Антикомінтернівський пакт» викликав бурхливу ре­акцію протесту в СРСР. 6 листопада 1937 р. до «Антикомінтернівського пакту» приєдналася Італія. Через місяць вона теж вийшла з Ліги Націй. Таким чином, фашистські держави — Німеччина та Італія разом із мілітаристською Японією досягли полі­тичної єдності, яка пізніше була закріплена укладенням тристороннього воєнного союзу, котрий відіграв вирі­шальну роль у розв'язанні другої світової війни.

Тим часом іспанські заколотники зазнали поразки під Мадридом. Але Італія та Німеччина посилили свою допо­могу Франко. Німецька авіація бомбардувала іспанські міста.

Західні держави продовжували негласно підтримувати режим Франко. В 1937 р. лише одна Англія надала таємну позику Франко на суму в 1 млн ф. ст. Франція передала йому золотий фонд Іспанії. 27 лютого 1939 р. уряди Франції та Англії офіційно визнали фашистський режим в Іспанії. Французьким послом при Франко був призна­чений маршал А. Петен — майбутній глава капітулянт­ської Франції.

В березні 1939 р. «п'ята колона» в Мадриді за підтрим­ки англійської й французької агентури здійснила перево­рот. Мадрид був захоплений фашистами, республіка роз­давлена. 2 квітня 1939 р. вже й США офіційно визнали франкістський уряд.

Отже, спільними зусиллями гітлерівської Німеччини, фашистської Італії, Англії, Франції та США Іспанська республіка була потоплена в крові. Це стало ще одним кроком до розв'язання Німеччиною другої світової війни через якихось 5 місяців.

У 1922р. в Італії до влади прийшли фашисти. У січні 1933 р. до державного керма Німеччини стала очолювана Гітлером фішистська націонал-соціалістична робітнича партія. Встановленню фашистських режимів сприяло те, що фашизм найбільше відповідав зовнішньополітичним амбіціям певних політичних кіл, які не погоджувались з реаліями, що склалися у світі після війни. На початку 30х рр. позиція Франції погіршилась. Стала відчутнішою загроза її безпеці з боку Німеччини. Вона починає переговори з СРСР щодо укладення франко-радянського пакту про ненапад, який укладено у 1932р. У 1935р. до складу Німеччини в результаті плебісциту увійшла Саарська область. У березні 1936р. німецькі війська вступили в Рейнську область. Німеччина переозброїлась й була готова до агресивних дій. До середини 30х років Італія стала висувати вимоги щодо перегляду колоніальних володінь в Африці. У жовтні 1935р. вона напала на Ефіопію. Навесні 1936р. ця війна завершилася: Ефіопія стала італійською колонією.

Це була перша фашистська агресія. Влітку 1936р. генерал Франко вчинив заколот проти уряду Народного фронту Іспанії. В країні почалась громадянська війна. Франко підтримали Італія й Німеччина. Протягом 1936-1939рр було здійснено спільну італо-німецьку інтервенцію в Іспанії. Італо-німецька інтервенція й політика невтручання західних держав. Події в Іспанії через те, що в них брали участь кілька держав, перетворилися на затяжинй регіональний конфлікт на європейському континенті. Він згубно позначився на усій системі МВ того часу.

Спільна інтервенція Німеччини та Італії в Іспанії ще більше зблизила обидві фашистські держави й сприяла оформленню їх воєнно-політичного блоку. 25 жовтня 1936 р. в Берліні була підписана угода про німецько-італій­ський союз. Німеччина та Італія домовилися про розмежування сфер своєї експансії на Балканах і в Дунайсько­му басейні, а також про тактику у війні проти Іспанської республіки. Німеччина офіційно визнала загарбання Іта­лією Ефіопії. Так була створена вісь «Берлін — Рим».

А рівно через місяць - 25 листопада 1936 р. - в Бер­ліні був підписаний договір між Німеччиною і Японією, відо­мий як «Антикомінтернівський пакт». Цим пактом обидві сторони зобов'язувалися вести спільну боротьбу проти Комуністичного Інтернаціоналу, рекомендували те ж са­ме будь-якій третій державі, котрій «загрожує підривна робота Комінтерну». Термін дії пакту визначався в 5 ро­ків. У додатковому протоколі сторони зобов'язувалися вживати необхідних заходів щодо «агентів Комінтерну». А в секретному додатку зазначалося, що у випадку війни з СРСР сторони не будуть полегшувати його становище. Протягом строку дії договору вони зобов'язувалися «без взаємної згоди не укладати з СРСР ніяких політичних до­говорів, які б суперечили духові даної угоди». Вже наступного дня (26 листопада) японська вояччи­на влаштувала провокацію проти СРСР. У районі озера Ханко батальйон японських солдатів зі зброєю вдерся на радянську територію. Радянські прикордонники розгро­мили провокаторів. «Антикомінтернівський пакт» викликав бурхливу ре­акцію протесту в СРСР. 6 листопада 1937 р. до «Антикомінтернівського пакту» приєдналася Італія. Через місяць вона теж вийшла з Ліги Націй. Таким чином, фашистські держави - Німеччина та Італія разом із мілітаристською Японією досягли полі­тичної єдності (вісь Рим-Берлін-Токіо), яка пізніше була закріплена укладенням тристороннього воєнного союзу, котрий відіграв вирі­шальну роль у розв'язанні другої світової війни.

Спільними зусиллями гітлерівської Німеччини, фашистської Італії, Англії, Франції та США Іспанська республіка була потоплена в крові. Це стало ще одним кроком до розв'язання Німеччиною другої світової війни через якихось 5 місяців.

Після підписання з Німеччиною «Антикомінтернівського пакту» Японія почала новий етап своєї агресії в Китаї. В прийнятій ще в серпні 1936 р. в Японії новій зовнішньополітичній програмі «Основні принципи націо­нальної політики» ставилися завдання «ліквідувати загро­зу з півночі, з боку Радянського Союзу», «зустріти у все­озброєнні Англію та Америку», поширити «національне й економічне просування на південь, особливо в район країн південних морів». Зазначалося, що основна мета зовнішньої політики Японії - «перетворити імперію но­мінально й фактично на стабілізуючу силу в Східній Азії».

Спочатку японська вояччина, згідно з «меморандумом Танаки», вдерлася на територію Монгольської Народної Республіки (березень 1936 р.). Але радянський уряд 12 бе­резня 1936 р. підписав із МНР протокол про взаємну до­помогу на 10 років. Монгольські війська разом з Черво­ною Армією розгромили японських інтервентів. Це зму­сило Японію змінити напрямок своєї агресії.

7 липня 1937 р. японські агресори, спровокувавши інци­дент в 10 км від Пекіна, без оголошення війни вдерлися в Північний Китай і за короткий час захопили Пекін, Тянь­цзінь. Калган та ряд інших міст. Вони збиралися створи­ти на окупованих територіях п'яти північних китайських провінцій маріонеткові режими (щось на зразок Маньчжоу-Го, утвореного японцями в окупованій Мань­чжурії 1 березня 1932 р. на чолі з маріонетковим імпера­тором Пу Ї). Через місяць японські війська висадилися бі­ля Шанхая, захопили його й попрямували на захід, здо­були Нанкін (тодішню столицю Китаю) та Ханькоу, захо­пили велику територію. Починаючи з 1939 р. й до 1944 р. Японія дещо припинила наступальні операції й організу­вала блокаду морського узбережжя Китаю, намагаючись перекрити шляхи постачання йому зброї. Становище Китаю в цих умовах значною мірою зале­жало від позицій великих держав.

США, додержуючись «доктрини Стімсона» (від 7 січ­ня 1932 р.), «не визнавали» захватів Японії в Китаї. 16 липня 1937 р. державний секретар К. Хелл направив звер­нення до 62 країн-учасниць пакту Бріана-Келлога, де вкрай обережно осуджував політику Японії, навіть не на­зивав її агресором і не пропонував нічого конкретного для припинення цієї війни. Американський закон про нейтралітет забороняв експорт воєнних матеріалів до воюючих країн. Користуючись тим, що ні Японія, ні Ки­тай не оголошували стану війни, Ф. Рузвельт заявив, що на них дія цього закону не поширюється. Американські поставки в Японію в 1937 р. збільшилися майже в 3 рази порівняно з 1936 р. й продовжували зростати. Поставки ж у Китай через японську морську блокаду зменшилися. 5 жовтня 1937 р. у своїй промові в Чикаго Рузвельт за­кликав до створення «карантину» щодо японського агре­сора. Суперечності між США й Японією ще більше загострилися після потоплення японською авіацією в груд­ні 1937 р. трьох американських танкерів. Проте в цілому політика США щодо Японії залишалася незмінною.

Ліга Націй зайняла нерішучу позицію. У Брюссель­ській конференції учасників Вашингтонського «Договору 9-ти» в листопаді 1937 р. Японія відмовилася брати участь. Взяли участь СРСР і всього 19 держав. У прийнятій 24 листопада резолюції, за яку не голосувала Італія, Японія не називалася агресором. Тільки СРСР по­рушив питання про санкції проти неї. Як і раніше, Ліга Націй пропонувала Японії й Китаю «припинити ворожі дії й продовжити переговори». Західні держави не бажали втручатися в японсько-китайську війну, фактично поту­рали Японії.

СРСР, осудивши агресію Японії, вдався до конкретних заходів. 21 серпня 1937 р. він підписав з Китаєм договір про ненапад на 5 років і значно збільшив йому воєнні поставки, а також надав позики (в 1938 р. — на 100 млн доя., а в 1939 р. — на 150 млн). У червні 1939 р. в Москві між обома державами був підписаний торговельний договір, який пе­редбачав посилення радянської допомоги Китаю. Радян­ський Союз направляв у Китай літаки, танки, гармати, боєприпаси, бензин і т. п. Радянські льотчики прикривали китайські міста від японської авіації, бомбардували японські військові об'єкти на Тайвані, їхні кораблі на річці Янцзи.

В той час японська вояччина здійснила воєнні провока­ції проти Радянського Союзу. В липні — серпні 1938 р. во­на атакувала радянський кордон у районі озера Хасан. Це не був звичайний прикордонний інцидент — японці вико­ристовували важку артилерію. Радянські війська розгроми­ли й відкинули агресорів з радянської території. Було підписано перемир'я.

Проте японські мілітаристи на цьому не зупинилися. 11 травня 1939 р. вони вдерлися на територію Монголь­ської Народної Республіки в районі річки Халхін-Гол. Японська вояччина розраховувала з боями захопити не тільки Монголію, а й частину радянської території. Однак 20 серпня радянські та монгольські війська перейшли в рішучий наступ і за 10 днів закінчили оточення та роз­гром японських інтервентів. І це за день до початку дру­гої світової війни. 15 вересня 1939 р. Японія змушена була підписати з СРСР та МНР угоду про припинення воєнних дій з 16 вересня.

Воєнна агресія Італії, Німеччини та Японії в 1935 - 1937 рр. остаточно розставила на протилежних позиціях два блоки держав у капіталістичному світі. Західна полі­тика «невтручання», «умиротворення» мілітаристських держав, їх відмова від радянських пропозицій колектив­ної відсічі агресорам неминуче вели до нової світової вій­ни.

7 липня 1937 р. японські агресори, спровокувавши інци­дент в 10 км від Пекіна, без оголошення війни вдерлися в Північний Китай і за короткий час захопили Пекін, Тянь­цзінь, Калган та ряд інших міст. Вони збиралися створи­ти на окупованих територіях п'яти північних китайських провінцій маріонеткові режими (щось на зразок Маньчжоу-Го, утвореного японцями в окупованій Мань­чжурії 1 березня 1932 р. на чолі з маріонетковим імпера­тором Пу І). Через місяць японські війська висадилися бі­ля Шанхая, захопили його й попрямували на захід, здо­були Нанкін (тодішню столицю Китаю) та Ханькоу, захо­пили велику територію. Починаючи з 1939 р. й до 1944 р. Японія дещо припинила наступальні операції й організу­вала блокаду морського узбережжя Китаю, намагаючись перекрити шляхи постачання йому зброї.

Становище Китаю в цих умовах значною мірою зале­жало від позицій великих держав. Яка ж була реакція ве­ликих держав на події в Китаї?

США, додержуючись «доктрини Стімсона» (від 7 січ­ня 1932 р.), «не визнавали» захватів Японії в Китаї. 16 липня 1937 р. державний секретар К. Хелл направив звер­нення до 62 країн — учасниць пакту Бріана—Келлога, де вкрай обережно осуджував політику Японії, навіть не на­зивав її агресором і не пропонував нічого конкретного для припинення цієї війни. Американські поставки (в тому числі стратегічних матеріалів) в Японію в 1937 р. збільшилися майже в 3 рази порівняно з 1936 р. й продовжували зростати. Поставки ж у Китай через японську морську блокаду зменшилися.

Ліга Націй зайняла нерішучу позицію. У Брюссель­ській конференції учасників Вашингтонського «Договору 9-ти» в листопаді 1937 р. Японія відмовилася брати участь. Зате взяли участь СРСР і всього 19 держав. У прийнятій 24 листопада резолюції, за яку не голосувала Італія, Японія не називалася агресором. Тільки СРСР по­рушив питання про санкції проти неї. Як і раніше, Ліга Націй пропонувала Японії й Китаю «припинити ворожі дії й продовжити переговори». Західні держави не бажали втручатися в японсько-китайську війну, фактично поту­рали Японії.

СРСР, осудивши агресію Японії, вдався до конкретних заходів. 21 серпня 1937 р. він підписав з Китаєм договір про ненапад на 5 років і значно збільшив йому воєнні поставки, а також надав позики (в 1938 р. — на 100 млн дол., а в 1939 р. — на 150 млн). У червні 1939 р. в Москві між обома державами був підписаний торговельний договір, який пе­редбачав посилення радянської допомоги Китаю. Радян­ський Союз направляв у Китай літаки, танки, гармати, боєприпаси, бензин і т. п.

У другій половині 30-х років значно зросли військово-промислова могутність і вплив у Європі фашистської Ні­меччини. В 1938 р. вона виробляла 12 % світової промис­лової продукції й стала другою індустріальною державою в Європі після СРСР. З 1933 р. до 1939 р. її військові ви­трати зросли в 10 разів. У 1937 р. Німеччина мала 42 ди­візії, в 1939 р. — вже 103 дивізії з 4 млн солдатів. Німець­кий уряд відкрито проголошував свої наміри розширяти агресію в Європі.

Все це створювало небезпечну ситуацію на континен­ті. Проте західні великі держави вперто відхиляли пропо­зиції Радянського Союзу про створення системи колек­тивної безпеки. Навіть на прямі загрози Берліна західні держави відповідали політикою «невтручання» й «умиро­творення», сподіваючись, що німецька агресія буде спря­мована на Схід і не зачепить їхніх територій.

ý  У відповідності із зовнішньополітич­ними планами в європейських країнах відбулися зміни в їхньому керівництві. Гітлер у лютому 1938 р. замінив по­міркованих керівників на більш рішучих нацистів — мі­ністром закордонних справ став Й. Ріббентроп, головно­командуючим — генерал Браухіч, начальником штабу — генерал Кейтель.

В Англії Н. Чемберлен призначив міністром закордон­них справ замість А. їдена лорда Е. Галіфакса, який в листопаді 1937 р. був прийнятий Гітлером і в розмові з ним дав зрозуміти, що Англія не реагуватиме в разі загарбання Німеччиною Австрії, Чехословаччини й Гдан­ська. Англійським послом у Берліні став германофіл Н. Гендерсон, який у березні 1938 р. вів переговори без­посередньо з Гітлером, пропонуючи йому укласти друж­ній договір з Англією. Він підкреслював, що йдеться не про якусь торговельну угоду, а про «встановлення основи для справжньої й щирої дружби між двома країнами».

У Франції тоді уряд очолив замість Леона Блюма від­вертий антикомуніст К. Шотан, який у листопаді 1937 р. таємно приймав у Парижі фон Папена й планував запро­понувати Гітлеру «разом заснувати європейську політику на нових і здорових засадах, — це була б всесвітньо-істо­рична подія».

Державний департамент США відкликав з Берліна ві­домого антифашиста У. Додда й призначив своїм послом профашистськи настроєного X. Вільсона. Через посла у Франції У. Булліта, який відвідав Берлін, Вашингтон по­відомив, що не заперечуватиме проти зазіхань Німеччини щодо Австрії та Чехословаччини. 8 березня 1938 р. (за 4 дні до загарбання Австрії німцями) Берлін відвідав ко­лишній президент США Г. Гувер, який у дружній розмо­ві з Гітлером та Герінгом запевняв їх у солідарності Ва­шингтона з планами Берліна.

Отже, загальна західна політика «умиротворення» фа­шистської Німеччини всіляко сприяла здійсненню агре­сивних планів Гітлера. Черговою жертвою фашистської агресії стала Австрія.

У лютому Гітлер викликав у Берлін австрійського канцлера К.Шушніга, поводився з ним брутально, вима­гав свободи діяльності нацистів і призначення міністром внутрішніх справ Австрії нацистського лідера А. Зайсс-Інкварта. Шушніг прийняв ультиматум, але ще зробив спробу навіть провести у своїй країні 13 березня 1938 р. плебісцит з питання незалежності. Проте за вимогою Берліна Шушніг мусив піти у відставку, замість нього 11 березня канцлером був призначений гітлерівський ставле­ник Зайсс-Інкварт. А наступного дня — 12 березня 1938 р. — опівдні за проханням нового канцлера Німеччина без жодного пострілу ввела свої війська в Австрію. Було здійснено приєднання (аншлюс) Австрії до Німеччини.

Великі західні держави майже не відреагували на цю подію. Ще напередодні (11 березня) Галіфакс запевняв у Лондоні Ріббентропа, що Англія не втручатиметься в авст­рійське питання. Міністр фінансів Саймон пізніше за­явив, що, мовляв, Англія взагалі ніколи не давала гарантій Австрії. Державний секретар США К. Хелл повідомив, що це питання «не торкається Сполучених Штатів».

Посли Англії та Франції в Берліні намагалися було «протестувати» проти насильницьких дій Німеччини, але їх навіть не прийняли. 2 квітня 1938 р. західні країни ви­знали анексію Австрії й перетворили свої посольства у Відні в консульства. Між іншим, у Мадриді через рік во­ни повелися протилежним чином, визнавши фашист­ський уряд Франко.

Радянський Союз зайняв принципову позицію й за­явив рішучий протест проти загарбання Австрії Німеччи­ною, визначивши дії останньої як агресію й загрозу без­пеці не тільки 11 сусіднім із Німеччиною країнам, а й усьому світові. Проте Англія та Франція відхилили радян­ську пропозицію організувати колективний захист неза­лежних країн.

Аншлюс Австрії дуже загострив політичне становище в Європі. Німеччина значно збільшила свій військово-промисловий потенціал і почала готуватися до нових аг­ресивних дій. У Римі 16 квітня 1938 р. була підписана англо-італійська угода (так звана «джентльменська»), за якою Лондон визнав загарбання Італією Ефіопії, фактич­но підтримав італо-німецьку інтервенцію в Іспанії й по­годився на надання Італії англійських позик.

Наступною жертвою гітлерівської Німеччини після Австрії мала ста­ти Чехословаччина. Німецькі кордони з трьох боків оточу­вали Чехословаччину. У квітні Гітлер під­писав «Зелений план», який передбачав окупацію Судет­ської області, і почав концентрувати війська на чехословацьких кордонах. Гітлер призначив виконання «Зеленого плану» на 1 жовтня 1938 р. Уряди Франції та Англії закликали президента Е. Бенеша розпочати прямі переговори з Генляйном і поступитися йому заради миру.

Радянський Союз у цій ситуації запропонував провести міжнародну конференцію заінтересованих держав, а також нараду військових представників СРСР, Франції та Чехо­словаччини. Однак уряди Франції, Англії й ЧСР відхили­ли радянські пропозиції. Тим часом англійський уряд роз­робив «план Z», за яким Чемберлен на зустрічі з Гітлером мав дати йому згоду на загарбання Судетської області.

13 вересня 1938 р. Прага задовольнила вимоги судет­ських німців про автономію їхньої області. Але це вже не задовольняло Гітлера. Гітлер запросив Чемберлена до Ні­меччини.

Переговори в Німеччині пройшли у вересні 1938 р. в три етапи.

1.   15 вересня в резиденції Гітлера в Берхтесгадені від­булася його зустріч із Чемберленом. Гітлер фактично у формі ультиматуму вимагав анексії Судетської області до Німеччини. Чемберлен не заперечував, тільки відповів, що йому треба проконсультуватися зі своїм урядом і Францією.

Президент ЧСР Бенеш, уже погодившися на відділен­ня Судетської області, запитав уряди Франції, Англії та СРСР про їхні позиції. Париж і Лондон після консульта­ції 18 вересня наступного дня надіслали Бенешу спільний ультиматум про відторгнення Судетської області як «унесок у справу збереження миру».

Радянський уряд відповів 20 вересня, що СРСР на­дасть Чехословаччині негайну й дійову допомогу, якщо Франція теж виконає свої зобов'язання (згідно з договора­ми про взаємну допомогу 1935 р.). Тільки в грудні 1949 р. керівник КПЧ К. Готвальд розповів, як у вересні 1938 р. Й. Сталін просив через нього передати Е. Бенешу, що Ра­дянський Союз готовий надати конкретну воєнну допо­могу Чехословаччині й без Франції, але за двох умов: як­що Чехословаччина попросить Москву про таку допомо­гу і якщо сама захищатиметься від німецької агресії.

Але Англія та Франція 21 вересня попередили Бене­ша, що допомагати Чехословаччині не будуть, а якщо во­на прийме допомогу СРСР, західні держави разом з Ні­меччиною розв'яжуть «хрестовий похід» проти СРСР і зіт­руть Чехословаччину з лиця Землі.

В той самий день Бенеш прийняв цей ультиматум.

2.   22 вересня в Годесберзі на зустрічі з Гітлером Чемберлен повідомив, що домігся згоди на анексію Судетської області також від французького та чехословаць­кого урядів. Але Гітлер вже вимагав негайно за 10 днів віддати Німеччині не тільки Судети, але й райони, де німці були в меншості, а також задовольнити територі­альні претензії Польщі та Угорщини.

Гітлер заявив, що не відмовиться від жодної зі своїх вимог, і запропону­вав скликати міжнародну конференцію 4-х держав (без СРСР і Чехословаччини). Гітлер запевняв, що «це — остання територіальна вимога, яку я висуваю в Європі».

3.   29—30 вересня відбулася Мюнхенська конференція Гітлера, Муссоліні, Чемберлена й Даладьє з їхніми мініст­рами. Чехословацька делегація в зал засідань була не допущена. Сторони підписали основну угоду.

Мюнхенська угода про поділ Чехословаччини складала­ся з головної частини, додатка й трьох декларацій про «міжнародні комісії», які мали остаточно визначити кордо­ни ЧСР. Основний зміст угоди: а) Судетська область відді­ляється від Чехословаччини й передається Німеччині з 1 по 10 жовтня; б) все майно, в тому числі зброя, укріплення, особисті речі, худоба, меблі громадян, має залишатися на місці; в) Чехословаччина повинна задовольнити територі­альні претензії Польщі та Угорщини.

До яких же безпосередніх наслідків спричинилася Мюн­хенська конференція?

1. Це була цинічна змова Англії та Франції з фашист­ськими державами за спиною Чехословаччини про її роз­членування, «миротворчість» за чужий рахунок. Німеччи­на одержала 1/5 території Чехословаччини й близько 1/4 її населення, майже половину чеської важкої промисло­вості. Німецький кордон проходив тепер у долині в 40 км від Праги.

Польща загарбала шматок чехословацької території з на­селенням 230 тис. чоловік. Угорщина захо­пила територію з населенням близько 1 млн чоловік. У Словаччині фашистський ставленик Тісо сформував са­мостійний уряд, а в березні 1939 р. проголосив самостій­ність цієї частини Чехословаччини. Одночасно самостій­ність проголосила Підкарпатська Русь.

 Отже, Мюнхен «благословив» розчлену­вання Чехословаччини.

2. Мюнхенська змова фактично означала поразку са­мої політики «невтручання» й «умиротворення» фашист­ських агресорів.

3. «Мюнхенський мир» за одну ніч перетворив Фран­цію на жалюгідну другосортну країну, позбавивши її союз­ників й загальної поваги, Англії ж завдав такого нищівно­го удару, якого вона не знала в останні 200 років.

4. З вини західних держав зазнала поразки й радянська політика щодо створення системи колективної безпеки в Європі. СРСР залишався єдиною державою, яка осудила Німеччину й послідовно виступала за колективне отри­мання агресорів.

5. Мюнхенські рішення докорінно змінили стратегіч­не становище в Європі. Через 5 із половиною місяців Че­хословацька держава перестала існувати. Над Польщею з трьох боків нависли німецькі збройні сили. Західні країни опинилися перед суцільним італо-німецьким плацдармом від Середземномор'я до Скандинавії. Мюнхен став проло­гом до нової світової війни.

Переговори між СРСР, Англією та Францією відбувалися в Москві в три етапи.

1. Середина квітня — середина червня 1939 р. — обмін нотами, переговори з послами в Москві — У. Сідсом (Ан­глії) й Ж. Пайяром (Франції). Англія пропонувала Радян­ському Союзу дати односторонні гарантії Польщі та Ру­мунії. СРСР у відповідь 17 квітня запропонував Англії та Франції укласти на 5—10 років союзний договір із воєнною конвенцією про взаємну допомогу. Проте Ан­глія відмовилася від радянської ініціативи.

З травня М. Литвинова, прихильника європейської ко­лективної безпеки, на посаді наркома закордонних справ заступив В. Молотов. Це була ознака змін у зовнішній по­літиці СРСР. Радянський уряд шукав можливостей уникнуги воєнної загрози з боку Заходу й зміцнити безпеку країни шляхом переговорів з обома блоками.

Уряди Англії та Франції вважали свої контакти з Ра­дянським Союзом насамперед знаряддям тиску на Німеч­чину, аби домогтися від неї якихось поступок, і, крім то­го, як писав американський посол у Лондоні Дж. Кенне-ді (батько Джона Кеннеді), засобом «зв'язати Росію», щоб вона не уклала угоди з Німеччиною.

2 червня уряд СРСР передав Англії та Франції чіткі проекти договору про взаємодопомогу й воєнної конвенції трьох держав. Це внесло деякі зміни у ведення переговорів. Вирішено перейти від обміну нота­ми до прямих переговорів у Москві.

2. Другий етап — політичні переговори із середини червня до 23 липня 1939 р. Москва запросила до прямих перегово­рів міністра закордонних справ Англії. Але Галіфакс відмо­вився. В Москву направили У. Стренга — ке­рівника одного з департаментів Форін офісу. Стренг, звичайно, мало допоміг справі — Лондон дав йому вказівку саботувати й зволікати з переговорами.

У липні англійська дипломатія розглядала два можли­вих результати переговорів у Москві — їх зрив або укла­дення обмеженого пакту. Водночас вона вела таємні пере­говори з німецькими дипломатами. Так, радник Чемберлена Г. Вільсон мав бесіди з німецьким чиновником з особливих доручень X. Вольтатом щодо можливості під­писання англо-німецької угоди про відмову від застосу­вання сили у взаємовідносинах і про «розмежування сфер інтересів» (невтручання Німеччини в справи Британської імперії, а Англії — в справи «Великого німецького райху»).

Про це ж вели таємні переговори в Лондоні міністр зовнішньої торгівлі Р. Хадсон з X. Вольтатом, Г. Вільсон з німецьким послом Г. Дірксеном та особистим секрета­рем Ріббентропа Т. Кордтом.

Все це спонукало радянський уряд припинити не­ефективні політичні переговори з Англією та Францією й запропонувати їм проведення воєнних переговорів з ме­тою укладення воєнної конвенції.

3. Третій етап — воєнні англо-франко-радянські перего­вори. Вони відбулися в Москві 12 — 21 серпня 1939р.

Радянський уряд призначив для цих переговорів деле­гацію високого рангу — наркома оборони К. Є. Вороши-лова, начальника Генерального штабу Б. М. Шапошни-кова, наркома ВМФ М. Г. Кузнецова, начальника ВПС РСЧА О. Д. Локгіонова та ін. Це свідчило про велике зна­чення, яке надавав переговорам Радянський Союз.

Уряди Англії та Франції відрядили до Москви другоряд­них військових. Так, керівником англійської делегації був призначений відставний адмірал П. Дракс. У Москві виявилося, що в нього немає офіційних повноважень для підписання угоди.

Французьку воєнну місію очолив маловідомий генерал Ж. Думенк.

Англійський генерал Хейвуд заявив, що Англія може виставити 5 піхотних і 1 ме­ханізовану дивізію. Думенк зазначив, що французька ар­мія сконцентрується «на вигідних місцях для дії танків та артилерії й перейде в контратаку».

Переговори були не просто безглуздими, це було зну­щання над самою ідеєю воєнного співробітництва трьох держав перед загрозою агресії Німеччини.

Начальник Генерального штабу Червоної Армії Б. М. Шапошников у доповіді 15 серпня виклав радян­ські пропозиції: Радянський Союз готовий виставити проти агресора в Європі 136 дивізій, 5 тис. важких гармат, до 10 тис. танків, до 5,5 тис. бойових літаків. При цьому радянська делегація розглянула три варіанти спільних воєнних дій СРСР, Англії та Франції.

Варіант 1. У випадку нападу агресорів на Англію та Францію Радянський Союз одразу готовий виставити збройні сили, що дорівнюватимуть 70 % англо-французьких сил, виставлених проти Німеччини.

Варіант 2. Якщо агресор нападе на Польщу та Руму­нію, вони мобілізують усі свої сили, Англія та Франція негайно оголосять війну Німеччині, Радянський Союз «виставить 100% від збройних сил, які виділять Англія та Франція».

Варіант 3. У випадку нападу Німеччини на СРСР че­рез Прибалтику Радянський Союз виставить 120 піхотних і 16 кавалерійських дивізій, а Франція й Англія — 70% цих сил. Польща зобов'язана, як їхня союзниця, вистави­ти проти Німеччини не менш як 45 дивізій.

Західні місії по суті знехтували радянськими пропози­ціями, навіть не відповіли, чи Польща пропустить через свою територію радянські війська. Переговори зайшли у безвихідь.

К. Є. Ворошилов запропонував припинити 21 серпня переговори, поки уряди Англії та Франції «не внесуть пов­ної ясності» у свої позиції.

Англія та Франція саботували переговори, тому радянський уряд повернувся до пропозиції Німеччини щодо укладення пакту про ненапад, яку німецька диплома­тія висувала перед Москвою ще з травня 1939 р. Радянський уряд непокоїла безпека своєї кра­їни, тим більше що на Халхін-Голі 38 тис. японських солда­тів у той час намагалися прорватися на радянську територію.

Тому й дала Москва згоду на приїзд міністра закор­донних справ Німеччини Ріббентропа й укладення радян­сько-німецького пакту про ненапад. Такий крок СРСР оз­начав поразку англо-французької політики. Був перекрес­лений франко-радянський договір 1935 р. (а втім, він фактично не діяв уже після підписання франко-німецько-го пакту про ненапад 1938 р.).

Німеччина поспішала, Гітлер планував напад на Поль­щу 1 вересня 1939 р., тому переговори в Москві пройшли швидко.

Договір про ненапад між СРСР і Німеччиною був підпи­саний Молотовим і Ріббентропом 23 серпня 1939 р. на 10 років. У преамбулі й 6 статтях договору зазначалося, що обидві країни зобов'язалися «утримуватися від усякого насильства, від усякої агресивної дії й усякого нападу» одна проти одної, не підтримувати жодної третьої держа­ви, яка розв'язала б війну проти однієї із сторін, прово­дити взаємні консультації, розв'язувати конфлікти ви­ключно мирним шляхом.

Був і таємний протокол. В його трьох ос­новних статтях поділялися «зони впливу»: до «зони впли­ву» Радянського Союзу «в разі політико-територіальних змін» віднесено Фінляндію, Естонію та Латвію, пізніше — Литву, визнавалися «інтереси СРСР щодо Бессарабії» й межі «зон впливу» СРСР та Німеччини в Польщі по лінії Нарев — Вісла — Сан.

Радянсько-німецький договір мав величезні наслідки.

1.   Він зірвав на певний час спроби західних держав зіштовхнути між собою Німеччину й Радянський Союз, проте об'єктивно сприяв Німеччині в розв'язанні нової агресії в Європі.

2.   Договір відвернув напад Японії на СРСР і війну Ра­дянського Союзу на два фронти. Японський уряд К. Хіра-нуми, який готувався до спільної японо-німецької війни проти СРСР, після укладення договору Молотова—Ріб­бентропа запитав перемир'я на Халхін-Голі, а сам на знак протесту проти рішення Гітлера пішов у відставку.

3.   Не тільки Японія, а й інші союзники Німеччини бу­ли незадоволені її договором з СРСР. Італія висловила  «глибоке почуття образи», Іспанія заявила про нейтралі­тет. «Антикомінтернівський пакт» не спрацював, єдність блоку агресорів у той час була підірвана.

4.   Договір Молотова—Ріббентропа (пізніше дехто на Заході називав його «пактом Сталіна—Гітлера») був виму­шеним кроком, який дав можливість Радянському Союзу відтягнути війну проти себе майже на два роки, зміцнити свою обороноздатність.

Таємний протокол до договору, що торкався інтересів і територіальної цілісності інших держав, з якими СРСР мав угоди про ненапад, означав відступ від декларованих Радянським Союзом принципів зовнішньої політики. Підписаний згодом, 28 вересня 1939 р., договір з Німеч­чиною про дружбу й кордони взагалі становив непрощен­ну помилку з боку Сталіна. Але в будь-якому разі розгля­дати ці документи слід з урахуванням конкретних реалій того часу.

Друга світова війна не була випадковістю. Не була вона й результатом помилок якогось уряду, хоч таких по­милок у міжнародних відносинах тоді було доволі. До другої світової війни спричинилося різке загострення су­перечностей між великими державами, угруповання і коаліції яких протистояли одна одній.

Після укладення пакту Молотова — Ріббентропа Гіт­лер уже відкрито загрожував Польщі війною. Проте ко­роткозорість європейських політиків була дивовижною. Так, польський міністр закордонних справ Бек гордовито заявляв 27 серпня: «Гітлер не зважиться зараз на війну».

Президент США Рузвельт 24 серпня звернувся з по­сланням до Гітлера й президента Польщі І. Мосцицького, закликаючи до полюбовного врегулювання суперечок. Рузвельт, папа римський, бельгійський король, уряди Ан­глії та Франції гарячково намагалися знайти можливість для «компромісу» з польського питання. В умовах загост­рення кризи в Європі уряд Англії 25 серпня уклав угоду з Польщею про взаємодопомогу.

Те ж саме робив уряд Франції. Даладьє в посланні Гітлеру зазначав, що «проблема Данціга» не може бути причи­ною війни, «найважливіше для нас — зміцнення між наши­ми країнами не тільки миру, а й щирого співробітництва».

Гітлер вимагав приїзду до Берліна надзвичайного пов­новажного представника Польщі. Але зв'язок з Варшавою був порушений, польський посол Й. Ліпський мусив сам увечері 31 серпня з'явитися на виклик Ріббентропа. Ні­мецький міністр закордонних справ напередодні настіль­ки брутально поводився з послом Англії Гендерсоном, що ледве не дійшло до рукоприкладства. Ліпського він при­мусив довго чекати в приймальні, а потім просто виста­вив з кабінету. Тим часом Гітлер уже проголошував про­мову в рейхстазі про початок війни проти Польщі. Він говорив, що «не заінтересований у війні, але змушений». Підкреслював, що розраховує на Італію, але її підтримки не потребує, підтверджував гарантії західних кордонів і вірність договорові про ненапад з Радянським Союзом. Німецькі війська тоді вже вступили в Данціг (Гданськ), а о 4.45 ранку 1 вересня з трьох боків по всьому кордону вони вдерлися в Польщу.

Співвідношення сил було не на користь Польщі. Ні­меччина кинула проти неї 44 з 52 діючих піхотних диві­зій, усі 5 бронетанкових і 13 моторизованих дивізій — за­галом 57 піхотних дивізій, 2500 танків, 2000 бойових літа­ків тощо. Польща тоді мала близько 33 дивізій, здебіль­шого кавалерійських, її авіація (771 літак) була знищена в перші ж дні.

Німеччина оголосила війну Польщі тільки після зруй­нування 36 основних польських стратегічних пунктів. Як привід до війни гітлерівці використали провокацію. Есе­сівці з допомогою групи в'язнів, одягнених у польську форму, розіграли «напад» на радіостанцію в прикордон­ному німецькому м. Глайвіце.

Посли Англії та Франції лише ввечері 1 вересня вру­чили Ріббентропу ноти, де їхні уряди повідомляли, що «дізналися» про вторгнення німецьких військ у Польщу і що, як «їм здається», це вимагає виконання Англією і Францією своїх зобов'язань перед Польщею. Якщо Ні­меччина не представить «запевнень» про припинення воєнних дій проти Польщі й «готовність виведення» сво­їх військ з її території, Англія й Франція змушені будуть виконати свої зобов'язання.

Громадськість західних держав вимагала рішу­чих дій. Їхні уряди змушені були діяти. Об 11.15 3 вересня Чемберлен по радіо оголо­сив війну Німеччині.

З 17.00 Франція вступила у війну. По­тім війну Німеччині оголосили англійські домініони.

Друга світова війна вибухнула. Її початком вважається 1 вересня 1939 р. — день нападу Німеччини на Польщу.

Англія та Франція ніякої допомоги Польщі не надали. Сама ж Польща припинила опір за 2-3 тижні, уряд Бека— Ридз-Смігли—Мосцицького покинув свою країну й утік до Румунії.

Чому так швидко капітулювала Польща?

1.   Основна причина — цілковита неспроможність і гнилість державного устрою, економічна та воєнна від­сталість Польщі. Вона не була готова до війни, Німеччи­на мала безперечну перевагу.

2.   Нереалістична польська зовнішня політика спрямо­вувалася на створення «Великої Польщі». Бек та інші ке­рівники Польщі бачили головну загрозу для своєї держави на Сході. Варшава плекала ілюзії, що Гіт­лер не піде війною проти Польщі.

3.   Шовіністична внутрішня політика уряду позбавила його підтримки непольського населення країни. Тимча-сом майже 40% населення становили національні мен­шини — в тому числі 13 мільйонів українців і білорусів, які мешкали в основному на сході Польщі — на терито­ріях, захоплених нею в 1920 р.

4.   Ще однією причиною швидкої капітуляції Польщі стала провокаційна, віроломна політика союзників — урядів Англії й Франції, які мали з Польщею договори про взаємодопомогу (відповідно від 25 серпня й 7 верес­ня 1939 р.), проте нічого не зробили, щоб її врятувати. Вони спокійно спостерігали агонію свого союзника.

Серед факторів, що спричинили початок другої світо­вої війни, слід зазначити:

q  протиріччя Версальсько-Вашингтонської системи;

q  встановлення в кількох країнах тоталітарних фа­шистських режимів, які трималися на політиці войовни­чого шовінізму та расизму; найагресивніші з них - Німеччина та Японія - прагнули до світового панування;

q  США, Англія, Франція й СРСР сприяли економічній підготовці Німеччини до війни (капіталовкладення США у німецьку промисловість до початку війни сягали 1 млрд. дол.; Німеччина отримала кредити на 27 млрд. марок, з них 70% - американські);

q  приходу фашистів до влади сприяв розкол у міжна­родному робітничому русі, зумовлений політикою СРСР у Комінтерні;

q  у другій половині 30-х pp. загострюються супереч­ності між двома коаліціями великих держав;

q  помилки у зовнішній політиці ряду демократичних країн Заходу та СРСР.

Після радянсько-фін­ляндського перемир'я уряд Даладьє пішов у відставку. Новий французький уряд Рейно підписав 28 березня 1940 р. в Лондоні спільну декларацію про зобов'язання не укла­дати з Німеччиною сепаратного миру.

Та Німеччина вже перейшла до нових воєнних акцій. 9 квітня її війська окупували Данію, потім Норвегію, де ство­рили пронімецький уряд на чолі з фашистом Квіслінгом.

10 травня німецькі війська напали на Бельгію, Голлан­дію і Люксембург, потім на Францію. В англійському парламенті депутати закликали Чемберлена: «В ім'я Бога, йдіть у відставку!» І Чемберлен, який ще 5 травня заяв­ляв, що в 10 разів більше впевнений у перемозі, 10 трав­ня мусив піти у відставку. Уряд очолив Уїнстон Черчілль. «Мюнхенська» політика остаточно провалилася. Через мі­сяць поразка Англії та Франції на континенті стала оче­видною. На північ від «лінії Мажіно» 50 погано оз­броєних французьких дивізій не могли протистояти вже 150 німецьким дивізіям.

10 червня уряд і парламент покинули Париж, що був ого­лошений відкритим містом. У той самий день Італія оголо­сила війну Англії й Франції. Французька армія розпадалася.

14 червня німці ввійшли в Париж, а 21 червня біля станції Ретонд у Комп'єнському лісі, у «вагоні перемир'я» 1918 р., за участю Гітлера відбулася церемонія капітуляції Франції. Французьку делегацію очолювали генерал Хюн-тцігер і колишній посол у Польщі Ноель. У німецьку де­легацію входили Ріббентроп, Герінг, Гесс, Кейтель, Йодль та інші.

Гітлер у своїй заяві поклав відповідальність за війну на Францію. Після того, як він залишив вагон, генерали Кей­тель і Иодль, відхиливши всі французькі умови, ультиматив­но виклали німецькі. 22 червня 1940 р. о 18.50 за німецьким часом генерали Кейтель і Хюнтцігер підписали Комп'єнську угоду про перемир'я. Франція капітулювала.

24 червня було підписано перемир'я з Італією. У Франції створено окуповану зону (60% території), в не-окупованій зоні у Віші тимчасово (до 1942 р.) перебував уряд А. Петена.

Англія спочатку пропонувала створити «Франко-Бри­танський союз» — двоєдину державу — й передати їй французький флот. Коли з цього нічого не вийшло, ан­глійська ескадра під командуванням адмірала Соммервіл-ла розстріляла колишній союзницький флот в Мерс-ель Кебірі. Багато кораблів було потоплено, загинуло 1200 французьких моряків.

Воєнна капітуляція Франції мала серйозні міжнародні наслідки.

1.   Співвідношення сил у Європі різко змінилося на користь Німеччини, яка в період тільки з квітня по чер­вень 1940 р. захопила територію 6 країн (Данію, Норве­гію, Бельгію, Голландію, Люксембург і Францію). Пізні­ше, в 1941 р., окупувала Грецію і Югославію, а загалом у Європі — територію в 530 тис. кв. км з населенням 107,7 млн чоловік. Крім того, раніше були окуповані Австрія, Чехословаччина, Польща — до червня 1941 р. 11 держав. Німеччина здобула всю промисловість (у тому числі воєнну) Західної та Центральної Європи, велику кількість зброї та військової техніки.

2.   Створився міф про непереможність гітлерівської Німеччини, яка підкорила собі 11 європейських держав і ще 5 держав зробила союзниками.

3.   Змінився характер війни. Поневолені європейські народи розгорнули антифашистську визвольну боротьбу (у Франції — рух «макі»).

4.   Радянський Союз змушений був посилити заходи щодо зміцнення своєї обороноздатності.

Влітку 1941 p. Німеччина завершила підготовку до нападу на СРСР. Згідно з заздалегідь розробленим «планом Барбаросса» (від 18 грудня 1940 p.) Гітлер розраховував закінчити цю кам­панію ще до завершення війни з Англією.

22 червня 1941 p. фашистська Німеччина без ого­лошення війни напала на Радянський Союз. Разом з нею проти СРСР виступили Італія, Румунія, Фінляндія, Угор­щина та Словаччина. Уряд Франції розірвав диплома­тичні відносини з СРСР. Тепер інтереси СРСР у Німеччині репрезентувала Швеція, а Німеччини в СРСР - Болгарія.

Гітлер не міг розраховувати на світове панування, не подолавши СРСР. Фронт воєнних дій простягнувся від Чорного до Баренцового морів. Німецькі війська вели наступ у трьох напрямах: північ - на Ленінград, центр - на Москву, південь - на Київ.

Цілі СРСР у війні були сформульовані у зверненні Голови Державного Комітету Оборони Й.В.Сталіна до радянського народу 3 липня 1941 p. Головною метою було визначено розгром агресора. Зовнішньополітичні завдання були такими:

·     створення антигітлерівської коаліції й відкриття другого фронту в Європі;

·     запобігання участі у війні проти СРСР інших країн, зокрема Туреччини, Іспанії, Японії.

Війна почалася з невдач Червоної Армії. Протягом трьох тижнів радянські війська змушені були залишити знач­ну частину України й Молдавії, Латвію, Литву, Білорусію. Німецькі війська розпочали підготовку до наступу на Москву. Причина невдач Червоної армії полягала у поганій озброєності, неготовності до військових дій і тим, що велика частина вищого офіцерського складу була репресована у передвоєнні роки.

Досить своєрідною, але закономірною була позиція урядів Західних держав. Вони продовжували сповідувати політику “зіткнення лобами”, оскільки для них як фашизм так і комунізм були однаково небезпечними. Початок війни між Німеччиною та СРСР на думку Англії та США дозволяв отримати вигоду від їх взаємного знекровлення.

А. К. – воєнно-політичний союз держав та народів, що боролися у ІІ світовій війні проти агресивного блоку Німеччини, Італії, Японії. Основні учасники А. К. – СРСР, США, Великобританія (у 1945 р. більше 50 держав). Ведуче місце займав Рад. Союз.

Передумова формування А.К.: заява прем'єр-міністра Великобританії У. Черчилля (22.06 1941) та президента США Ф. Рузвельта (24.06.1941) про підтримку СРСР у війні проти фашистської Німеччини. 12.07.1941 в Москві було підписана угода між СРСР та Англією про спільні дій у війні проти Німеччини.

В кінці 1941 в Москві відбулася конференція СРСР, США та Англії, на якій був підписаний протокол про воєнні поставки США та Англії Рад. Союзу, 1.01.42 у Вашингтоні була підписана декларація 26 держав – Декларація Об'єднаний Націй. Її учасники зобов’язувалися використовувати всі свої воєнні та економічні ресурси для боротьби проти фашистського блоку, співпрацювати один з одним і не заключати з країнами цього блоку сепаратного перемир’я або миру.

26.05.42 в Лондоні був підписаний радянсько-англійській договір про союз у війні проти Німеччини та її союзників у Європі і про взаємну допомогу після закінчення війни. 11.06.42 у Вашингтоні підписана рад.-американська угода про принципи взаємної допомоги у ведені війни проти агресії. Підписанням цих договорів фактично завершилося формування основного ядра А. К.

А. х. – декларація, підписана президентом США Ф. Рузвельтом та прем'єр-міністром Великобританії У. Черчиллем 14.08.41; оприлюднила “деякі загальні принципи національної політики цих країн”. Обидва уряди декларували відмову від захоплень територій, визнавали право “всіх народів обрати собі форму правління, при якій вони хочуть жити”, і обіцяли сприяти “відновленню суверенних прав та самоуправління тих народів, які втратили це насильним шляхом”. (але обидва уряди мали на увазі держави Європи, що знаходилися під нацистським ігом, а не народи колоній).

А. Х. закликала до післявоєнного співробітництва держав в економічній сфері, до відмови від застосування сили у міжнародних відносинах та позбавленню людства від тягаря озброєння.

Деякі положення декларації у завуальованій формі потребували визнання політики “відкритих дверей” та “рівних можливостей”. У якості однієї з задач висувалося забезпечення доступу “на рівних засадах до торгівлі й до світових сировинних джерел”.

У А. х., не дивлячись на критичне воєнне положення в Європі, було невизначеним питання про мобілізацію всіх сил на боротьбу з фашистськими агресорами. Тим не менш факт опублікування А.Х. мав позитивне значення для розвитку міжнародних відносин.

А. х. обговорювалася та була в загальній формі схвалена на міжсоюзній конференції в Лондоні у вересні 1941. 24.09. на конференції була оголошена декларація уряду СРСР, що визначила цілі та завдання боротьби з гітлерівською Німеччиною та її союзниками. Радянській уряд виразив своє погодження з основними принципами А. Х., що заклало підвалини для створення антигітлерівської коаліції.      

На початку дру­гої світової війни США заявили про свій нейтралітет відпо­відно до Закону про нейтралітет від 1935 p. 4 листопада 1939 p. до Закону було внесено поправку, згідно з якою зброю країнам можна було постачати тільки за умов не­гайної оплати й вивозити її лише суднами країн-покупців. Американським суднам було заборонено заходити у моря, що омивають Європу.

На час нападу Німеччини на Радянський Союз міжна­родна обстановка складалася справді трагічно: майже вся територія Західної Європи вже опинилася під німець­кою окупацією. На Сході японські війська вже окупували більшу частину Китаю, завойовували одну за одною краї­ни Східної Азії. Уряду США було над чим поміркувати.

11 березня 1941 p. в конгресі США було прийнято закон про ленд-ліз. Він давав президенту право замов­ляти у промисловості, закуповувати й постачати зброю, боєприпаси та інші товари будь-якій країні, оборону якої він вважатиме життєво необхідною для Сполучених Штатів (передусім Англії, потім СРСР, Китаю). Усі ці товари надавалися в оренду на необмежений строк. Цей закон став воєнно-економічною основою відносин США з інши­ми членами антигітлерівської коаліції. Загальна сума по­стачань за роки війни склала приблизно 50 млрд. дол.

В той час як Німеччина вела наступ на СРСР, Японія визначала напрям, у якому здійснювати свою експансію: на північ -- проти СРСР, чи в район південних морів – проти США та Англії. На засіданні правлячих кіл Японії за участю імператора 6 липня 1941 p. було вирішено починати експансію на південь. Війну проти СРСР було відкладено до того часу, коли Німеччина здобуде вагомі перемоги на Східному фронті.

7 грудня 1941 p. велика ескадра японських кораблів, до складу якої входило 6 авіаносців, завдала нищівного удару по Перл-Харбору, де базувалися основні сили Ти­хоокеанського флоту США. Було потоплено 19 амери­канських кораблів, знищено 150 літаків, загинуло більше 2 тис. 300 американців. Одночасно японські кораблі та авіація завдали ударів по інших американських та англійських базах - на Філіппінських островах та в англійській колонії Малаї.

Тільки після цих бойових дій японський уряд спові­стив США та Англію про початок війни. Рішення конгресу США про оголошення війни з Япо­нією було ухвалене 8 грудня. Того ж дня заявила про стан війни з Японією Англія. 11 грудня 1941 p. у війну з США вступили Німеччина й Італія.

19 – 30 жовтня 1943 р. в Москві відбулася конференція союзних держав. Брали участь В. М. Молотов, К. Хелл і А. Іден, які розглянули найважливіші питання, що стояли в той час перед союзними держава­ми, і прийняли відповідні рішення.

1.   Головне питання становило прискорення закінчення війни й у зв'язку з цим — зобов'язання урядів Великобрита­нії та США забезпечити вторгнення їхніх армій у Північну Францію весною 1944 р. Британський військовий представ­ник генерал Г. Л. Ізмей заявив міністрам, що вторгнення бу­де здійснене, якщо «кліматичні умови в районі Ла-Маншу стануть сприятливими», а «німецькі резерви у Франції в мо­мент вторгнення не перевищуватимуть 12 дивізій».

Радянській делегації так і не вдалося на цій конфере­нції домогтися від союзників остаточного визначення да­ти вторгнення в Західну Європу. Союзники дали лише загальне зобов'язання почати операцію «Оверлорд» вес­ною 1944 р. Делегація СРСР запропонувала зафіксувати в таємному протоколі конференції, що радянський уряд «бере до відома» заяви союзників із цього питання й вис­ловлює надію на здійснення у строк «плану вторгнення англо-американських військ у Північну Францію весною.

З інших питань порядку денного конференції була до­сягнута цілковита згода її учасників.

2.   Основний документ, вироблений конференцією, становила «Декларація чотирьох держав про загальну без­пеку» (приєднався посол Китаю в Москві за дорученням свого уряду):

а) сторони твердо домовилися продовжувати воєнні дії проти Німеччини та її союзників до їхньої беззастережної капітуляції;

б) вирішено створити нову міжнародну організацію — Організацію Об'єднаних Націй, розпочати спільну ро­боту чотирьох держав над виробленням проекту Статуту ООН;

в) міністри підтвердили рішучість своїх урядів зміцню­вати єдність і співробітництво держав як під час війни, так і після неї.

3.   Щодо післявоєнного устрою Німеччини США й Англія висували плани розчленування країни на п'ять або три окремі держави. Радянський міністр виступив проти. Вирішено пе­редати це питання для вивчення в Європейську Консуль­тативну Комісію в Лондоні. Створити таку комісію запро­понував Радянський Союз.

4.   Прийнято «Декларацію про Австрію». Оголошено аншлюс її гітлерівською Німеччиною «неіснуючим і не­дійсним». Сторони домовилися, що союзники забезпе­чать «відновлення вільної та незалежної Австрії». Разом з тим зазначено, що вона несе відповідальність за участь у війні на боці Німеччини.

5.   «Декларація про Італію» підтверджувала рішення союзників про знищення фашизму, створення в країні демократичного режиму. Вирішено створити Консульта­тивну Раду з питань Італії з метою визначення її після­воєнного устрою.

6.   Прийнято декларацію про відповідальність гітлерів­ців за здійснювані звірства. «Велика трійка» — Й. В. Ста­лін, Ф. Д. Рузвельт і У. Черчілль — від імені 32 (на той час) Об'єднаних націй підписали цю декларацію, вима­гаючи суду над гітлерівськими воєнними злочинцями в тих країнах, де вони вчиняли свої звірства.

7.   Міністри домовилися про підготовку Тегеранської конференції глав урядів їхніх країн.

28 листопада — 1 грудня 1943 р. в Тегерані відбулася перша зустріч «Великої трійки» — Й. В. Сталіна, Ф. Д. Рузвельта й У. Черчілля

Тегеранська конференція глав урядів СРСР, США й Ан­глії проходила на території радянського посольства в Теге­рані.

Конференція прийняла ряд дуже важливих узгодже­них документів.

1.   Воєнні рішення Тегеранської конференції спрямо­вувалися на прискорення закінчення війни. Було визначено початок операції «Оверлорд» у Нормандії — в травні 1944 р. (Проте: операція почалася 6 черв­ня.). Тоді вже ста­ло ясно, що Радянський Союз може наодинці розгроми­ти Німеччину.

2.   До цих рішень, розроблених штабами союзників, була додана «Декларація трьох держав» (прийнята в кінці конференції). В ній підкреслювалося, що наступ союзних армій буде нещадний — зі Сходу, Заходу й Півдня — і триватиме до беззастережної капітуляції Німеччини.

Декларація проголосила взаєморозуміння «Великої трійки», твердий намір їхніх народів спільно працювати як під час війни, так і в мирний час. «Ми, — говорилося в Декларації, — від'їжджаємо друзями за духом і метою».

3.   Щодо повоєнної долі Німеччини Рузвельт знову ви­сунув «проект Моргентау» — про розчленування Німеч­чини на 5 держав. Черчілль пропонував з частин Німеч­чини й сусідніх країн створити Дунайську федерацію. Сталін висловився проти, виступаючи за єдину, демокра­тичну й миролюбну Німеччину. Вирішили ще повернути­ся до цієї проблеми.

4.   В «Декларації трьох держав про Іран» союзники до­мовилися зберегти його суверенітет, вивести радянські й англійські війська з країни після війни, надати Ірану фі­нансову й економічну допомогу.

5.   «Велика трійка» обмінялася думками про Польщу. Ра­дянський Союз пропонував установити західні кордони Польщі по річках Одеру й Нейсе, а східну — по «лінії Керзона». Питання про уряд Польщі залишилося відкритим.

Сторони в принципі домовилися про передання Ра­дянському Союзові областей Кенігсберга й Мемеля, а та­кож частини італійського військово-морського флоту.

6.   Радянська делегація в таємному протоколі зазначи­ла, що після капітуляції Німеччини СРСР вступить у вій­ну проти Японії.

Міжнародне значення Тегеранської конференції було величезним. Її рішення передбачали не тільки прискорен­ня закінчення війни в Європі, а й перспективи розвитку європейських країн у мирний час.

Успішний наступ союзників та розпад фашистського блоку набли­зили поразку Німеччини. Для того, щоб остаточно підтвер­дити плани її розгрому й виробити спільну політику у повоєнній Європі, Рузвельт, Черчілль та Сталін зустріли­ся на конференції в Ялті (4-11 лютого 1945 p.). Головним питанням була координація військових зусиль та узгодження воєнних планів до безумовної капітуляції Німеччини.

«Велика трійка» узгодила практично усі питання щодо Німеччини. Було вирішено знищити її збройні сили, покарати воєнних злочинців, ліквідувати нацистську партію, скасувати гітлерівські закони та установи, зму­сити Німеччину сплачувати репарації.

Для втілення цих рішень союзники домовилися оку­пувати Німеччину. Кожній з трьох держав, а також Франції, надавалися свої зони окупації: східна частина Німеччини -СРСР, північно-західна - Англії, південно-західна - США.

Обговорювалося також польське питання. Було ви­рішено, що східний кордон Польщі проходитиме по «лінії Керзона», а на заході та півночі вона отримає «суттєве прирощення території». Польський тимчасовий уряд ви­рішено було реорганізувати та ввести до його складу де­мократичних діячів з самої Польщі та з еміграції.

В ході Ялтинської конференції Сталін, Рузвельт та Черчілль уклали таємну угоду: Радянський Союз обіцяв всту­пити у війну з Японією не пізніше як через три місяці після закінчення війни в Європі за умови збереження попереднього становища Монгольської Народної Республіки, передання СРСР Південного Сахаліну та Курильських островів, створен­ня радянської воєнно-морської бази в Порт-Артурі (Китай).

Важливе місце в роботі Кримської конференції було відведено обговоренню питання про створення Організації Об'єднаних Націй. Глави трьох великих держав ухвалили проект Статуту цієї міжнародної організації. Було вирішено включити до числа її фундаторів Україну й Білорусію.

На конференції були прийняті «Декларація про звільне­ну Європу», заява «Єдність в організації миру, як і у ве­денні війни», вирішено утворити постійну нараду міністрів закордонних справ СРСР, США та англії (НМЗС) для вирі­шення проблем повоєнного мирного врегулювання.

17 липня 1945 p. у передмісті Берліна - Потсдамі - розпочалася ос­тання конференція в історії антигітлерівської коаліції. Її склад та позиції дещо відрізнялися від попередніх. Радянський Союз представляв Й.Сталін, Англію на початку конференції - У. Черчілль, згодом К.Еттлі (якій переміг на виборах у Великобританії), делегацію США очо­лював новий президент країни Г.Трумен (Т. Рузвельт помер 12 квітня 1945 p.).

Конференція тривала з 17 липня по 2 серпня 1945 p. Були розроблені принципи політики союзників щодо Німеч­чини: 4Д= демілітаризація, демократизація, декартелізація й де­нацифікація. Було вирішено розпочати підготовку мирних договорів з Німеччиною та її колишніми союзниками в Європі, для чого було створено Раду міністрів закордон­них справ (РМЗС) США, СРСР, Англії, Франції та Китаю. Після дебатів вдалося врегулювати питання про нові кор­дони Польщі. Був утворений Міжнародний трибунал для покарання головних воєнних злочинців.

За підсумками конференції Німеччину було поділе­но на чотири зони окупації, кожна з яких відповідно кон­тролювалася командуванням військ СРСР, США, Англії та Франції. Були зафіксовані нові німецькі кордони.

СРСР підтвердив свій намір вступити у війну з Японією.

Головною сферою обговорень були європейські справи, насамперед те, що стосувалося всебічного вирішення «німецького питання».

Оцінюючи досягнуті в Потсдамі домовленості: вони зафіксували об'єктивне співвідношення сил та інтересів — насампе­ред великих держав — на момент укладання відповідних угод. Адже територіальний устрій у більшості частин Європи залишається в основному таким, яким його було встановлено в Потсдамі.

Друга світова війна своїм результатом мала повну зміну системи міжнародних відносин,  перерозподіл сил та сфер впливу у світі. Головна зміна полягала у трансформації системи міжнародних відносин з мультиполярної до біполярної. Це відбулося через ряд факторів.

По-перше із списку великих держав випали Німеччина, Італія, та Японія, а Франція і значною мірою Велика Британія ослабили свої позиції. Якщо Німеччина (і Італія) потерпіла поразку у війні, то Франція та Британія були виснажені війною, їх економіка була підірвана, а борги були велетенськими.

По-друге на світову арену рішуче вийшли США, які зазнали незначних втрат від війни, зате їх економіка процвітала протягом всієї війни завдяки військовим поставкам. На кінець війни США були найбагатшою і найсильнішою як в економічному так і у військовому плані країною (до 1949р. США мали монополію на ядерну зброю). Окрім того США відмовились від доктрини Монро, що відкривало їм шлях до того аби стати світовим центром сили.

По-третє суттєво збільшилась роль СРСР, який незважаючи на виснаженість війною був переможцем у війні і під його окупацією на кінець війни знаходилося значна частина Європи. Окрім того СРСР у 1949 р. створив власну ядерну зброю. В наслідок цього утворилося два полюси сили навколо яких групувалися інші держави.

Другим аспектом повоєнних змін став крах колоніальної системи. Це сталося в результаті поразок метрополій у війні, або сильного їх послаблення. Утворилася маса нових незалежних держав, які сформували у рамках біполярної систему третій міні-полюс сили – рух неприєднання.

Міжнародні відносини у повоєнний період розвивалися в ключі геополітичних змін. Переважно характер міжнародних відносин визначався встановленням біполярної системи міжнародних відносин на полюсах якої були США та СРСР.

Головні характеристики МВ повоєнного періоду.

1.  холодна війна – як результат протистояння двох наддержав в умовах можливості застосування ядерної зброї. Гарячі війни перемістилися на “околиці світу”, але провідні держави прямо чи опосередковано участь у них все одно брали.

2.  створення системи військових союзів та коаліційна дипломатія – відбувалося групування держав навколо полюсів сили. Було створено НАТО та Організацію Варшавського договору. Підписано цілий ряд невійськових угод, що створювали політичні блоки держав, при чіткому розмежуванні їх на східні та західні.

3.  військова психологія в міжнародних відносинах – в умовах холодної війни, в умовах протистояння двох військово-політичних формувань кожна сторона розглядала іншу як потенційного ворога;

4.   виникнення руху неприєднання як наслідок краху колоніальної системи, проголошення нових незалежних держав та їхньої реакції на біполярну структуру МВ;

5.   Ідеологізація міжнародних відносин – коли кожна з сторін розглядала опонента через призму власної ідеології (комуністичної, антикомуністичної, антиколоніальної).

Друга світова війна своїм результатом мала повну зміну системи міжнародних відносин, перерозподіл сил та сфер впливу у світі. Головна зміна полягала у трансформації системи міжнародних відносин з мультиполярної до біполярної. Це відбулося через ряд факторів.

По-перше із списку великих держав випали Німеччина, Італія, та Японія, а Франція і значною мірою Велика Британія ослабили свої позиції. Якщо Німеччина (і Італія) потерпіла поразку у війні, то Франція та Британія були виснажені війною, їх економіка була підірвана, а борги були велетенськими. Загальноєвропейський ВВП за час війни скоротився на 25%.

По-друге на світову арену рішуче вийшли США, які зазнали незначних втрат від війни, зате їх економіка процвітала протягом всієї війни завдяки військовим поставкам. На кінець війни США були найбагатшою і найсильнішою як в економічному так і у військовому плані країною (до 1949р. США мали монополію на ядерну зброю). Окрім того США відмовились від доктрини Монро, що відкривало їм шлях до того аби стати світовим центром сили.

По-третє суттєво збільшилась роль СРСР, який незважаючи на виснаженість війною був переможцем у війні і під його окупацією на кінець війни знаходилося значна частина Європи. Окрім того СРСР у 1949 р. створив власну ядерну зброю. В наслідок цього утворилося два полюси сили навколо яких групувалися інші держави.

Важливим важелем у міжнародних відносинах почала відігравати ядерна зброя. Саме вона стала причиною того, що між двома військово-політичними блоками почалася холодна, а не традиційна  війна.

Другим аспектом повоєнних змін став крах колоніальної системи. Це сталося в результаті поразок метрополій у війні, або сильного їх послаблення. Утворилася маса нових незалежних держав, які сформували у рамках біполярної систему третій міні-полюс сили – рух неприєднання.

Міжнародні відносини у повоєнний період набули ідеологічного забарвлення і своїх опонентів країни сприймали як потенційного ворога.

Після Другої світової війни система міжнародних відносин зазнала суттєвих змін. Головна зміна полягала у трансформації системи міжнародних відносин з мультиполярної до біполярної. Це відбулося через ряд факторів.

По-перше із списку великих держав випали Німеччина, Італія, та Японія, а Франція і значною мірою Велика Британія ослабили свої позиції. Якщо Німеччина (і Італія) потерпіла поразку у війні, то Франція та Британія були виснажені війною, їх економіка була підірвана, а борги були велетенськими.

По-друге на світову арену рішуче вийшли США, які зазнали незначних втрат від війни, зате їх економіка процвітала протягом всієї війни завдяки військовим поставкам. На кінець війни США були найбагатшою і найсильнішою як в економічному так і у військовому плані країною (до 1949р. США мали монополію на ядерну зброю). Окрім того США остаточно відмовились від доктрини Монро, що відкривало їм шлях до того аби стати світовим центром сили.

По-третє суттєво збільшилась роль СРСР, який незважаючи на виснаженість війною був переможцем у війні і під його окупацією на кінець війни знаходилося значна частина Європи. Окрім того СРСР у 1949 р. створив власну ядерну зброю. В наслідок цього утворилося два полюси сили навколо яких групувалися інші держави.

Другим аспектом повоєнних змін став крах колоніальної системи. Це сталося в результаті поразок метрополій у війні, або сильного їх послаблення. Утворилася маса нових незалежних держав, які сформували у рамках біполярної систему третій міні-полюс сили – рух неприєднання.

Наприкінці 80-х - на початку 90-х pp. відбулися фун­даментальні зміни у системі міжнародних відносин. З історичної арени зійшла одна з домінуючих наддержав - Радянський Союз. Було зруйновано дво­полюсну структуру повоєнних міжнародних відносин.

У той же час поліцентричний баланс сил, що діє у багатополярній системі міжнародних відносин замість балансу сил двох наддержав являє більш складну й менш стійку систему. Через нестійкість поліцентричної системи можливе формування моноцентричної системи МВ, з США у ролі центру сили. США нині є єдиною супердержавою і до того ж активно претендує на світове лідерство.

Значно посилилися дезінтеграційні процеси, що спричинило розпад слідом за СРСР, СФРЮ та Чехословаччини.

Для міжна­родних відносин 90-х pp. характерними є такі тенденції:

q  на зміну біполярній структурі міжнародних відносин прийшла більш складна структура, посилилася взаємо­залежність країн;

q  перенесення центру протистояння з лінії Схід -Захід на лінію Південь - Північ. Поглибилася міжнарод­но-політична диференціація у «третьому світі»;

q  подальше зміцнення міжнародних позицій високорозвинених демократичних держав, трьох центрів - амери­канського, європейського та японського, «великої сімки», або більш широкого кола провідних держав;

q  зміни існуючих регіональних комплексів, створен­ня нових регіональних та субрегіональних комплексів на основі інтеграційних процесів (ЄС, Північна Америка), у той же час можливим є посилення відцентрових тенденцій, розпад ряду країн, як це відбулося з СРСР, Югославією та Чехословаччиною, ця тенденція може по­ширитися на Росію.

Міжнародні відносини у повоєнний період розвивалися в ключі геополітичних змін. Переважно характер міжнародних відносин визначався встановленням біполярної системи міжнародних відносин на полюсах якої були США та СРСР.

Головні характеристики МВ повоєнного періоду.

1.  холодна війна – як результат протистояння двох наддержав в умовах можливості застосування ядерної зброї. Гарячі війни перемістилися на “околиці світу”, але провідні держави прямо чи опосередковано участь у них все одно брали.

2.   створення системи військових союзів та коаліційна дипломатія – відбувалося групування держав навколо полюсів сили. Було створено НАТО та Організацію Варшавського договору. Підписано цілий ряд невійськових угод, що створювали політичні блоки держав, при чіткому розмежуванні їх на східні та західні.

3.  військова психологія в міжнародних відносинах – в умовах холодної війни, в умовах протистояння двох військово-політичних формувань кожна сторона розглядала іншу як потенційного ворога;

4.   виникнення руху неприєднання як наслідок краху колоніальної системи, проголошення нових незалежних держав та їхньої реакції на біполярну структуру МВ;

5.   Ідеологізація міжнародних відносин – коли кожна з сторін розглядала опонента через призму власної ідеології (комуністичної, антикомуністичної, антиколоніальної).

Наприкінці 80-х років почали проступати нові тенденції у розвитку МВ. Кінець “холодної війни” і розпад СРСР поклали край біполярній системі МВ. Явно почали проступати дві суперечливі тенденції: інтеграційна – як наприклад створення ЄС і дезінтеграційна – розпад Чехословаччини, Югославії, і серйозні внутрішні проблеми в Росії, Туреччині і ряді інших країн. 

Після краху мандатної системи й утворення неза­лежних арабських держав посилилися доцентрові тенденції в міжарабських відносинах. Цьому сприяла й консолідація арабських країн у зв'язку з загос­тренням палестинської проблеми.

Спочатку ініціаторами об'єднання виступили пред­ставники Хашимітів — правлячої династії в Йорданії та Іраку. Проте їхні плани «Великої Сирії» та «Родючого півмісяця» були відкинуті іншими арабськими країнами. Ініціативу об'єднання взяв на себе Єгипет.

Восени 1944р. в Александрії на установчій конференції арабських країн було підписано так званий Александ-рійський протокол, що передбачав створення Ліги арабських держав.

Статут Ліги, підписали в Каїрі 22 березня 1945 р. Єгипет, Сирія, Йорданія, Ірак та Ліван (Ємен підписав Статут у травні). Статут зафіксував цілі й завдання орга­нізації: розвиток відносин між арабськими країнами на основі поваги до незалежності й суверенітету, співпраця в галузі економіки, соціальній та культурній сферах. Перед­бачалася також координація зовнішньополітичних курсів арабських країн.

Принципами діяльності ЛАД проголошувалися: добро­вільність відносин між державами, взаємна повага до суверенітету й незалежності, суверенна рівність держав, заборона використання сили для розв'язання суперечок, повага до існуючих в країнах режимів.

З самого початку існування ЛАД центральною проб­лемою в її діяльності стала палестинська проблема. На сьогоднішній день ЛАД об'єднує 21 країну (Алжир, Бахрейн, Джібуті, Єгипет, Йорданію, Ірак, ЙАР, Катар, Кувейт, Ліван, Лівію, Мавританію, Марокко, НДРЙ, ОАЕ, Оман, Саудівську Аравію, Сирію, Сомалі, Судан, Туніс).

Згідно з рішеннями Потсдамської конференції було створено Раду міністрів закордонних справ (РМЗС) п'яти великих держав для підготовки мирних угод з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фін­ляндією.

Першій сесія РМЗС (з 11 вересня до 2 жовтня 1945 р. в Лондоні). Істотним результатом роботи сесії стала принципова домовленість про те, що в основу мирних угод з Бол­гарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією будуть по­кладені угоди про замирення.

Робота Лондонської сесії РМЗС закінчилася фактично безрезультатно, бо не було підписано протоколів, які б зафіксували узгоджені рішення.

Для того, щоб перебороти суперечності, в Москві, фор­мально поза межами РМЗС, з 16 по 26 грудня 1945 р. пройшла нарада міністрів закордонних справ СРСР, США та Великобританії.

На нараді було узгоджено процедуру підготовки мир­них угод, запропонованих Потсдамською конференцією.

Основна робота з підготовки мирних угод розгорнула­ся на другій сесії РМЗС (в Парижі з 25 квітня до 16 травня і з 15 червня до 12 липня 1946р.)

Першою проблемою була економічна. В пропозиціях США й Великобританії містилися умови щодо «свободи торгівлі» та «рівних можливостей». Західні країни наполягали на виплаті репарацій переможеними країнами в доларах США, що означало узалежнення торгівлі й економіки цих країн від західних держав у цілому й від США зокрема. Радянський Союз як держава, що зазнала найбільших збитків від переможених країн, претендував на переважну частину репарацій. СРСР висловив готовність отримати репараційні виплати у вигляді товарів.

Питання про режим судноплавства Дунаєм розгляда­лося з ініціативи СРСР як справа власне придунайських держав, яку не можна вирішувати, в мирних угодах з ними.

Обговорювалося питання колишніх італійських колоній (Лівії, Еритреї, Сомалі).

ý  З 25 липня по 15 жовтня 1946 р. в Парижі відбувалася мирна конференція представників 21 держави.

Серед територіальних проблем конференція розгляну­ла претензії Греції на 1/10 болгарської території. Створена конференцією комісія ухва­лила постанову РМЗС про збереження існуючого болгаро-грецького кордону.

Широко обговорювалася на конференції й проблема репарацій.

ý  Паризька конференція, підтвердивши переважну біль­шість узгоджених у межах РМЗС рішень, не виконала, проте, одне з головних завдань - подолання суперечнос­тей, що містилися в цих рішеннях.

Для цього було скли­кано третю сесію - РМЗС, що пройшла з 4 листопада по 12 грудня 1946р. у Нью-Йорку. Територіальні пункти угод відновлювали довоєнні кор­дони європейських держав з невеликими змінами. Узгоджено було позиції з репараційного питання.

Нью-Йоркська сесія Ради міністрів за­кордонних справ завдяки взаємним компромісним пос­тупкам сторін ухвалила остаточно узгоджені рішення за всіма статтями проектів мирних угод з країнами - ко­лишніми союзниками гітлерівської Німеччини.

ý  Мирні угоди з Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією були підписані 10 лютого 1947 р, в Парижі й набрали чинності 15 вересня 1947 р. Структура договорів була схожа для всіх країн. Вони складали з т.зв. блоків:

1.   Територіальні постанови.

2.   Політичний блок. – Зміст блоку - підготовка країн до демократичних перетворень і заборона нацистських організацій в цих країнах.

3.   Військовий блок. – Було вирішено, що протягом 3 місяців, війська, що окупували ці країни, мали бути виведені. Для кожної країни окремо визначалися кількість і якісний склад збройних сил.

4.   Економічний блок. – переважно стосувався репарацій.

15 травня 1955 року міністра закордонних справ СРСР, Великобританії, Франції та США підписали Державний договір про відновлення незалежної і демократичної Австрії. Кордони встановлювались на момент 1 січня 1938 року. Австрії заборонялося мати зброю масового знищення.

26 жовтня 1955 року австрійський парламент прийняв конституційний закон про нейтралітет Австрії.

Першою проблемою, яку вдалося владнати на основі компромісів в межах співробітництва країн антифашистської коаліції, було врегулювання відно­син з колишніми союзниками Німеччини в Європі.

Це здійснювалося в три етапи.

Перший етап - відбувався ході другої світової війни: на Московській конференції міністрів закордонних справ, на конференції у Теге­рані, в Ялті та у Потсдамі. Згідно рішень цих конференцій підготовку мирних договорів було покладено на Раду міністрів закордон­них справ (РМЗС) 5 великих держав (США, Великобри­танії, Франції, СРСР та Китаю). Основою мирних договорів мали стати угоди про перемир'я. До вироблен­ня цих нових документів величезної ваги було залучено тільки країни, які підписали капітуляцію.

Другий етап - попередньої роботи над цими дого­ворами. Відбулися засідання РМЗС у Лондоні (11 вересня - 2 жовтня 1945 p.), Нарада міністрів закордонних справ СРСР, Великобританії та США в Москві (16-26 грудня 1945 p.), II сесія РМЗС у Парижі (квітень - липень 1946 p.) та мирна конференція у Парижі (липень - жовтень 1946 p.). На цьому етапі постійно виникали конфлікти між за­хідними державами й СРСР. Їх було подолано шляхом взаємних поступок та компромісів.

Третій етап - завершення підготовчого процесу та укладення 10 лютого 1947 p. в Парижі мирних договорів з колишніми союзниками Німеччини в Європі.

У договорах було накреслено заходи, спрямовані на демократизацію й дефашизацію цих країн, передбачав­ся їх вступ до ООН.

Територіальні угоди у більшості випадків обумовлю­вали повернення до передвоєнних кордонів.

Італію було позбавлено усіх колоній, вона зобов'язу­валася знищити свої військові укріплення на кордонах.

Воєнні угоди передбачали встановлення лімітів для національних армій цих країн, виведення окупаційних військ з їхніх територій, крім Угорщини та Румунії, де за­лишалися радянські війська для підтримання комуніка­ційних зв'язків з Австрією.

Економічні угоди передбачали часткову виплату ре­парацій. Долю Австрії вдалося вирішити аж у травні 1955 p., коли СРСР, США, Англія та Франція уклали у Відні Дер­жавний договір з цією країною, за яким вона проголошу­валася нейтральною.

Велике значення мало встановлення загальноприйнятого режиму судноплавства по Дунаю. У 1948 p. на конференції у Белграді, в якій взяла участь і Україна, зав­дяки перевазі прибічників СРСР (США, Англію та Фран­цію було виключено з числа запрошених) було вироблено рішення, вигідні для СРСР. До системи судноплавства увійшов тільки сам Дунай - без приток та каналів.

Досить важливою та складною проблемою було мир­не врегулювання на Далекому Сході

Можна відокремити кілька етапів мирного врегулювання.

Перший етап - відбувався під час другої світової війни, коли було досягнуто домовленості щодо вступу СРСР у війну з Японією. СРСР тоді висунув низку своїх умов: збереження чинного стану МНР, повернення Ра­дянському Союзу Південного Сахаліну й передання йому Курильських островів.

26 червня 1945 p. США, Англія й Китай ухвалили Пот­сдамську декларацію, що вимагала від Японії капітуляції й викладала принципи, які буде запроваджено після цьо­го: демілітаризація та окупація для забезпечення гаран­тованого виконання умов, проголошених декларацією, покарання воєнних злочинців, демократизація країни.

Другий етап - з 2 вересня 1945 p. до 1949 p.

Після беззастережної капітуляції Японії її окупували американські війська. Головнокомандувачем було при­значено генерала Макартура.

На конференції міністрів закордонних справ СРСР, США та Англії у Москві у грудні 1945 p. було прийняте рішення про утворення Комісії у справах Далекого Сходу у складі представників СРСР, США, Англії, Австралії, Канади, Китаю, Франції, Нідерландів, Нової Зеландії, Індії та Філіппін. Вона мала працювати у Вашингтоні або у То­кіо. Її завдання - сформулювати принципи політики щодо Японії. Діяла також щойно утворена Рада союзних держав з пи­тань Японії. Втім ця Рада фактич­но не функціонувала.

У жовтні 1945 p. генерал Макартур схвалив директи­ву японському уряду, що передбачала:

·     демократизацію, право трудящих об'єднуватися у профспілки;

·     демократизацію системи освіти;

·     ліквідацію абсолютизму;

·     демократизацію економіки, ліквідацію засилля великих фамільних трестів (дзайбацу);

·     рівноправність жінок.

3 травня 1947 p. набула чинності Конституція Японії. Згідно зі статтею 9, передбачалася відмова Японії від війни як суверенного права нації й від використання збройної сили як засобу розв'язання міжнародних конфліктів та взагалі від власних збройних сил.

У підготовці мирного договору у Раді союзних держав з питань Японії зростала напруженість між СРСР та США, тому усі спроби скликати конференцію з приводу укладення договору були невдалими: СРСР вважав, що мирний договір по­винна підготувати Рада міністрів закордонних справ, а США наполягали на тому, щоб покласти це на Комісію у справах Далекого Сходу.

Третій етап - з 1949 по 1951 pp. - так званий «зво­ротний курс». Початок його був пов'язаний з піднесен­ням національно-визвольного руху, проголошенням КНР у жовтні 1949 p., після тривалої громадянської війни в Китаї, активізацією радянської політики в Азії.

США більше не підтримували Китай, а зосередили свою увагу на Японії. Генерал Макартур, покладаючись на праві партії, розпочав боротьбу проти лівих сил, зок­рема розпустив профспілки, які вдавалися до політичної діяльності, заборонив державним службовцям членство у політичних партіях.

12 липня 1951 p. було опубліковано спільний англо-американський проект мирного договору. Передбачало­ся скликати конференцію для його підписання. Що й було зроблено. Мирна угода з Японією була підписана на конференції у Сан-Франциско.

Сан-Франциська конференція скликалася з метою підписання мирної угоди з Японією.  В Сан-Франциській конференції (4—8 вересня 1951 р.) взяли участь 52 країни. Серед учасників не було КНР, КНДР, МНР та ДРВ, відмовилися брати участь Індія та Бірма.

В проекті мирної угоди підтверджувалася від­мова Японії від Тайваню, островів Рюкю, Бонін і ряду інших територій, але не було ска­зано про повернення Курил і Південного Сахаліну до складу СРСР, а Тайваню і Пенхулєдао — до складу КНР. Передбачалася згода Японії на опіку ООН (в особі США) над кількома японськими островами. Значна увага в про­екті угоди приділялася питанням безпеки Японії.

Радянський Союз знову наполягав на визнанні Японією суверенітету СРСР над Південним Сахаліном та Курильськими остро­вами і КНР — над Маньчжурією, Тайванем та островами Пенхулєдао. Радянська делегація пропонувала вивести всі збройні сили союзних держав не пізніше ніж через 90 днів і заборонити розміщення іноземних військ та військових баз на території Японії. Репараційні питання пропонувалося розглянути на спеціальній конференції заінтересованих держав. Передбачалося суворе обмежен­ня розмірів збройних сил Японії.

Радянські пропозиції й поправки не були поставлені головою конфе­ренції на обговорення, бо це не передбачалося процеду­рою і порядком денним.

8 вересня 1951 р. представники 48 країн підписали мирну угоду з Японією. Представники СРСР, Польщі, Чехословаччини не прибули на церемонію підписання угоди, бо розглядали її як результат «змови Вашингтона з японським урядом».

Через кілька годин США і Японія підписали «угоду безпеки», згідно з якою Японія надавала Сполученим Штатам «право розміщувати наземні, повітряні та морсь­кі сили в Японії й біля неї».

Японія без дозволу США не мала права надавати бази для розміщення інших іноземних військ, проведення маневрів і т. д.

У січні 1952 р. США і Японія підписали Адміністра­тивну угодуу в якій фіксувалася згода Японії «на використання Сполученими Штатами засобів обслугову­вання і територій, необхідних для виконання завдань, передбачених угодою безпеки».

Одним з ініціаторів повороту у зовнішньополітич­ному курсі США був дипломат Джордж Ф.Кеннан. Про­тягом  1945-1946  pp.  він  звернувся  до держдепартаменту США з трьома записками. Найбільш відома з них - так звана «довга телеграма» з Москви від 22 лютого 1946 p.

Головні ідеї Дж.Ф.Кеннана полягали у наступному:

q  СРСР буде намагатися поширити кордони соціалістичного табору, по-перше, в країнах Централь­ної та Східної Європи, по-друге, через вплив на комуністичні партії Західної Європи, по-третє, буде підтримувати на­ціонально-визвольний рух з метою послаблення там по­зицій західних держав й заповнення «вакууму» сили;

q  необхідно стримувати комуністичну загрозу. Для цього потрібно, перш за все, інформувати світове співто­вариство відносно реального стану справ у СРСР, про дії тоталітарного режиму;

q  комуністичні ідеї являють собою загрозу тільки для «хворого суспільства», тому необхідно розробити пози­тивну й конструктивну програму повоєнного світу;

q  необхідне гуртування країн Заходу для протидії ра­дянській загрозі.

5 березня 1946 p. колишній прем'єр-міністр Великоб­ританії У.Черчілль у присутності президента США Г.Трумена виступив з промовою у м. Фултон. Він стверджував, що почалася епоха проти­стояння двох систем: демократичної й тоталітарної. Замість фашизму виник новий ворог - комуністичний то­талітаризм, який несе загрозу світу. СРСР перегородив Європу «залізною завісою», створивши собі сфери впли­ву у Центральній та Східній Європі. Він використовує для розширення сфери своєї експансії «п'яту колону», тобто комуністичні партії. Радянському Союзу повинна проти­стояти асоціація англомовних народів, США мають взя­ти на себе основний тягар боротьби з комунізмом, а Великобританія стане ланкою, що пов'яже Північну Аме­рику, західноєвропейські держави, британські колонії та домініони.

Й.В.Сталін оцінив промову У.Черчілля як заклик до війни проти СРСР. Проте й радянські лідери зробили чи­мало для розпалювання вогнища «холодної війни».

9 лютого 1945 p. Й.В.Сталін виступив з промовою перед виборцями. Він, зокрема, стверджував, що внутрішні конфлікти капіталізму неминуче призведуть до нових війн. А ці війни, у свою чергу, послаблюють капіта­лістичну систему, прискорюють її неминучий крах внас­лідок соціалістичних революцій.

У квітні 1945 p. різкий конфронтаційний виступ міністра закордонних справ СРСР В.М.Молотова під час установчої конференції 00Н у Сан-Франциско отримав назву «першого пострілу у «холодній війні».

Зовнішня політика США по­воєнних років базувалася на так званій доктрині «стри­мування» Радянського Союзу.

Доктрину «стримування» вперше було впровадже­но у Східному Середземномор'ї. Великобританія підтри­мувала Грецію, де місцеві комуністи загрожували монархічному уряду громадянською війною, й Туреччи­ну, від якої СРСР домагався спільного контролю над протоками Босфор й Дарданелли. У 1947 p. британський уряд повідомив американському, що він не в змозі допомагати Греції та Туреччині. Президент Г.Трумен сподівав­ся, що конгрес проголосує за допомогу Греції й Туреччині у розмірі 400 млн. дол. 12 березня 1947 p. президент Г.Трумен виступив на спільному засіданні обох палат американського конгресу. Посилаючись на «комуністичну загрозу» Греції й Туреччини, Г.Трумен зак­ликав конгрес в інтересах «національної безпеки США» асигнувати до 30 квітня 1948 p. 400 млн. дол. для надан­ня допомоги урядам Греції й Туреччини. Він, зокрема, зазначив: «Я вважаю, що Сполучені Штати повинні про­водити політику підтримки вільних народів, які чинять опір спробам захопити владу збройними меншинами або тис­ку ззовні».

Отже, «доктрина Трумена» мала два аспекти:

1.   регіо­нальний - передбачав американську допомогу Греції й Туреччині.

2.   глобальний. Глобальний ас­пект, тобто сутність американської доктрини, передбачав, що США беруть на себе відповідальність за усі країни, які знаходяться під загрозою комунізму. США будуть захища­ти їх шляхом надання як економічної, так і військово-полі­тичної допомоги.

Г.Трумен підкреслював, що за останні місяці тоталітарні режими утвердилися в ряді держав, а економічна підтримка дозволить забезпечити національ­ну незалежність та побудувати справді вільний світ.

Ця програма заклала підвалини закону від 15 трав­ня 1947 p., згідно з яким були укладені американо-грецькі та американо-турецькі угоди, які визначали умови аме­риканської допомоги Греції й Туреччині.

Отже, це було народження «доктрини Трумена». США вперше проголосили, що їх інтереси вимагають «стримування» СРСР, а ситуація, що склалася навколо Греції й Туреччини, загрожує безпеці США.

Друга світова війна підірвала економіку всієї Європи. На 25% впав європейський ВВП, зростало безробіття та відчувався сильний брак інвестицій. Через це, і через ряд політичних міркувань, США почало розробляти план економічної допомоги Європі.

- 5 червня 1947 p. державний секретар США Дж. Маршал виступив з промовою у Гарвардському універси­теті з нагоди присвоєння йому ступеня доктора права. Він сформулював основні положення комплексу еконо­мічних та політичних заходів щодо здійснення реконст­рукції в Європі, що здобули назву «плану Маршала». Отже, його мета - відродження справно функціонуючої економіки, що дозволила б створити такі політичні та соціальні умови, за яких могли б функціонувати інститу­ти «вільного суспільства», а також залучення Західної Німеччини до Західного блоку й зменшення радянсько­го впливу в Європі. Для цього потрібна додаткова допо­мога Західній Європі, що повинна здійснюватися крупномасштабно.

З 27 червня по 2 липня 1947 p. у Парижі відбулася нарада за участю Франції, Великобританії та СРСР. СРСР відмовився від участі у «плані Маршала». Після цього він почав вимагати цього ж від своїх союзників. Усі східноєвропейські країни підтримали СРСР, проблема виникла тільки з Чехословаччиною, яку все ж таки вдалося переконати під тиском СРСР.

Відкинувши американський план, Радянський Союз втратив свою популярність серед населення європейських країн, тому що виявився супротивником стабілізації ситуації у цих країнах. Комуністи країн За­хідної Європи, відмовившись від «плану Маршала» виглядали «ворогами» національних інтересів своїх країн, що дало поштовх антирадянській кампанії. Після цього не могло йти й мови про їх перебування в урядах Західної Європи.

Західна Європа одержала близько 17 млрд. доларів і стала економічно незалежною від США. Невдовзі Західна Європа почала конкурувати зі Сполученими Штатами на світових ринках, помітно підвищився життєвий рівень більшості західноєвропейського населення.

Фактично розкол Європи у відношенні до «плану Маршала» став початком «холодної війни», розподілу світу на сфери впливу, протистояння СРСР та США. Створена Рада економічної взаємодопомоги мала значно менш скромні економічні можливості і значною мірою такий хід подій обумовив економічне розшарування Західної і Східної Європи.

Перед загрозою нового протистояння життєво важливими для Західної Європи стали гарантії безпеки. Логіка конфронтації підказувала, що шукати їх слід не в загальноєвропейській системі, а в межах західного табору. Така система мала забезпечити недоторканність держав Західної Європи насамперед за рахунок зміцнення військового потенціалу. Центром вій­ськової інтеграції Західної Європи стала Великобританія. Роз'єднана Німеччина та слабка Франція не сприймалися в Лондоні як гарантія проти поширення комунізму, тому для досягнення цієї мети необхідна була консолідація зусиль усіх держав Західної Європи та узгодження їхніх дій зі США. Великобританія відводила для себе роль сполуч­ної ланки між США і Європою.

Першим кроком до консолідації стало підписання 4 березня 1947 р. у Дюнкерку англо-французького Договору про союз та взаємну допомогу строком на 50 років. Його основною метою декларувалося «запобігання новій аг­ресії з боку Німеччини».

Великобританія закликала до розширення коаліції. 22 січня 1948 р. англійський міністр закордонних справ Е. Бевін у своєму виступі перед палатою громад запропо­нував створити Західний союз європейських держав. Ця ініціатива дістала підтримку США. В березні 1948 р. в Брюсселі  розпочалася  конференція  представників Великобританії, Франції, Бельгії, Голландії та Люксем­бургу. 17 березня 1948 р. вони підписали Договір про економічне, соціальне й культурне співробітництво та ко­лективну самооборону.

ý  Цей договір дістав назву «Брюс­сельський пакт».

Строк його дії також становив 50 років, а метою знову декларувалася протидія «відновленню агресивної політики Німеччини». До речі, основним питанням порядку денного конференції була проблема утворення західнонімецької держави та майбутньої її ін­теграції до європейських військових угруповань. Укла­дення «Брюссельського пакту» певною мірою вгамувало побоювання Франції та країн Бенілюксу щодо німецько­го реваншизму.

Згідно з договором формувалися консультативна рада міністрів закордонних справ, військовий комітет мі­ністрів оборони та військовий штаб. На початку жовтня 1948 р. була створена військова організація Західного союзу. Реалізуючи свої плани розбудови системи безпеки в Європі, Великобританія у квітні 1948 р. провела таємні переговори зі Сполученими Штатами та Канадою щодо створення трьома державами Північноатлантичного сою­зу. За задумом Лондона, цей союз мав доповнити За­хідний у загальній системі безпеки та надати Англії «ядерні гарантії» безпеки. Сполучені Штати підтримали дії європейських союзників щодо військової інтеграції й були готові приєднатися до цього процесу.

ý  11 червня 1948 р. сенат США ухвалив резолюцію № 239 — «резолюцію Ванденберга».

Ця резолюція означа­ла офіційну відмову Вашингтона від практики неприєд­нання до військово-політичних об'єднань за межами Західної півкулі в мирний час. Прийняття «резолюції Ванденберга» дало США змогу безпосередньо очолити процес створення військово-політичних блоків у всьому світі, і насамперед у Європі, б липня 1948 р. розпочалися ініційовані США таємні переговори між Сполученими Штатами, Канадою та членами Західного союзу. Темою переговорів стала «оборона Атлантичного регіону». Вже наприкінці 1948 р. одночасно з роботою над текстом май­бутнього договору США провадили консультації ще з сьома країнами Західної Європи: Італією, Данією, Іс­ландією, Норвегією, Португалією, Ірландією та Швецією. Лише останні дві відхилили пропозицію північноамери­канського партнера. Всі інші дали принципову згоду приєднатися до майбутнього блоку.

ý  4 квітня 1949 р. Північноатлантичний пакт підписали у Вашингтоні пред­ставники Бельгії, Великобританії, Данії, Ісландії, Італії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, США та Франції.

З серпня того ж року договір набрав чинності. З метою підтримки атлантичної інтеграції в жовтні 1949 р. сенат США затвердив закон «Про взаємну військову допомогу». Вже в січні 1950 р. згідно з цим законом США уклали вісім двосторонніх угод із за­хідноєвропейськими членами НАТО про фінансову допо­могу у військовій сфері. В 1951 р., керуючись законом, конгрес затвердив суму асигнувань — 9,5 млрд доларів — для кредитування закупок військової техніки та облад­нання членами НАТО.

ý  Наступним кроком у посиленні співпраці в межах НАТО стало підписання членами альянсу 19 липня 1951р. конвенції «Про статус збройних сил країн—учасниць НАТО».

Згідно з її положеннями США одержували право утримувати в Європі військові бази, збройні сили альянсу могли розташовуватися на території інших країн—членів НАТО, в обох випадках іноземні збройні сили фактично користувалися правом екстериторіальності. Але йшлося не лише про формальне об'єднання держав Західної Єв­ропи, а й про перетворення нових атлантичних зв'язків на справжню запоруку недоторканності, тобто формуван­ня ефективного військового утворення. А досягти цього було неможливо без участі Західної Німеччини. Проте перспектива ремілітаризації ФРН викликала занепо­коєння не лише на Сході, але й на Заході континенту.

Негайно після підписання Паризького договору 29 листопада – 2 грудня 1954р. СРСР організував у Москві конференцію з Європейської безпеки, на яку були запрошені також 3 найбільші західні країни. Та, оскільки ті відмовилися, то у конференції взяли участь лише країни народної демократії, у тому числі і Східна Німеччина. Щойно у травні 1955 року стало відомо про ратифікацію Лондонського та Паризького  договорів , СРСР негайно , 7 травня розірвав англо-радянську (1942р) та франко-радянську (1944) угоди.

Потім у Варшаві з 11 по 14 травня  1955 року відбулася конференція східного блоку. Вона закінчилася підписанням 14 травня  договору про дружбу, співпрацю та взаємну допомогу 8 країн ( СРСР, Польща, Чехословаччина, Східна Німеччина, Румунія, Болгарія, Албанія, Угорщина).  Цей договір фактично копіював Атлантичний пакт. Його стаття 5 передбачала організацію єдиного командування під приводом радянського маршала Конєва. Можливість участі НДР у єдиному командуванні мало розглядатися пізніше. Варшавський договір, нічого не змінивши у стані східного військового блоку, надав йому більш наочного вигляду.

Варшавський пакт не змінював радикаль­но ситуацію в Європі, бо на момент його укладення СРСР уже підписав двосторонні договори з країнами Східної Європи. Крім того, пакт не мав агресивного ха­рактеру, бо не виключав можливості поліпшення від­носин країн-членів й Заходом, декларував недоторкан­ність суверенітету держав-учасниць. Задля поліпшення ситуації на переговорах з німецької проблеми підпоряд­кування НДР єдиному командуванню відстрочувалося. Ще до укладення Варшавського договору, 15 травня 1955 р., СРСР підписав мирну угоду з Австрією, зобов'я­завшись вивести свої війська з її території. Отже, утво­рення Варшавського блоку не мало практичного значен­ня, а було ще одним актом залякування, який органічно укладався в картину конфронтації Заходу й Сходу протя­гом усієї «холодної війни».

З утворенням ОВД було завершено процес кон­солідації союзників обох наддержав, залучення їх до участі в глобальній конфронтації та легалізації нових союзницьких відносин у політичній, військовій та еко­номічній сферах. Блокова біполярність ставала реаль­ністю.

Напередодні конференції у Сан-Франциско, скликаної для підписання мирного договору з Японією, у лютому-квітні 1951 р. США розпочали переговори з Ав­стралією та Новою Зеландією, які побоювалися повто­рення агресії з боку Японії.

1 вересня 1951 р. США, Австралія та Нова Зеландія уклали Тихоокеанський пакт безпеки (АНЗЮС), який гарантував Австралії та Новій Зеландії американський захист від можливого відродження японського мілітаризму.

Пакт мав на меті захист миру в районі Тихого оке­ану, координацію зусиль щодо створення регіональ­ної системи безпеки, колективні воєнні дії в разі нападу на одну з країн-членів пакту.

Великобританія та Франція неодноразово робили спроби створити воєнний пакт на Близькому Сході. Але перешкодою була позиція країн регіону, особливо Єгипту після приходу до влади внаслідок революційних подій 23 липня 1952 р. нового керівництва, яке згодом очолив Г.А.Насер. Перешко­дою на шляху створення пакту був також арабо-ізраїльський антагонізм.

Ініціатором створення пакту виступив монархічний Ірак. 24 лютого 1955 р. було укладено угоду між Іраком та Туреччиною, так званий Багдадський пакт. Це був союз у справах спільної безпеки та оборони.5 квітня 1955 р. до пакту приєдналася Великобрита­нія, 23 вересня - Пакистан, 3 листопада - Іран.

У 1958 р. в Іраку відбулася антимонархічна револю­ція. Нове керівництво оприлюднило рішення вийти з Баг­дадського пакту. 3 серпня 1959 р. пакт дістав назву Організація Центрального Договору (СЕНТО).

Ініціатива створення такого пакту належала іракському прем»єр-міністру. Безпека Іраку залежить від Туреччини та Ірану на випадок радянської загрози. Отже він ( ІРАК) відходить від нейтралістиської політики. 13 січня 1955 року прем»єр- міністр Туреччини Мендерес та міністр закордонних справ Кепрюлю приїхали до Багдада з заявою про свій намір укласти угоду для забезпечення стабільності та безпеки Близького Сходу. Угода була підписана в Багдаді 34 лютого 1955 року. Укладений на 5 років з можливим продовженням, відкритий для участі інших країн Багдадський пакт був союзом 2 країн у справі спільної безпеки та оборони. Була створена постійна рада пакту.

Приєднання Великобританії до пакту відбулося 5 квітня 1955 року. Відтак, через турецьке та британське посередництво Багдадський пакт міцно пов»язувався з Атлантичним. Пакистан приєднався 23 вересня, Іран – 3 листопада 1955 року. Пакт передбачав можливість приєднання інших арабстких держав.

Цілком природно, що СРСР повсякчас заявляв протести проти Багдадського пакту, відверто спрямованого проти нього. США навпаки підтримували його дуже енергійно, і вбачали в ньому один із ключових пункиів їзнбої оборонної системи. Вони посилали спостерігачів на засідання ради пакту, або його економічного комітету. А на початку червня 1957 р. вступили до військового комітету.

США уже уклавши у Тихоокеанському регіоні союз з Філіпінами, Австралією та Новою Зеландією, а також Японією, під керівництвом республіканців прагнули поширити таку систему  і на континентальну Азію. Це було пов»язане з необхідністю перемир»я  в Кореї та Індокитаї, а також із особистим потягом Фостера Даллеса до Азії.

Важливішим за своїм колективним характером  видається договір у Манілі 8 вересня 1954 р . Цей договір про колективну оборону Південно-Східної Азії був американською реакцією на поступки, зроблені на Женевський конференції щодо Індокитаю. Договір об»єднував США, Францію, Великобританію, Австралію, Нову Зеландію, Філліпіни, Пакистан, Таїланд. Досі останній не був безпосереднім союзником США. Цей пакт, створенний за зразком Північноатлантичного союзу, підкреслено підтримував незалежність країн, населення яких цього прагнуло, і власне був об»єднанням держав. Стаття 4 передбачала, що в разі воєнної агресії проти зони пакту ( що включала  Південний В»єтнам, Камбоджу та Лаос) або проти одної з союзних країн, союзницькі сили зустрінуть загальну небезпеку відповідно до їхніх конституційних порядків. Вони проводять консультації в разі загрози. Стаття 5 передбачала створення Ради союзу. Договір укладався безстороково, але кожна з сторін могла вийти з союзу, обов»язково попередивши про це за рік. США в окремій заяві зобов»язувалися втручатися включно у випадку комуністичної агресії.

Згідно з Потсдамською угодою в Німеччині мали бути забезпечені демократичні свободи, діяльність демократичних політичних партій, введен­ня принципу виборності влади і ство­рено централізований німецький уряд, який мав ухвалити документ про мирне врегулювання, складання якого по­кладаюся на новий орган — Раду міністрів закордонних справ. Передбачалося, що такий уряд формуватиметься через «центральні німецькі адміністративні департаменти, очолювані державними секретарями». Але в тій же Потсдамській угоді вперше запроваджувався в міжна­родно-правову практику термін «західні зони», тобто йшлося про поділ Німеччини за принципом Схід—Захід. Щодо репараційного питання, то запропонований спосіб його вирішення далеко не зміцнював декларованого прин­ципу збереження економічної єдності Німеччини. Тому багато вчених не без підстав уважають, що Потсдамська угода фактично зафіксувала поділ Німеччини.

Офіційним аргу­ментом було небажання порушувати принцип чотиристо­роннього управління Німеччиною.

Слід зазначити, що на той період лише в радянській зоні існували центральні німецькі адміністративні органи управління окремими галузями економіки. Тому форму­вання багатозонних органів мало орієнтуватися в орга­нізаційному плані на радянський зразок. Здавалося б, американська пропозиція була виграшною для радян­ської сторони.' Але це означало би погіршення відносин із Францією, єдиною з західних країн, в уряді якої були комуністи і взаємини з якою були набагато теплішими, ніж з іншими союзниками. Тому, як вважає чимало до­слідників, у тій ситуації сталася підміна державних ін­тересів партійними.

Німецька економіка в західних секторах і надалі керу­валася самими союзниками. В умовах повоєнної кризи в переможеній Німеччині вільне підприємництво слід було обмежити системою державного контролю й розподілу. Тому 27 березня 1946 р. з'явився документ, схвалений чотирма державами, — «План з репарацій та рівня по­воєнної німецької економіки». Багато вчених вважають його вершиною союзницької співпраці. План передбачав збе­реження традиційних господарських зв'язків, незважаючи на міжзональні кордони, тобто мова йшла про збережен­ня єдності країни.

В початковий період проведення репараційної по­літики практика демонтажів німецьких підприємств у східній зоні значною мірою підірвала радянський авто­ритет у німецького населення. Проте незабаром було знайдено більш прийнятний спосіб рішення — репарації з поточної продукції. Це стимулювало німців на більш продуктивну працю і розширювало базу німецької про­мисловості. Навесні 1946 р. постали перші радянські акціонерні товариства (РАТ), які складалися з підпри­ємств, що підлягали раніше демонтажу, а тепер зорієнто-вувалися на постачання готової продукції в обмін на на­дання сировини. Для західних країн такий варіант був неприйнятний, передусім з точки зору захисту власного ринку від фактично безкоштовних товарів з країни-кон­курента. Тому вони свідомо дотримувалися політики очікування. Значна частина підприємств західних зон не працювала, в той час як перехід від демонтажів до стяг­нення репарацій з поточної продукції в радянській зоні зумовив поліпшення економічної й політичної ситуації.

 Західнонімецька економіка потребу­вала захисту від зовнішнього ринку, оскільки більш ра­ціональна господарча політика в східному секторі зумо­вила перелив товарів із нього в західні сектори, бо робітники західних секторів одержували на бездіяльних підприємствах зарплату, а реалізувати її могли лише в радянській зоні.

30 червня 1946 р. було введено режим контролю за пересуванням товарів і людей між радянською і західними зонами.

ý  На Паризькій сесії Ради міністрів закордонних справ (РМЗС) яка відбулася у два етапи у квітні—липні 1946р., держсекретар США Д. Бірнс запропонував скликати мирну конференцію 12 листопада 1946 р. і завершити роботу над німецьким урегулюванням.

Мінісір закордонних справ СРСР В. Молотов висту­пив із програмною промовою «Про долю Німеччини і мирної угоди з нею», сенс якої зводився до обстоювання політичного суверенітету Німеччини, її територіальної неподільності й необхідності розвитку мирної німецької промисловості. Окремо ставилося питання про створення загальнонімецького уряду й перевірку його на довіру, отже, про швидке припинення окупації не йшлося.

Міністр закордонних справ Франції Ж. Бідо обмежив попередні умови для створення центральних німецьких департаментів санкціонуванням переходу Саару під тимчасове керування Франції. Тут дуже багато залежало від позиції Радянського Союзу. Адже навіть тимчасове відлучення Саару від Німеччини суперечило молотовській позиції засудження сепаратизму і, крім цього, підривало юридичну непорушність польсько-німецького кордону Одер—Нейсе, адже формально статус Саару зрівнявся б з аналогічним статусом західних польських земель. Тому в тій ситуації радянський міністр закор­донних справ тільки зарезервував свою позицію.

ý  Ще одним питанням Паризької сесії, що торкалося Німеччини, був американський проект угоди про її роз­зброєння й демілітаризацію. Пізніше він дістав назву «угода Бірнса».

Що стосується перевірки виконання рішень про демілітаризацію, то радянська сторона наполягала на ска­суванні інспектування промислових підприємств. Уже в той час на кордоні Саксонії й Тюрінгії розгортався про­ект видобування і переробки урану на комбінаті «Вісмут». І ось тут, вочевидь, і крилася головна причина неприйняття радянською стороною «угоди Бірнса», бо в ній заборонялося виробництво «будь-яких розщеплю­ваних матеріалів». Щоправда, вона містила застереження про можливість такого виробництва, якщо «Високі Сто­рони схвалять», але таким чином урановий проект СРСР узалежнювався від західних держав, насамперед США.

І хоча, безперечно, існувала можливість певного компромісу, але абсолютна закритість взаємних позицій, приховування справжньої суті суперечностей урешті-решт зумовили провал проекту Бірнса. Як наслідок на Паризькій сесії 12 липня 1946р. було проголошено намір США й Великобританії об'єднати свої окупаційні зони і створити те, що згодом назвуть «Бізонією».

Саме створення «економічної об'єднаної області» ба­гатьма вченими вважається початковою фазою в процесі розколу Німеччини. Хоча через значні труднощі функціо­нування «Бізонії» цей процес не одразу став необоротним.

6 вересня 1946 р. держсекретар США Бірнс виступив у Штутгарті з промовою, де брав під сумнів повоєнний територіальний статус і виступив за перегляд кордону Одер—Нейсе.

5 червня 1947 р. держсекретар США виголосив свою гарвардську промову, з якої бере початок «план Маршалла». Якщо з економічної точки зору він, на думку бага­тьох дослідників, не був для Німеччини вирішальним, то політичне значення його очевидне —“План Маршалла» став інструментом консолідації західнонімецького уряду. Тим більше що адміністративно-командна модель керу­вання економікою у східній зоні до цього часу себе вже вичерпала, а альтернативи до «плану Маршалла» для Східної Німеччини Радянський Союз не запропонував.

ý  Спробу обговорити економічні, в тому числі й репараційні, питання було зроблено на Лондонській сесії РМЗС (25 листопада — 15 грудня 1947 р.). Проте її фактично було зірвано: держсекретар США Д. Маршалл під час одного з засідань оголосив сесію закритою — без узгодження і без зазначення місця та часу наступної зустрічі. Під час сесії Франція висловила принципову згоду на об'єднання французької зони окупації з англо-американською і створення «Тризонії».Усі ці заходи значно прискорили перетворення «об'єднаної економіч­ної область на справжню державу. Створювався праобраз майбутньої конституційної структури. Аби зменшити не­вдоволення Франції, що, як і раніше, вважала західно­німецьку державу за майбутнього надто небезпечного сусіда, Англія і США санкціонували відлучення Саару від Німеччини й передання його під фактичний суверенітет Франції.

Лондонська конференція проходила у два етапи: з 23 лютого до б березня і з 20 квітня до 1 червня 1948 р. На ній було узгоджено директиву для глав урядів усіх західнонімецьких земель, згадно з якою вони до 1 вересня мали скликати установчі збори для розробки Конституції.

 Лондонська конференція проголосила курс на ство­рення західнонімецької держави та її інтеграцію в західний блок. Це, звичайно, не могло не викликати вййовздні заходи з боку Радянського Союзу. 18 червня командувачі окупаційних військ США, Ве­ликобританії й Франції повідомили маршала Соколовського про проведення з 20 червня грошової реформи у трьох західних зонах. Передбачалося не поширювати її на східні сектори Берліна.

22 липня Соколовський сповістив своїх західних колег про проведення грошової реформи вже в радянській зоні окупації Німеччини і в районі Великого Берліна.

24 липня було цілком перекрито наземні комунікації  між західними зонами окупації й Берліном «з технічних причин».

Західні держави організували й розширили «повіт­ряний міст» між західними зонами окупанії й Берліном. Радянський уряд проголосив, що транспортні обме­ження між Берліном і західними зонами окупації будуть зняті одночасно зі згодою на введення в обіг у Берліні німецької марки радянської зони й вилучення з обігу «марки Б».

Визнання валюти радянської зони окупації як єдиної валюти в Берліні фактично означало включення всього Берліна у фінансово-економічну систему радянської зо­ни. Таким чином Радянський Союз розраховував ство­рити передумови для повного витиснення західних дер­жав з Берліна.

Але, скликавши 1 вересня 1948 р. Парламентську раду для розробки Конституції Західної Німеччини, західні держави недвозначно продемонстрували прагнення про­довжити готування до створення західнонімецької дер­жави.

Радянський Союз мусив визнати провал блокади Берліна, і 4 травня 1949 року у Нью0Йлорку було досягнуто угоди, згідно з якою 12 травня скасовувалися всі обмеження  зв”язку, транспорту і торгівлі між Берліном і західними землями Німеччини.

Припинення блокади збіглося у часі зі схваленням військовими губернаторами Основного Закону Німеччини 23 травня 1949 року. Ця дата вважається днем створення ФРН. 19 березня 1949 року Німецька народна рада ухвалила проект Конституції Німецької Демократичної Республіки. 7 жовтня – створення тимчасової Народної палати ( день створення НДР).

Конференція у Парижі 20-23 жовтня 1954 року. У військовому аспекті конференція уточнила природу та компетенцію розширеного Брюсельського пакту, що перетворювався  на Західноєвропейський союз, під керівництвом Ради. Належало докласти певних зусиль до стандартизації озброєнь. Ці останови Франція ратифікувала наприкінці 1954 року, а Німеччина на початку 1955 року. Крім того санкціонувалося відродження національної німецької армії зі своїм генеральним штабом, власними службами, автономними підрозділами, до того ж Німеччина ставала членом Атлантичного пакту. Але з іншого боку вони закладали основу гнучкішої системи, начебто тісніше пов»язаної з Великобританією. До 23 жовтня 1954 року Франція та Німеччина не могли досягти згоди щодо статусу Саару, хоча від січня 1953 року всі французькі уряди ставили європеїзацію Саару попередньою умовою ратифікації ЄОС.

ý  План ван Натерса від 17 вересня 1953 року пропонував зробити Саар загальноєвропейської територією, осередком загальноєвропейських закладів, з місцевим урядом, французьким в економічно-грошовому плані.

Врешті  решт було підписано угоду 23 жовтня 1954 року, згідно з якою передбачалося провести 2 референдуми: перший  - після виборчої кампанії, у якій німецькі партії могли б провадити своб пропаганду, другий – у випадку укладення мирного договору з Німеччиною.  Наступна угода була підписана у жовтні 1956 року, за якою Франція погоджувалася на політичне об»єднання Саару з Німеччиною з 1 січня 1957 року і на об»єднання економічне після 3 років перехідного періоду.

Міжнародні відносини у 50-ті -60-ті pp. багато в чому визначалися станом радянсько-аме­риканських відносин. У міжнародній атмосфері домінува­ли конфліктність та ворожнеча. У другій половині 50-х pp., після викриття культу особистості, у політиці СРСР, як у внутрішній, так і зовнішній, виникли певні позитивні зміни, що увійшли в історію як «хрущовська відлига». Було розпочато реформи в країни, висунуто ініціативу зустрічі на вищому рівні з США, здійснено конверсію військового виробництва та персоналу. Проте, ряд серйозних міжна­родних інцидентів зірвали ці ініціативи.

У листопаді 1960 p. на виборах в США перемогу одержала демократична партіям президентом став Дж-Кеннеді. У 1961 p. розпочалася так звана карибська криза, що відбулася в результаті висадки десанту ку­бинських контрреволюціонерів на Кубі та яку було підтри­мано флотом й авіацією США. Десант було знищено урядом Ф.Кастро. Згідно з таємною угодою між СРСР та Кубою, на території останньої були розміщені радянські ядерні ракети середнього радіусу дії. Цей крок Радянсь­кого Союзу був не стільки помилковим, скільки авантю­ристичним й мало не спричинив до міжнародної катастрофи. У відповідь на це США оголосили блокаду Куби. Небезпека сутички між СРСР та США стала більш ніж реальною. Тільки завдяки серії компромісів під час переговорів американського та радянського лідерів заг­розу військового конфлікту було ліквідовано.

На виконання досягнутої домовленості СРСР вивів свої ракети з Куби, а США - з Туреччини. Спо­лучені Штати обіцяли надалі поважати недоторканість Куби. Мирне вирішення даного конфлікту стало пере­ломним моментом радянсько-американських відносин у 60-ті pp.

Після низки небезпечних міжнародних криз США та СРСР дійшли ще достатньо хиткого усвідомлення необ­хідності розрядки міжнародної напруженості. Після за­вершення карибської кризи було ухвалено ряд важливих документів, які позначили перехід від конфронтації до переговорів та укладення перших угод, що послабили міжнародну напруженість. Так, у серпні 1963 p. було ук­ладено Московський договір трьох держав про заборо­ну ядерних випробувань у трьох середовищах (атмосфері, повітрі та під водою). У 1968 p. було підпи­сано Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).

Становлення політики розрядки в Європі багато в чому пов'язане з «новою східною політикою» ФРН, яку почала проводити коаліція партій, що здобула в 1969 р. перемогу на виборах до західноні­мецького парламенту — бундестагу. Очолив коаліцію лідер Соціал-демократичної партії Німеччини В. Брандт. Прийшовши до влади, В. Брандт почав рішуче здій­снювати «нову східну політику», яка відповідала інтере­сам СРСР, НДР, інших країн східного блоку. Справа в тому, що на Сході були занепокоєні тим, що правляча Християнсько-демократична партія спиралася на голоси «земляцтв» німців, переселених після війни з земель, які відійшли до держав-переможниць: Польщі, Чехословаччини, СРСР.

«Нова східна політика» якраз і мала на меті перегляд старих позицій і перехід до курсу на домовленості із СРСР та іншими соціалістичними сусідами, на визнання існуючих кордонів та повоєнних реалій. До речі, ніхто з державних діячів ФРН, не закликав до силового по­вернення втрачених територій. На Сході він використовувався з метою залякування загрозою західнонімецького реван­шизму, що давало підстави для зміцнення радянського контролю в «соціалістичному таборі», а у випадку з Чехословаччиною в 1968 р. — для прямого воєнного втручання у справи «братньої» країни.

У річищі «нової східної політики» з грудня 1969 р. до серпня 1970 р. проходили переговори між ФРН і СРСР, які завершилися підписанням 7 серпня 1970 р. Москов­ського договору, що став конкретною реалізацією нового курсу ФРН. Одне з найважливіших його положень за­фіксувала ст. 3, де було визнано, що «мир в Європі можна зберегти тільки в тому випадку, якщо ніхто не зазіхатиме на сучасні кордони». Далі йшлося про відмову від територіальних претензій, від спроб вирішувати спори немирними засобами. Все це якнайкраще влаштовувало СРСР, бо означало примирення ФРН із розколом Ні­меччини, з існуванням НДР.

Принципове значення для справи розрядки міжна­родної напруженості в Європі мала «Домовленість про наміри сторін», яка була погоджена радниками делегацій СРСР і ФРН і спочатку вважалася конфіденційною. Згідно з «Домовленістю», ФРН зобов'язалася поважати державну цілісність і самостійність НДР і укласти з НДР міждержавний договір. Зрозуміло, що така поступка з боку ФРН була для неї найбільш болісною. Сторони домовилися також про одночасний вступ ФРН і НДР до ООН. Отже, йшлося про необмежене визнання НДР.

З вересня 1971 р. СРСР, Великобританія, США та Франція підписали чотиристоронню угоду про Західний Берлін. Цей документ складався з трьох частин. Згідно з угодою західні держави зберігали право тримати в Захід­ному Берліні свої військові контингенти й використову­вати всі транспортні шляхи з ФРН до Західного Берліна. Можливість нової блокади таким чином виключалась. За­хідний Берлін зберігав свій статус і не визнавався складо­вою частиною ФРН, хоча ФРН дістала право представ­ляти інтереси населення Західного Берліна за кордоном, за винятком «питань безпеки й статусу міста». Чотири­стороння угода набрала чинності 3 червня 1972 р.

22 вересня 1955р. керівництво ФРН проголосило "доктрину Хальштейна", згідно з якою встановлення будь-якою країною дипломатичних відносин з "режимом зони" (НДР) віднині розглядалось як ворожий акт щодо ФРН, яка відповідатиме на такий акт розривом дипломатичних відносин. Це й було згодом зроблено відносно Югославії (1957), Куби (1963) та Занзібару (1964).

Заключний етап Наради з безпеки і співробіт­ництва в Європі відбувся ЗО липня — 1 серпня 1975 р. в Гельсінкі. Це була безпрецедентна до того зустріч найвищих керівників 33 європейських держава а також США й Канади. Саміт завершив свою роботу урочистим підписанням Заключного Акта НБСЄ, в якому фіксувалися домовленості, досягнуті з усіх питань порядку денного.

Стрижень Заключного Акта становила «Декларація принципів, якими держави-учасниці керуватимуться у взаємних відносинах». Були закріплені такі принципи:

1.   Суверенна рівність, поважання прав, притаманних суверенітету. Наголошувалося, що йдеться про поважання всіх прав, притаманних суверенітетові. В Декларації було зафіксовано поважання права держав «вільно вибирати й розвивати свої політичні, со­ціальні, економічні та культурні системи, а також право встановлювати свої закони та адміністративні правила».

2.   Незастосування сили або погрози силою.

3.   Непорушність кордонів. Держави—учасниці НБСЄ визнали непорушними кордони одна одної, так само як і Кордони усіх держав у Європі, і зобов'язалися утри­муватися від будь-яких зазіхань на ці кордони як на мо­мент підписання Заключного Акта, так і в майбутньому. Принцип непорушності кордонів було вперше в історії міжнародних відносин зафіксовано на багатосто­ронній основі

4.   Територіальна цілісність держав.

5.   Мирне врегулювання суперечок.

6.   Невтручання у внутрішні справи. Відповідно до цього принципу країни— учасниці НБСЄ мають утримуватись від надання прямої чи непрямої допомоги терористичній, підривній або іншій діяльності, спрямованій на насильницьке повален­ня режиму іншої країни-учасниці.

7.   Поважання прав людини та основних свободу включа­ючи свободу совісті, релігії та переконань. У відповідності з проголошеним принципом держави-учасниці зобов'яза­лися визнавати загальне значення прав людини та основних свобод

8.   Рівноправ'я та право народів розпоряджатися своєю долею. Виходячи з цього принципу всі народи світу мають невід'ємне право вільно визначати, коли і як вони того забажають, свій внутрішній та зовнішній політичний ста­тус без втручання ззовні та здійснювати на власний роз­суд свій політичний, економічний, соціальний та куль­турний розвиток.

9.   Співробітництво між державами. Цей принцип передбачав зобов'язання держав—учасниць НБСЄ спів­працювати в усіх сферах у відповідності з цілями й принципами Статуту 00Н.

10. Сумлінне виконання зобов'язань за міжнародним пра­вом. Останній з «гельсінських принципів» передбачав, що держави-учасниці мають сумлінно виконувати свої зо­бов'язання, які випливають як із загальновизнаних прин­ципів і норм міжнародного права, так і тих міжнародних договорів та інших угод, учасниками яких вони є.

ý  Перелічені принципи мали важливе значення для стабілізації обстановки на європейському континенті. Вони, зокрема, підтверджували відповідні положення вже укладених між провідними країнами світу — СРСР, США, ФРН, Францією, Великобританією, Канадою, Іта­лією — договорів та угод.

Досягнуті й закріплені у відповідних документах ре­зультати Наради створювали досить сприятливі переду­мови для розширення й активізації міждержавного спів­робітництва в економічній, науково-технічній, природо­охоронній галузях.

Останній розділ Заключного Акта «Подальші кроки після Наради» відображав намір учасників продовжувати розпочатий процес багатосторонніх дискусій і перего­ворів з актуальних проблем європейської безпеки, який згодом дістав назву «гельсінського». Було досягнуто до­мовленості про організацію після завершення Наради зустрічей між представниками 35 країн, починаючи із зустрічі на рівні повноважних представників міністрів за­кордонних справ, яка мала пройти в Белграді в 1977р.

Становлення політики розрядки в Європі багато в чому пов'язане з «новою східною політикою» ФРН, яку почала проводити коаліція партій, що здобула в 1969 р. перемогу на виборах до західноні­мецького парламенту — бундестагу. Очолив коаліцію лідер Соціал-демократичної партії Німеччини В. Брандт.

ý  Справжнє ім'я — Герберт Фрам. Після приходу до влади в 1933 р. фашистів він емігрував у Норвегію. В 1940— 1945 рр., коли Норвегію окупували нацисти, перебував у Швеції. Брав участь у русі Опору. Після розгрому фашизму певний час жив у Норвегії й навіть був членом норвезької військової місії в Західному Берліні, носив норвезьку військову форму.

Прийшовши до влади, В. Брандт почав рішуче здій­снювати «нову східну політику», яка відповідала інтере­сам СРСР, НДР, інших країн східного блоку. Справа в тому, що на Сході були занепокоєні тим, що правляча Християнсько-демократична партія спиралася на голоси «земляцтв» німців, переселених після війни з земель, які відійшли до держав-переможниць: Польщі, Чехословач-чини, СРСР. Звичайно, ці переселенці не визнавали нові кордони в Європі, в тому числі НДР як «окрему державу німецького народу».

«Нова східна політика» якраз і мала на меті перегляд старих позицій і перехід до курсу на домовленості із СРСР та іншими соціалістичними сусідами, на визнання існуючих кордонів та повоєнних реалій. До речі, ніхто з державних діячів ФРН, навіть тих, що спиралися на підтримку згаданих «земляцтв», не закликав до силового по­вернення втрачених територій. Але сам факт «невизнан­ня» створював грунт для діяльності екстремістських організацій у ФРН. На Сході ж він використовувався з метою залякування загрозою західнонімецького реван­шизму, що давало підстави для зміцнення радянського контролю в «соціалістичному таборі», а у випадку з Чехословаччиною в 1968 р. — для прямого воєнного втру­чання у справи «братньої» країни.

У річищі «нової східної політики» з грудня 1969 р. до серпня 1970 р. проходили переговори між ФРН і СРСР, які завершилися підписанням 7 серпня 1970 р. Московського договору, що став конкретною реалізацією нового курсу ФРН. Одне з найважливіших його положень за­фіксувала ст. З, де було визнано, що «мир в Європі можна зберегти тільки в тому випадку, якщо ніхто не зазіхатиме на сучасні кордони». Далі йшлося про відмову від територіальних претензій, від спроб вирішувати спори немирними засобами. Все це якнайкраще влаштовувало СРСР, бо означало примирення ФРН із розколом Ні­меччини, з існуванням НДР.

Принципове значення для справи розрядки міжна­родної напруженості в Європі мала «Домовленість про наміри сторін». Згідно з «Домовленістю», ФРН зобов'язалася поважати державну цілісність і самостійність НДР і укласти з НДР міждержавний договір.

«Домовленість» передбачала, що згодом ФРН укладе аналогічні за політичним змістом Московському дого­вори із сусідніми країнами — Польщею і Чехословаччиною, з якими існували прикордонні проблеми, а також з Угорщиною й Болгарією.

З вересня 1971 р. СРСР, Великобританія, США та Франція підписали чотиристоронню угоду про Західний Берлін. Згідно з угодою західні держави зберігали право тримати в Захід­ному Берліні свої військові контингенти й використову­вати всі транспортні шляхи з ФРН до Західного Берліна. За­хідний Берлін зберігав свій статус і не визнавався складо­вою частиною ФРН.

Наступним етапом процесу розрядки в Європі стала нормалізація відносин між ФРН і НДР. 21 грудня 1971р. в Берліні був підписаний договір про основи відносин між НДР і ФРН. Сторони встановили міждержавні відносини, ФРН відмовилася від спроб представляти в міжнарод­них відносинах «східну Німеччину». Як непринципову поступку ФРН з боку НДР можна розцінювати рішення обмінятися не посольствами, а постійними представ­ництвами, що трохи пом'якшувало для ФРН визнання НДР окремою державою.

18 вересня 1973р. НДР і ФРН стали членами ООН.

Досить несподівано виявилися складними переговори ФРН із Чехословаччиною про нормалізацію відносин. У московській «Домовленості» ФРН виявила готовність ви­знати Мюнхенський договір між фашистською Німеччи­ною і Чехословаччиною 1938 р. «недійсним із самого початку». Однак під час переговорів ФРН і Чехословаччини виявилося, що таке формулювання може, зокрема, викликати матеріальні та інші претензії колишніх меш­канців районів Чехословаччини, що відійшли до Німеч­чини за Мюнхенським договором, до урядів ФРН і ЧССР.

У 1973 р. були нормалізовані відносини між ФРН і Угорщиною та Болгарією, які не мали суттєвих після­воєнних проблем у відносинах з ФРН, але чекали завер­шення переговорів ФРН із ЧССР (Румунія і Югославія нормалізували відносини з ФРН ще до 1970 р.).

ý  Так завершився важливий етап «нової східної полі­тики» ФРН, який зміцнив європейську розрядку. Керівники країн Східної Європи сподівалися на подальше по­ліпшення відносин із ФРН, і ці сподівання не в останню чергу пов'язувалися з особистістю канцлера ФРН В.

Деякі західні опоненти В. Брандта розцінили «нову східну політику» ФРН як примирення з Берлінським муром і неприпустиму поступку СРСР, увічнення розко­лу Німеччини та Європи загалом. Історія розсудила інак­ше. Вже наприкінці 80-х років мур був зруйнований, і невдовзі постала об'єднана Німеччина.

Югославські партизани визволили територію Югославії від німецької окупації, допомогли вигнати з Албанії італійських фашистів. Тільки восени 1944 р. Радянсь­ка Армія пройшла північно-східною частиною Югославії, просуваючись до Відня, й об'єднала свої зусилля з зусил­лями Народно-визвольної армії Югославії.

Партизанська боротьба очолювалась Комуністичною партією Югославії під проводом Й. Б. Тіто. Повоєнна розбудова нової держави розпочалася під монопольним керівництвом цієї партії. В дусі настанов Комінтерну во­но одразу приступило до колективізації сільського госпо­дарства, націоналізації промисловості, пропаганди комуністичних ідей. У зовнішній політиці Югославія висту­пила проти англо-американського впливу в Західній Єв­ропі, проти плану Маршалла й висунула претензії на порт Трієст, який був окупований англо-американськими військами.

Сталін намагався тримати під власним контролем «усе й усіх». Гордість югославів своїм внеском у боротьбу з фашизмом давала Кремлю підстави підозрювати їх у невизнанні Сталіна як загального керівника й перемож­ця.

В червні 1948р. в Румунії було скликано нараду Ком-інформу для обговорення становища в Югославії. Югос­лавські керівники відмовилися взяти участь у нараді. В резолюції наради повторювалися звинувачення, які вже фігурували в листах Сталіна й Молотова. Дивно, зокрема, виглядало обвинувачення в тому, що в югославській ком­партії немає демократії, встановився «турецький, теро­ристичний» режим, що не скликаються з'їзди партії. На завершення в резолюції Комін-форму була висловлена впевненість, що керівники КПЮ або змінять свою помилкову політику, або поступляться місцем «здоровим силам» у компартії Югославії.

В Югославії відкинули ці обвинувачення, і більшість комуністів згуртувалася навколо Й. Б. Тіто.

Тим часом резолюція Комінформу стала приводом для розгортання в країнах ЦСЄ репресивної кампанії проти «агентів Тіто». Як правило, жертвами цієї кампанії ставали члени керівництва комуністичних партій, разом з якими у зраді обвинувачували й інших державних діячів.

Процеси над «тітовськими агентами» призвели до по­дальшого загострення відносин країн «народної демо­кратії» з Югославією. На їхніх кордонах з Югославією почалися збройні сутички, які загрожували перерости в конфлікт.

У листопаді 1949 р. на нараді Інформаційного бюро (Комінформу) в Будапешті була прийнята ще одна ре­золюція під характерною назвою «Югославська компартія в руках убивць і шпигунів», у якій стверджувалося, що керівництво Югославії встановило в країні «фашистську диктатуру» і є «найманцем імперіалістичної реакції». Боротьба проти режиму Тіто проголошувалася найважли­вішим завданням усіх прогресивних сил у світі.

Ще 28 вересня 1949 р. Москва заявила про при­пинення дії Договору з Югославією про дружбу, взаємну допомогу й співробітництво. До аналогічних кроків удалися Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія та Чехо-словаччина.

Одразу після смерті Сталіна в 1953 р. СРСР, а згодом і інші краши ЦСЄ почали нормалізувати відносини з Югославією. Рішучий крок СРСР зробив у 1955 р., коли М. Хрущов прилетів у Югославію у супроводі інших керівників (за винятком В. Молотова, який тоді ще обіймав посаду міністра закордонних справ) і визнав помилковість обвинувачень проти Югославії. На зустрічі сторони домовилися відновити нормальні й дружні від­носини. Проте Югославія не поспішала повернутися до «табору» або до військово-політичного союзу. В 1961 р. вона стала одним із засновників Руху неприєднання. Тіто вважав себе його лідером, а Рух — утіленням комуніс­тичних ідей про підтримку країн, що визволилися від колоніалізму. В наступні роки країни ЦСЄ розвивали від­носини співробітництва з Югославією, хоча траплялися й розбіжності в позиціях, коли Югославія надавала перева­гу підтримці країн Азії й Африки.

Подальшій сталінізації країн Східної Європи по­клала край смерть Й. Сталіна. Перші ознаки змін з'явилися в СРСР, не могли вони не від­гукнутися у «соціалістичному таборі». Але зміни, ініційо­вані в СРСР «згори», в інших східноєвропейських країнах блоку доповнилися небаченими після другої світової війни подіями: виступами проти самої соціалістичної системи робітників та інтелігенції. Особливо несподіваною для ідеологів соціалізму була участь у цих виступах робітників. Адже соціалістичні революції здійснювалися від імені про­летаріату й заради приведення його до влади. Практика соціалізму не підтверджувала цю ідеологічну тезу ні в СРСР, ні в Східній Європі. Але опір «пролетарському ладу» з боку пролетаріату почався саме у Східній Європі.

Першим його виявом стали події в Берліні червня 1953р. Будівельникам у столиці НДР підвищили норми виробітку, вони вийшли на демонстрацію, а до них приєдналися інші робітники. 17 червня такі ж демонстрації пройшли в інших містах НДР. На вулиці Східного, або, як його тоді називали, «демократичного», Берліна були виведені радянські танки, поліція НДР. Пролунали постріли, загинули і радянські солдати, і поліцейські, і демонстранти. Ці придушені зброєю протести вперше після закінчення другої світової війни засвідчили той факт, що радянська модель соціалізму потребує підтрим­ки Радянської Армії.

Тим часом у травні 1955 р. було створено Організацію Варшавського договору. Безпосереднім приводом для цього послужив вступ ФРН до НАТО. Тепер присутність ра­дянських військ у країнах Східної Європи могла ви­правдовуватися не тимчасовими обставинами повоєнного врегулювання, а умовами Договору.

Величезний резонанс не тільки в СРСР, а й в усьому «соціалістичному таборі» мав XX з'їзд КПРС, і насампе­ред славнозвісна доповідь на ньому М. Хрущова, в якій було розвінчано Й. Сталіна і засуджено репресивний стиль його керівництва, злочини й насильство, які він санкціонував. Таким чином увесь світ почув про те, про що і в СРСР, і в Східній Європі більшість людей знала або здогадувалася.

Оскільки «молодші Сталіни» в усіх країнах «табору» в період сталінізації змагалися між собою, хто краще ско­піює радянську модель соціалізму, їхнє становище в краї­нах стало ще неприйнятнішим, ніж раніше.

«Угорським Сталіним» був М. Ракоші. Як і інші керівники угорських комуністів, кілька десятків років він провів в СРСР. Загалом після поразки комуністичної влади в Угорщині в 1919 р. багато комуністів емігрували в радянську Росію, брали участь у громадянській війні, а потім — у соціалістичному будівництві.

Ракоші встановив жорсткий «сталінський» режим в Угорщині. Він не раз визнавав, що планує приєднати Угорщину до СРСР. У Радянському Союзі усвідомлю­вали, що продовження курсу Ракоші небезпечне. В червні 1953 р. на посаду прем'єр-міністра був призначений учений-економіст Імре Надь. Але М. Ракоші не залишив спроб повернутись до влади. І в 1955 р. І. Надя було усунуто з посади у зв'язку з обвинуваченням у «дрібно­буржуазному ухилі».

Улітку 1956 р. обстановка в Угорщині знов за­гострилася й залишалася вибухонебезпечною до осені. В СРСР Ракоші продовжували вважати «надійним». Але в партії, в країні зростала кількість прихильників І. Надя.

Події в Польщі стали стимулом для угорських виступів. Не допомогло й те, що з липня 1956 р. угорських комуністів очолив прихильник Ракоші Е. Гере. В жовтні 1956 р. масові демонстрації на вулицях Буда­пешта почали переростати у збройне повстання. За повну відмову від спадщини Сталіна—Ракоші виступали сту­денти, інтелігенція, до них приєдналися військові під­розділи та робітники.

Демонстрація студентів і мешканців Будапешта біля будинку парламенту 23 жовтня була розстріляна війсь­ками державної безпеки Угорщини. Це викликало нове загострення ситуації. На вулицях почалися самосуди над тими, кого підозрювали в належності до держбезпеки, спалювалась марксистсько-ленінська література, був зруйнований пам'ятник Й. Сталіну. Щоб заспокоїти маси, І. Надя терміново призначили на посаду Голови Ради Міністрів. Але революція тривала. 24 жовтня в події втрутилися введені в Будапешт радянські війська. На ши­рокий опір вони тоді не натрапили, але політична бо­ротьба загострилася. І. Надь зажадав виведення радян­ських військ із Будапешта і поставив навіть у поперед­ньому плані питання про нейтралітет Угорщини та її вихід з Варшавського договору. Водночас він запевняв, що Угорщина має намір зберегти соціалізм і дружні відносини з Радянським Союзом. 25 жовтня біля парла­менту знов почалася стрілянина, на цей час на майдані були присутні радянські військові. Лідером Угорської партії праці було обрано замість Гере Я. Кадара, але во­дночас почався процес відродження тих партій, які в перші роки після другої світової війни входили в коаліцію з комуністами. Ракоші виїхав до СРСР. ЗО жовтня ра­дянські війська покинули Будапешт.

Тим часом міжнародна обстановка несподівано за­гострилася через агресію Великобританії, Франції та Ізраїлю проти Єгипту. США не підтримали своїх союз­ників. СРСР погрожував застосувати ракети, щоб захистити Єгипет. США, з одного боку, підтримували угорські виступи проти радянського домінування, навіть заохочу­вали їх, з іншого — вони не були готові надати цим виступам реальну підтримку, і це розуміли в Радянському Союзі.

Ще до згаданого виведення радянських військ із Буда­пешта, 27 жовтня, командування Радянської Армії почало підготовку нової операції. В Угорщину були терміново перекинуті нові військові підрозділи. Посольство СРСР в Угорщині, яке очолював Ю. Андропов, характеризувало перебіг подій у країні як «контрреволюцію», хоча на­справді вони являли собою виступ народу проти тоталі­таризму, за суверенітет і більш прийнятну модель со­ціалізму.

Друге радянське воєнне втручання відбулося 4 листо­пада. І. Надь спробував припинити його підготовку, за­грожуючи виходом Угорщини з ОВД і зверненням до ООН. Не допомогло. Радянські війська здобули Буда­пешт, великі міста країни. В Будапешті точилися запеклі бої за кілька ключових пунктів, де зосередились озброєні повстанці. Революція угорського народу була придушена силою. Останнім упав 11 листопада комбінат «Чепель». І. Надь спробував знайти притулок на території юго­славського посольства, яке підтримувало його боротьбу з залишками сталінізму. Згодом його заарештували радянські представники. В 1958 р. після судового процесу над І. Надем та його співробітниками всі вони були стра­чені. Новий уряд очолив Я. Кадар. Радянська Армія залишилася в країні. З 23 жовтня 1956 р. до січня 1957 р. з угорської сторони загинуло 2502 особи, з радянської — померли від ран, пропали безвісти 720. Тільки в січні 1957 р. припинився загальний страйк підприємств. У перші місяці після придушення повстання Угорщину за­лишило 200 тис. чоловік, головним чином молодь, спе­ціалісти.

ý  Угорські події мали вагомий резонанс у США та Західній Європі. З компартій вийшла значна кількість відомих діячів культури, акторів, письменників, які всту­пили в їхні лави під час антифашистської боротьби і притягували до партій симпатії населення.

Так завершився 1956 рік.

 «Празька весна» 1968 р. «Доктрина Брежнєва»

Після подій в Угорщині 1956 р. розміщення радян­ських військ на території країн Східної Європи набуло правового оформлення. У 1956—1957 рр. відповідні угоди Радянський Союз підписав з Польщею, НДР, Угорщи­ною та Румунією, в 1968 р. — з Чехословаччиною. В угодах, зокрема, зазначалося, що пересування радянських військ по території приймаючої країни має погоджу­ватися з її урядом.

ý  Хоча ОВД була європейською структурою, вона втягу­валася й у світові кризи. Так, під час кризи навколо розміщення радянських ракет на Кубі в 1962 р. Главком ОВД 23 жовтня наказав ужити заходів до підвищення боєготовності військ і флотів ОВД. До речі, до таких самих заходів удалося в Західній Європі командування НАТО.

ЧРСР була єдиною країною Сх. Є., яка до др-ї Св, війни зазнала парл. демократію і гарантовані свободи. З 1963р. 1-й сек. КПЧ А. Новотний розпочав лібералізацію. Почала складатися інтелектуальна опозиція, яка набрала розмаху у 1967р, вона поширилася і на студентські кола. В самій КПЧ розмежування між лібералами (А. Дубчек) та антилібералами. 5.01.68р. Новотний - відставка, а керівник КПЧ А.Дубчек, березень президент - Л. Свобода. Дубчек вважав, що соц. система може існувати і в атмосфері індивідуальної свободи, що не збігалося з методами СРСР.04.1968р. " Програма діяльності партії": забезпечувались умови для діяльності інш. партій, свободи слова: цензуру преси скасовано, надано право їздити за кордрон, реабілітація жертв тероту. Для СРСР Чехословацькій прецендент встановив небезпеку. Страждав авторитет СРСР перед КП світу, і він утарчав своїх прихільників. Міністр оборони СРСР А.Гречко стояв за ліквідацію чехословацької єресі. 21.08.68р. ЗС СРСР ПНР, Угорщини, НДР і Болгарії перетнули кордон ЧРСР. Росіяни захопити ЦК КПЧ, заарештували Дубчика.

Позачерговий з'їзд КПЧ зібрався на одному з празьких заводів, 22 серпня Брєжнєв змушений був визнати, що обставини в ЧРСР склалися гірше ніж це видавалося, почалося розпочинати переговори. 23.08. у Москві переговори з Дубчиком і Свободою. Чехословацькі керівники пообіцяли вжити заходів для посилення соціалізму і робітничого руху шляхом контролю над ЗМІ.

Керівництво КПЧ маневрувало, не бажаючи вдава­тись до репресій, згубність яких для всіх без винятку показали сталінські часи. Зважаючи на досвід Угорщини, вони невпинно повторювали, що Чехословаччина зали­шається членом Варшавського договору, проводитиме спільну з країнами ОВД зовнішню політику. Тим часом на території Чехословаччини влітку 1968 р. майже пос­тійно проходили військові маневри країн ОВД, серед учасників яких переважали радянські військовослуж­бовці.

Керівництво Чехословаччини зазнало тиску на кіль­кох нарадах представників правлячих партій п'яти соціалістичних країн (Румунія не брала участі в цих нарадах). Наради відбулися в Дрездені, Варшаві, Братиславі як за участі чехословацьких представників, так і без них. У липні 1968 р. пройшли двосторонні переговори між ви­щими представниками КПЧ і КПРС у Чієрнє-над-Тисою (Словаччина). Празький уряд продовжував реформи, не­зважаючи на гостру критику, хоча і вживав заходів, яких від нього вимагали. Тодішні керівники України були, до речі, серед найсуворіших критиків.

Нарешті п'ять країн ОВД наважилися на крайній крок. 21 серпня 1968 р. почалася окупація Чехословаччини військами СРСР, НДР, Угорщини, Польщі та Болгарії. Переважали, звісно, радянські війська. Як і в 1956 р. в Угорщину, основна маса радянських частин попрямувала в Чехословаччину з плацдармів в Україні. Країна була окупована практично за день. Президент Л. Свобода дав наказ чехословацькій армії не чинити опору. Отже, жертв було небагато. Але народ одностайно виступив проти окупації, кидаючи в обличчя радянським солдатам і офі­церам слова болю і протесту. Мешканці Праги будували на вулицях барикади, щоб завадити просуванню радянсь­ких танків, кидали в них пляшки з пальним.

Операція була проведена нібито за «запрошенням» групи чехословацьких керівників. Але їхні прізвища так і залишилися в той час невідомими. Більше того, надії на негайне сформування нового покірного керівництва че­хословацької партії й уряду не справдилися. Окупанти були змушені перевезти керівників Чехословаччини на чолі з О. Дубчеком до Москви, де під тиском Кремля вони підписали згоду на «тимчасову» окупацію, щоб «попередити агресію країн НАТО».

Преса

В цей час у радянській партійній пресі з'явилося кілька статей, в яких стверджувалося, що у відносинах між соціалістичними країнами не слід дотримуватися «формальних» принципів суверенітету. І якщо в одній з країн «табору» виникає «загроза соціалістичним завою­ванням», інші країни-союзниці мають право втрутитися в її справи. Зміст цих статей на Заході був охарактери­зований як «доктрина обмеженого суверенітету» або «доктрина Брежнєва», Сам Брежнєв таку термінологію не вживав, хоча, безумовно, поділяв згадану позицію.

ý  В сентябре 68 года "Правда" сделала заявление, оправдывающее вторжение. Внем подтверждался провозглашенный Хрущевым принцип, что "каждый народ идет к социализму собственным путем", но жестко ограничивалась свобода выбора такого пути - он не должен был угрожать социализму в самой стране, основопологающим интересам других социалистических государств и международному рабочему движению, борещемуся за социализм. Из этого вытекало, что если подобная угроза возникнет, то прочие социалистические старны имеют право и обязаны вторгнуться в такое государство и устранить эту угрозу силой. СССР и иные социалистические старны, выполняя свой интернациональный долг перед народами ЧССР и защищая их завоевания, должны были действовать решительно против антисоциалистических сил в ЧССР. Эта декларация, вскоре получившая известность под названием "Доктрины Брежнева", стала основополагающим текстом, который определял отношения СССР с его союзниками.

У грудні 1968 р. був підписаний Договір між СРСР і ЧССР про розміщення радянських військ у Чехословаччині. Інші країни ОВД вивели свої війська з країни. Згодом О. Дубчека призначили послом у Туреччині, а невдовзі він уже працював інженером у Словаччині.

Введення військ ОВД у Чехословаччину залишило глибоку травму в душах чехів і словаків. У січні 1969 р. на Вацлавському майдані в центрі Праги на протест проти окупації спалив себе студент Ян Палах. Тепер біля цього місця споруджено меморіал, яким вшановано пам'ять цього чеського патріота та інших жертв комунізму.

Після подій 1968 р. нова хвиля антикомунізму про­котилася по західному світові, знову зменшилася чи­сельність компартій. Тимчасово припинилися переговори з роззброєння між США і СРСР, пройшли бурхливі засідання в Раді Безпеки 00Н, хоча США явно не запе­речували проти того, що Чехословаччина має залишатися в «радянській сфері» впливу. Тодішній посол СРСР у США А. Добринін написав пізніше у своїх мемуарах, що відносно слабка реакція Заходу на вторгнення в Чехосло­ваччину відіграла свою роль через 10 років, коли в Кремлі вирішувалося питання про нове вторгнення, на цей раз в Афганістан. Це останнє вторгнення, проте, стало одним з найважливіших факторів прискорення розпаду СРСР і компрометації комуністичної ідеології.

Громадянська війна між китайськими комуністами та націоналістами. На початку 1947 збройні сили націоналістичного Китаю здобули свої останні перемоги. Але в квітні становлення Чан Кайші (керівник націоналістичного руху) раптово погіршало. До середини 1947 комуністи заволоділи майже всією Маньчжурією. Зброя, яку постачали США потрапляла до комуністів, оскільки багато офіцерів збройних сил часто продавали її або самі переходили на бік супротивника. Генерал Маршалл оголосив про свій намір запропонувати програму економічної допомоги Китаю, вона передбачала надання кредиту на 15 місяців у розмірі 570 млн. доларів, який мав бути використаний на цивільні потреби. Вона стала відома, як “Акція допомоги Китаєві”. Проте було вже запізно і величезна підтримка, яку отримав націоналістичний уряд, уже не допомогла йому подолати численні труднощі.

ý  Іноземна допомога Китаєві з 1945-49 досягла 2245 млн. доларів, 90% надійшли з США. Приблизно половина цих кредитів була використана на воєнні цілі.

18 жовтня 1948 урядові війська залишили Чаньчунь, столицю Маньчжурії, отож націоналістичний Китай остаточно втратив Маньчжурію. Завоювання комуністів Північного Китаю велося з різних напрямків. На початку 1949 Чан Кайші почав мирні преговори. Мао Цзедун у своїй відповіді висловив вимоги, які практично означало встановлення комуністів на всій території Китаю. 22 січня війська комуністів зайняли Пекін. 25 січня націоналістичний уряд подав у відставку.

20 квітня знову почався наступ комуністичних збройних сил. Велися бої, виникали повстання, очолювані генералом Ма Пуфунем. Але 21 вересня 1949 Мао Цзедун у присутності 600 делегатів проголосив Китайську Народну Республіку. Після тривали поразок націоналістичному Китаєві залишився лише о, Тайвань, Пескадорський архіпелаг та кілька прибережних островів.

ý  Пе­ремога Комуністичної партії Китаю стала можливою за­вдяки сприятливій міжнародній ситуації, зокрема перемозі країн антигітлерівської коаліції над фашизмом, роз­громові мілітаристської Японії, суттєвій допомозі Ра­дянського Союзу.

Уряд КНР оголосив про намір установити нормальні відносини з усіма країнами, включаючи й капіталістичні, на засадах рівності, взаємної вигоди та поваги сувере­нітету. Підкреслювався миролюбний характер зовнішньо­політичного курсу країни. Разом із тим китайські керівники висунули гасло «триматися однієї сторони», тобто СРСР. Визначений курс зумовлювався ворожою політикою США до комуністичного уряду КНР. Зробив­ши свій вибір, КНР стала щирим союзником СРСР. Керівництво КПК відчувало гостру потребу в його допо­мозі.

Війна в Кореї та участь у ній КНР ще більше за­гострила американо-китайські суперечності, підкреслив­ши особливе значення для КНР підтримки з боку Ра­дянського Союзу. Пекін неодноразово заявляв публічно про позитивну роль СРСР у справі розбудови народного господарства в КНР. Водночас китайські дослідники за­значають, що радянсько-китайські відносини «не були вільними від суперечностей, а єдність — від боротьби».

Бірма була першою країною поза комуністичним блоком, яка визнала уряд Мао Цзедуна (грудень 1949). За нею відразу це зробила Індія, проконсультувавшись з іншими країнами Британської співдружності. Потім Пакистан, Норвегія, а 6 січня і Великобританія визнала комуністичний Китай. Вона зробила це внаслідок тиску своїх азійський домініонів, маючи на меті зберегти важливі комерційні інтереси, які вона мала в Китаї. Для США визнання Китаю означало б відмову від їхнього зобов’язання щодо захисту Тайваню та збройних сил китайських націоналістів, які там перебували та передачу їх комуністам. Що ж до Франції, то вона вагалась аж до того дня, коли Мао Цзедун визнав комуністичний уряд В”єтміню в Індокитаї (25 січня 1950).

ООН за постановою Ради Безпеки від 14 січня 1950 відмовила СРСР у пропозиції виключити націоналістичний Китай з ООН. СРСР висловив ультиматум та оголосив бойкот Раді Безпеки, це стало початком кризи ООН, яка тривала до початку війни в Кореї, повернення СРСР 1 серпня 1950 в Раду Безпеки.

Воєнний конфлікт на Корейському півострові 1950—1953 рр.

ý  Відповідно до угод між союзниками про орга­нізацію повоєнного миру на Далекому Сході територію Кореї було поділено по 38-й паралелі на дві зони відповідальності: на північ — Радянської Ар­мії, на південь —американських військ.

Це розмежування мало суто тимчасовий характер, а його мета полягала в поділі зусиль із розгрому дислокованих там японських військ, прийнятті їхньої капітуляції, ліквідації наслідків сорокарічного колоніального панування Японії та ство­ренні корейської демократичної держави.

Ця домовле­ність стала наслідком компромісу між СРСР і США.

СРСР бачив майбутнє Кореї після розгрому Японії як незалеж­ної та неподільної держави, маючи на увазі, що на Ко­рейському півострові буде створено уряд, що влаштовував би радянське керівництво.

Сполучені Штати запропону­вали власний план, який передбачав установлення опіки над Кореєю та перехідний період терміном у 20—ЗО років, після якого можна буде надати незалежність корейському народові. Реалізація цього плану привела б до створення на Корейському півострові держави — союзника США.

Радянська Армія, розгромивши японську Квантунську армію в північно-східному Китаї та угруповання японсь­ких військ на Корейському півострові, наприкінці серпня 1945 р. вийшла на лінію 38-ї паралелі. Війська США висадилися на півдні Кореї 8 вересня, тобто за шість днів після капітуляції Японії, і по суті не брали участі в роз­громі японських військ на корейській території.

Північна Корея

Відразу після капітуляції Японії радянське команду­вання розпочало формування прорадянської адміністрації в Північній Кореї. У свою чергу, американська військова адміністрація заходилася створювати на Півдні систему органів управління, зорієнтованих на США На Півдні зберігався японський колоніальний апарат. Американсь­ке військове командування на чолі з генералом А. Арнольдом вжило «обмежених політичних та військових за­ходів, щоб перетворити південну частину півострова на фортецю антикомунізму». І США здійснили це. Ство­рений ними уряд очолив Лі Син Ман, який став найбільш проамериканськи спрямованим лідером на Тихому оке­ані. Такі дії свідчили, що США свідомо здійснили розкол Корейського півострова.

Південна

У відповідь на дії США північнокорейські політичні організації провели в серпні 1948 р. вибори на території Півночі та Півдня до Верховних народних зборів, а у вересні 1948 р. проголосили створення КНДР. Кім Ір Сен сформував уряд, який заявив, що він єдиний є законним представником корейського народу. Таким чином, у 1948 р. на Корейському півострові фактично виникло дві держави — КНДР, зорієнтована на СРСР, і Республіка Корея, зорієнтована на США.

Розкол півострова на Південь та Північ призвів до гострої військово-політичної конфронтації, що переросла в 1950 р. в громадянську війну. КНДР неодноразово про­понувала Сеулові провести переговори, однак щоразу на­трапляла на відмову. Втім, на той час пропозиції КНДР були малореалістичними та не відповідали вимогам полі­тичної ситуації. Гостра конфронтація подекуди пере­ходила у воєнні сутички, що точилися на 38-й паралелі. 25 червня тут відбулися великі бої, в ході яких північно-корейські війська розгромили армію Південної Кореї, розгорнули наступ на Сеул, який здобули за три дні.

Після здобуття Сеула північнокорейські війська про­довжили наступ у південному напрямку та 2 липня вий­шли на рубіж річки Нактонган, але були зупинені спіль­ними діями південнокорейських частин та контингенту американських військ, які ще залишалися на півострові. Участь Сполучених Штатів призвела до інтернаціоналі­зації конфлікту. Як писав у своїх мемуарах колишній президент США Дуайт Ейзенхауер, США втрутилися в конфлікт задля «здійснення поліцейської акції», але на практиці це була справжня інтервенція з метою розгрому північнокорейської армії та ліквідації КНДР.

По-перше, Сталін вважав, що США не підуть на участь у корейській війні через проблеми з підтримкою Чан Кайші в китайській революції

По-друге, в 1949 р Радянський Союз оголосив про створення влас­ної ядерної зброї, що позбавило американців ядерної мо­нополії

Перебільшення радянським керівництвом ролі цих двох факторів становило суттєвий зовнішньополі­тичний прорахунок, що призвів до затягування війни. Завдяки величезному впливові на нещодавно створену Організацію Об'єднаних Націй, а особливо на Раду Без­пеки 00Н, США отримали мандат 00Н на здійснення миротворчих акцій у корейському конфлікті До бойових дій було залучено військові формування ще 15 держав, що діяли під егідою 00Н

Щодо планів США відносно застосування ядерної зброї проти КНДР та Китаю, то, як свідчать документи, у Пентагоні серйозно замислювалися над можливістю за­стосування ядерної зброї з метою досягти переможного закінчення війни та одночасно випробувати її руйнівну силу під час бойових дій Але, незважаючи на настійливі пропозиції військових, ні Д. Ейзенхауер, ні Г. Трумен не дали своєї згоди, і ядерну зброю не було застосовано

Наміри Сполучених Штатів застосувати ядерну зброю в корейській війні викликали рішучу протидію громадсь­кості, в тому числі в самих США. Загроза виникнення ядерної війни спонукала СРСР і США шукати вихід з конфлікту. Почалися складні переговори щодо припи­нення воєнних дій. Переговори завершилися підписан­ням у 1953р. перемир'я між командуванням військ 00Н, з однієї сторони, і представниками КНДР та китайських народних добровольців — з другої Глава південноко-рейського режиму Лі Син Ман відмовився підписати до­кумент, наполягаючи на продовженні війни «до перемож­ного кінця». В листі до президента США 9 лютого 1953 р. він настійно радив йому не припиняти бойові дії, не укладати перемир'я, оскільки «мирна угода надасть можливість китайцям залишитися в Кореї» Однак США підписали угоду, яка чинна й досі, тобто Республіка Корея досі де-юре перебуває з КНДР у стані війни.

Звертаючись до корейської війни, неможливо не зу­пинитися на ролі Китаю і СРСР у цьому конфлікті Участь китайських добровольців та радянських льотчиків, а також велика матеріально-технічна допомога СРСР ві­діграли вирішальну роль у відстоюванні самого існування КНДР. Після висадки американського морського десанту в Упгхоні армія КНДР була фактично розгромлена, і в жовтні 1950 р американо-корейські війська підійшли до кордонів Китаю 25 жовтня 1950 р китайські добровольчі підрозділи вступили в бойові дії, а до кінця грудня вся Північна Корея була фактично визволена 3 цього часу й до підписання перемир'я фронт у цілому стабілізувався вздовж 38-ї паралелі. Треба визнати, що основний тягар війни винесли на своїх плечах китайські добровольці

За три роки війни Півдню та Півночі Корейського півострова було заподіяно велику матеріальну шкоду. Втрати тільки корейських сторін становили понад 4 млн. убитих, поранених та зниклих безвісти. Кривава трирічна війна в Кореї продемонструвала неможливість вирішення корейської чи будь-якої іншої міжнародної проблеми шляхом застосування військової сили. Війна також пока­зала: за сучасних умов будь-який воєнний конфлікт може перерости в ядерний, що загрожує катастрофічними нас­лідками для усього людства.

Китай мав досить клопоту зі збитками, яких завдала громадянська війна, що закінчилась лише в 1949, а також через своє втручання у корейські справи. У червні 1957 Китай дістав від радянської Росії запевнення щодо технічної допомоги у створенні атомного арсеналу. Але у цій допомозі було несподівано відмовлено у 1959, але у 1958 Китай був іще упевнений в ній. І вночі з 22 на 23 серпня 1958 артилерія комуністичного Китаю відновила обстріл островів Кемой та Мацу, де знаходились націоналістичні сили. Ухвала про відновлення бойових дій можливо стала наслідком угоди між Чан Кайші та американським урядом 7 травня 1957 про розташування на Тайвані атомних боєголовок, радіус дії яких досягав Китаю. Цілком можливо, що під час свого візиту до Пекіна у липні 1958, Хрущов різко розкритикував починання в тогочасній китайській внутрішній політиці, відомі під назвою “народні комуни” та “великий стрибок”. Перше являло собою грубу форму колективізації сільського господарства, друге – спробу, розцінену леніністами, як “авантюристичну”, перейти від фази народної демократії безпосередньо до фази “комунізму” без перехідного соціалістичного режиму, де рівність існує за формулою – кожному по труду. Оскільки радянська Росія перебувала поки що у фазі соціалізму, вона вважала нездійсненним китайський намір. Відновлення обстрілу Кемою та Мацу можна з вірогідністю вважати китайською ініціативою з метою довести свою незалежність у відносинах з СРСР. І всеж таки СРСР після кількох днів вагання підтримав дії комуністичного Китаю і навіть підштовхнув його висунути претензії не тільки на прибережні острови , а й на Тайвань та Пескадорський архіпелаг. 19 вересня Хрущов заявив, що в разі ядерного нападу на КНР агресорові  буде дано відсіч тими самими засобами.

Конфлікт негайно загальмувався. Китай припинив обстріли, а пізніше, у жовтні 1958, вирішив обстрілювати острови лише в непарні дні. Чи не йшлося тут про небезпеку тотальної війни. До такої оцінки схилявся Фостер Даллас. Він проголосив “політику балансування на грані війни”.

Утворення ДРВ. Боротьба в'єтнам­ського народу проти французької агресії

За кілька тижнів до офіційного підписання Япо­нією акта про беззастережну капітуляцію на  території Індокитаю відбулися значні політичні зміни. Ще 1 серпня 1945 р. в Кохінхіні (Південний В'єтнам) постав автономний уряд з прояпонських еле­ментів, уже 26 серпня повалений народним рухом. 14 серп­ня імператор Аннаму (Центральний В'єтнам) Бао Дай Проголосив його незалежність і скасування договорів 1862 І 1874 рр., що перетворили Кохінхіну на французьку Колонію. 15 серпня його приклад наслідував король Кам­боджі. 18 серпня в столиці Тонкіну (Північний В'єтнам) йХаної закріпився створений В'єтмінем (Демократичний Іфронт боротьби за незалежність В'єтнаму) Комітет на­ціонального визволення, який, усунувши маріонетковий уряд, проголосив Народну Республіку В'єтнам. 29 серпня в Х'юе (столиця Аннаму) внаслідок переговорів із представниками республіки імператор Бао Дай зрікся престолу й перемінив трон на посаду радника республіки. 2 вересня 1945 р. на багатотисячному мітингу в Ханої Хо Ші Мін урочисто проголосив Декларацію незалежності В'єтнаму й утворення Демократичної Республіки В'єтнам. В проголо­шенні незалежності в момент капітуляції Японії буржуаз­но-поміщицька верхівка В'єтнаму вбачала «ідеальний ви­падок» здобуття незалежності без революції.

Проте правлячі кола Франції не бажали миритися з втратою Індокитаю. Вони швидко замінили французьким експедиційним корпусом британські окупаційні війська на півдні від 16-ї паралелі, а в лютому 1946р. підписали з гомінданівським Китаєм угоду про виведення китайських військ із північної від 16-ї паралелі частини В'єтнаму і з Лаосу. 7 січня і 27 серпня 1946 р. були підписані угоди з Камбоджею і Лаосом про надання їм статусу автономій у межах Французького союзу та Індокитайської федерації. 6 березня 1946 р. В'єтнам і Франція підписали угоду, за якою Франція визнала В'єтнамську Республіку як неза­лежну державу зі своїми урядом.

Проте на розрив з Парижем ке­рівництво ДРВ не пішло. 14 вересня 1946 р. Хо Ші Мін підписав у Парижі тимчасову угоду, яка передбачала рівні права громадян В'єтнаму й Франції, створення єдиної митної та грошової системи в Індокитаї, відкриття кон­сульських представництв В'єтнаму в сусідніх країнах. Підписання тимчасової угоди викликало різку критику уряду ДРВ з боку певних політичних сил В'єтнаму. Для в'єтнамського ж керівництва підписання цієї угоди було ще однією спробою не допустити розширення колоніаль­ної війни, яка фактично розпочалась у вересні 1945 р. після захоплення французькими збройними силами Сайгона та інших великих міст Південного В'єтнаму. Все це свідчило про намір французьких правлячих кіл пере­творити Південний В'єтнам на плацдарм для подальшого наступу на В'єтнамську Республіку.

Китай і США

Дещо іншу політику проводили китайські окупаційні війська, розташовані на північ від 16-ї паралелі. Гомін­данівська верхівка та американські монополії, що стояли за нею, відкрито не виступали проти республіки, розрахо­вуючи використати ослаблення французького колоніаль­ного управління у своїх інтересах. Війна на Тихому океані дала США змогу проникнути в Індокитай та інші країни азіатського континенту. Американські військові, певно з санкції Вашингтона, неодноразово пропонували урядові ДРВ американську підтримку в обмін на пільговий режим для американського капіталу у В'єтнамі. Північнов'єт-намська сторона відхилила ці пропозиції.

Підписана 14 вересня франко-в'єтнамська тимчасова угода не стала кроком уперед у нормалізації франко-в'єт­намських відносин, на що розраховував Ханой. 13 грудня 1946 р. Париж розпочав відкриту колоніальну війну у В'єтнамі. Як причину відновлення воєнних дій в Індо­китаї він висував напад в'єтнамців на французькі збройні сили. Запевняючи французький та в'єтнамський народи в тому, що з колоніальним режимом покінчено назавжди і що він прагне до якнайшвидшого визнання самостійного В'єтнаму в межах Індокитайської федерації й Французь­кого союзу, очолюваний правим соціалістом Блюмом французький уряд водночас усіляко сприяв направленню все нових і нових збройних підкріплень в Індокитай, унаслідок чого війна набувала ще більшого розмаху. Французи платили високу ціну за цю війну, що змусило Париж поступово змінити свій політичний курс. Війна в Індокитаї набрала антикомуністичної спрямованості, що спричинило рішучий поворот політики США в Індокитаї, яка спершу орієнтувалась на підтримку ДРВ. З 1950 р. Вашингтон почав постачати французьким військам зброю у великих розмірах. За останні роки війни у В'єтнамі ріпа передали французькому експедиційному корпусові 340 літаків, 1400 танків та бронемашин, 350 десантних катерів, велику кількість важкої й легкої зброї, тисячі тонн боєприпасів. Але навіть за такої значної військової Допомоги США Париж не зумів добитися рішучої переваги у в'єтнамській війні й зазнавав поразок.

ý  Воєнні невдачі підштовхували Париж до нових ма­неврів. У цих умовах він уже не сподівався на віднов­лення безпосереднього володарювання Франції в Індокитаї і вдався до пошуків серед в'єтнамців «авторитетної особи», якій можна було б передати повноваження.

Тим самим Париж розраховував відвернути більшість населен­ня від В'єтміню. Тривалі пошуки завершились у травні 1948р. створенням тимчасового уряду генерала Нгуєн Ксю Ана, що становило перехідний крок до повернення колишнього імператора Бао Дая, який, відкрито не пори­ваючи з республікою, поспішив перебратися до Гонконгу. США також взяли участь у формуванні маріонеткового уряду, розраховуючи згодом використати його у своїх ін­тересах. Створення цього уряду супроводжувалося спро­бою Парижа здійснити воєнний наступ на райони В'єт­наму, що перебували під контролем республіканського уряду. Проте добитись значних успіхів у воєнній кампанії правлячим колам Франції не вдалось. Зміцнілі збройні сили республіканського уряду не тільки успішно проти­стояли французькій армії, а й завдавали їй відчутних ударів.

ý  Мобілізуючи народні маси на відсіч поневолювачам, уряд ДРВ намагався врегулювати франко-в'єтнамський конфлікт мирними засобами.

Протягом перших двох ро­ків війни він 18 разів звертався до французького уряду з мирними пропозиціями, але всі вони залишилися без відповіді.

ý  Французький уряд зробив ставку на укладення угоди з маріонетковими ставлениками.

8 березня 1949р. в Парижі французький президент та Імператор Бао Дай підписали тимчасову угоду, яка узаконила створення маріонеткової Держави В'єтнам і зберегла французьким монополістичним колам найважливіші економічні та по­літичні позиції в «об'єднаному» під владою Бао Дая — генерала Нгуєн Ксю Ана В'єтнамі.

19 липня 1949 р. подібна угода була укладена з Лаосом, а 9 листопада — з Камбоджею. 29 січня 1950 р. всі ці угоди ратифікували Національні збори Франції. В січні 1950 р. ДРВ офіційно визнали Радянський Союз і КНР, а Великобританія і США оголосили 7 лютого, що вони визнають уряд Бао Дая й уряди Лаосу та Камбоджі.

На початку 1950 р. у співвідношенні сил ДРВ і Франції спостерігалася ще певна рівновага, проте ініціатива перейшла до республіканської армії.

В 1953—1953 рр. армія ДРВ продовжувала успішні воєнні операції проти фран­цузів, визволила багато районів В'єтнаму. Зірвавши наприкінці 1953 р. спробу французів перехопити ініціа­тиву, збройні сили республіканського уряду оточили в районі Дьєнб'єнфу значне угруповання військ против­ника, а 7 травня 1954 р. розгромили його.

ý  Ця перемога стала вирішальною у війні опору, як була названа війна народів Індокитаю 1946—1954 рр. проти французького поневолення.

Париж наочно переконався в марності спроб силою зброї зламати волю індокитайських народів до незалежності й свободи. Втративши близько 500 тис. солдатів і офіцерів, Франція мусила піти на припинення агресивної війни в Індокитаї. Борючись проти французь­кої агресії, ДРВ надавала значну політичну й воєнну під­тримку визвольним рухам лаоського і камбоджійського народів, які в 1954 р. добилися значних успіхів.

ý  Унаслідок перемог, здобутих народами Індокитаю, ви­зріли умови для врегулювання становища в цьому регіоні.

На Берлінській нараді міністрів закордонних справ СРСР, США, Англії й Франції в січні 1954 р. Москва висунула пропозицію скликати нову нараду міністрів закордонних справ за участі КНР для розгляду питання про припинення війни в Індокитаї. США висловились проти наради п'яти держав, особливо різко Вашингтон протес­тував проти участі в нараді КНР. Американський уряд узагалі не бажав мирного врегулювання в Індокитаї й прагнув до продовження війни. США збільшили війсь­кові поставки Франції, взяли зобов'язання в 1954 р. до­датково виділити їй кошти на суму 385 млн. доларів.

ý  Роз­глядаючи Індокитай як важливу стратегічну й сировинну базу, Вашингтон готувався взяти безпосередню участь у воєнних операціях.

8 травня 1954 р. делегації СРСР, США, Великобри­танії, Франції, КНР, ДРВ, Камбоджі, Лаосу та Півден­ного В'єтнаму розпочали розгляд питання про відновлення миру в Індокитаї

20 і 21 липня 1954р. були підписані угоди про припинення воєнних дій у В'єтнамі, Лаосі та Кам­боджі й заключна декларація наради США не приєд­налися до угод про припинення воєнних дій в Індокитаї, хоча американський уряд заявив, що бере до уваги ці угоди й утримуватиметься від їх порушення.

Згідно з угодами Франція зобов'язалась вивести свої війська з країн Індокитаю, створювалася міжнародна комісія у складі представників Канади, Індії й Польщі зі спостереження й контролю за виконанням угод про припинення воєнних дій. Угоди містили положення про заборону введення в усі індокитайські країни іноземних військ і ввезення зброї й боєприпасів, створення на їхніх територіях іноземних військових баз, зафіксували відмову всіх індокитайських учасників наради від участі в будь-яких воєнних союзах. У заключній декларації учасники Женевської наради зобов'язалися поважати суверенітет В'єтнаму, Лаосу та Камбоджі й не допускати втручання в їхні внутрішні справи. Декларація передбачала політичне врегулювання у В'єтнамі на основі його незалежності й територіальної цілісності.

Женевські 1954 р. угоди з Індокитаю стали важливим кроком на шляху зменшення напруженості міжнародних відносин у регіоні й у світі в цілому. Вони зміцнили міжнародне становище Демократичної Республіки В'єт­нам, забезпечили незалежність народам Лаосу й Кам­боджі.

Проте розрядка міжнародної напруженості в Індокитаї не входила до планів правлячих кіл країн Захо­ду. Ще під час роботи Женевської наради американська дипломатія поспішила розпочати переговори про укла­дання Договору про колективну оборону в Південно-Східній Азії і створення його учасниками військової організації (СЕАТО). В цей союз увійшли США, Великобританія, Франція, Австралія і Нова Зеландія, які втягнули до його складу Таїланд, Філліпіни та Пакистан. Оформлення СЕАТО відбулося 8 вересня 1954 р. Одночасно сторони підписали протокол про поширення дії договору на країни Індокитаю, що становило пряме порушення же­невських угод.

Усупереч женевським угодам США продовжували постачати в Індокитай, переважно в Південний В'єтнам зброю і військову техніку.

26 жовтня 1955р. Держава В'єтнам за підтримки США була перетворена на Республіку В'єтнам на чолі з президентом Нго Дінь Зьємом.

4 березня 1956 р. сайгонські власті провели сепаратні вибори в південно-в'єтнамські Національні збори, що зміцнило режим Нго Дінь Зьєма. У здійсненні цієї акції Сайгон дістав під­тримку західних учасників Женевської наради в тому числі й Франції, яка ще до проведення сепаратних виборів взяла на себе обов'язок надавати допомогу уря­дові Нго Дінь Зьєма.

Після того, як останні французькі солдати покинули в'єтнамську Григорію (26 квітня 1956 р.), Франція оголосила про припинення з 28 квітня 1956 р. діяльності в Південному В'єтнамі командування збройними силами Французького союзу і про свою відмову брати участь у роботі змивних комісій з вико­нання женевських угод. Припинення французької вій­ськової присутності у В'єтнамі фактично означало надан­ня поля діяльності Сполученим Штатам.

Главным центром приложения сил американского империализма в Индокитае стал Южный Вьетнам.

Уже в 1960 году численность американской военной миссии здесь достигала 2 тыс. Правительство США утвердило в конце 1961 года так называемый "план Стэйли-Тэйлора", предусматривающий "умиротворение" страны в течение 18 месяцев. Составной частью плана являлось создание широкой сети "стратегических деревень" – резерваций для местных жителей, с тем чтобы они не оказывали помощи патриотическим силам. С принятием "плана Стэйли-Тэйлора" численность вооруженных сил США в Южном Вьетнаме значительно увеличилась. К концу 1963 года их насчитывалось уже более 12 тыс.

С приходом к власти президента Джонсона начался новый этап американской агрессии во Вьетнаме. Потеряв надежду выиграть войну руками сайгонских наемников, правительство США расширило масштабы вооруженной интервенции.

Так возникла локальная война, которую с сентября 1965 года стали вести непосредственно американские соединения.

7 августа 1964 года конгресс США принял по просьбе президента Джонсона так называемую "тонкинскую резолюцию", которая предоставляла президенту неограниченные полномочия для ведения военных действий во Вьетнаме.

ý  Агрессия США началась в августе 1964 года с обстрела американскими кораблями и воздушной бомбардировки прибрежных населенных пунктов на территории ДРВ.

Война во Вьетнаме явилась составной частью сформулированной Джонсоном в июле 1966 года "тихоокеанской доктрины Джонсона". В ее основу были положены притязания США на право установливать угодные им порядки в странах этого региона.

Американская дипломатия прилагала большие усилия для интернационализации войны, однако ряд союзников США прямо или косвенно осудил американскую агрессию во Вьетнаме. Наиболее последовательно с осуждением американской агрессии выступала Франция. Главы государств и правительств (Индии и Югославии) во время встречи в Дели в октябре 1966 года потребовали прекращения бомбардировок ДРВ и решения вьетнамского вопроса на основе Женевских соглашений 1954 года.
Национальный фронт освобождения Южного Вьетнама и правительство ДРВ, со своей стороны, выдвинули

22 марта и 8 апреля 1965 года программу мирного урегулирования, которая предусматривала:

1)       признание за вьетнамским народом принадлежащих ему национальных прав,

2)       вывод американских войск из Южного Вьетнама,

3)       решение его внутренних проблем самим народом,

4)       мирное воссоединение страны на основе волеизлеяния населения Южного и Северного Вьетнами.

Администрация Джонсона отвергла эти условия. После начала американской агрессии помощь из СССР и других социалистических стран, направляемая на нужды укрепления обороноспособности ДРВ, значительно возросла. Страна получила большое количество самого современного вооружения и боеприпасов. Была создана мощная система противовоздушной обороны. Кроме того социалистические страны предоставляли крупные финансовые средства (десятки соглашений об экономической и военной помощи).

К концу 60-х годов стало очевидно, что выиграть войну во Вьетнаме США не удастся. В США нарастало движение против войны, которая отрицательно сказывалась на американской экономике.

31 марта 1968 года администрация США отдала приказ об ограничении бомбардировок территории ДРВ и выразила готовность вступить в переговоры с ее правительством. 13 мая в Париже начались официальные переговоры между представителями ДРВ и США о путях мирного урегулирования ситуации во Вьетнаме. 1 ноября 1968 г. США полностью прекратили бомбардировки ДРВ.

Паризька угода

Угода про припинення війни й відновлення миру у В'єтнамі. Ця угода була підписана в Парижі 27 січня 1973р. представниками ДРВ, Республіки Півден­ний В'єтнам, США та сайгонського режиму.

Угода передбачала припинення вогню на всій території В'єтнаму, виведення американських та інших іно­земних військ із Південного В'єтнаму, гарантувала повагу США до незалежності, суверенітету, єдності й територіальної цілісності В'єтнаму, відмову США від втручання у внутрішні південнов'єтнамські справи, політичне врегу­лювання в Південному В'єтнамі шляхом переговорів між двома південнов'єтнамськими сторонами, створення Ра­ди національного примирення і злагоди, організацію вільних демократичних виборів, здійснення мирними засобами поетапного об'єднання В'єтнаму на основі консультацій та угод між Північним і Південним В'єтна­мом без втручання іззовні. США взяли зобов'язання зробити внесок у відновлення знекровленої війною еко­номіки В'єтнаму.

Міжнародна конференція з В'єтнаму, від­булася 26 лютого —2 березня 1973 р. в Парижі. В конфе­ренції брали участь представники ДРВ, Республіки Південний В'єтнам, США, сайгонського режиму, СРСР, Франції, Великобританії, КНР, Угорщини, Польщі, Ка­нади, Індонезії та Генеральний секретар ООН. Конфе­ренція прийняла Акт, у якому її учасники схвалили й узяли до відома Паризьку угоду з В'єтнаму та чотири протоколи до неї, зобов'язавшись поважати й беззасте­режно виконувати їх.

Підписання Паризької 1973 р. угоди означало поразку Сполучених Штатів. ДРВ надавала всебічну допомогу визвольним силам Південного В'єтнаму, де так і не встановився мир.

Після підписання Паризької угоди сайгонський режим за підтримки США переозброїв свою армію, здійснював курс на захоплення всіх визволених районів, проводив політику придушення прав і свобод південнов'єтнамського населення. Все це не могло не викликати зростання визвольної боротьби. 30 квітня 1975 р. сайгонський режим був повалений.

Кашмір дуже важливий для внутрішньої політики Делі, оскільки його відторгнення значно б посилило сепаратистські тенденції всередині держави. Пакистан не пов'язаний так щільно історично й еко­номічно з Кашміром, як Індія, хоча слід визнати, що за релігійною ознакою ця спірна територія є ближчою до Пакистану, ніж до Індії. Як відомо, Пакистан свого часу постав як релігійна держава, Індія ж завжди була проти територіального поділу за релігійною ознакою.

Події в Кашмірі почали розгортатися не з вторгненням 30 жовтня 1947 р. з пакистанської сторони гірських пле­мен, а з опублікуванням 12 травня 1946 р. меморандуму англійської урядової місії про індійські князівства і з оголо­шенням 3 червня 1947 р. плану лорда Маунтбеттена про поділ Британської Індії. Лондон був заінтересований у приєднанні Кашміру до Пакистану, і в цьому його ак­тивно підтримував Вашингтон. Така позиція Великобри­танії й США пояснюється прагненням установити конт­роль над районом, якому відводилося дуже важливе місце у військових планах західних держав в Азії. Наприкінці 40-х — на початку 50-х років США й Великобританія приступили до складання планів створення в Кашмірі військових баз, спрямованих проти СРСР, а згодом проти КНР.

Пакистано-індійський збройний конфлікт через Каш­мір продовжувався понад рік, і лише 1 січня 1949 р. за посередництвом спеціальної комісії 00Н удалося досяг­нути угоди про взаємне припинення воєнних дій. Згідно з резолюціями Ради Безпеки 00Н від 13 липня 1948 р. і 5 січня 1949 р. була встановлена лінія припинення вогню, яка розділила князівство Джамму і Кашмір, що не є єдиною географічною, етнічною чи релігійною общиною, на дві частини. До Пакистану відійшли контрольовані його збройними силами західні й північні райони князів­ства, що дістали назву Азад Кашмір. Дві третини кня­зівства під його історичною назвою відійшли до Індій­ської Республіки. Індія не виконала вимогу 00Н про­вести в Кашмірі плебісцит з питання його приєднання до Індії чи Пакистану, посилаючись на відмову останнього вивести свої війська з захопленої частини князівства, а також на те, що рішення про входження князівства Джамму і Кашмір до складу Індії було прийняте його правителем Харі Сінгом і юридичне князівство є не­від'ємною частиною Індії. Певно, не останній чинник відмови Індії від проведення плебісциту становила загро­за посилення сепаратистського руху в країні, здатного призвести до її розпаду. Всі подальші спроби 00Н урегу­лювати розбіжності між Індією і Пакистаном з приводу зобов'язань відповідно до резолюцій Ради Безпеки від 13 липня 1948 р. і 5 січня 1949 р. виявилися неефектив­ними.

В 1951—1952 рр. індійський уряд створив Конститу­ційну асамблею штату Джамму і Кашміру для визначення його майбутнього, що викликало незадоволення Пакис­тану й різку критику з боку США. В лютому 1954 р. вказана Конституційна асамблея одностайно ратифіку­вала рішення про приєднання штату до Індії. Після під­писання в травні 1954 р. пакистано-американського дого­вору про взаємодопомогу в галузі оборони ставлення Заходу до кашмірського питання зазнало змін. З цього року США розпочали постачання озброєнь своєму союзнико­ві, що, на думку індійської сторони, «не могло бути роз­цінене інакше, як втручання в індійсько-пакистанський конфлікт через Кашмір, тимчасово врегульований у 1949 р.». Пакистан і Кашмір набували великої ваги для США як військовий оплот проти поширення комунізму в Азії. Ось чому при обговоренні кашмірського питання в Раді Без­пеки 00Н у 50-ті роки англо-американський блок під­тримував позицію Пакистану.

Відверто пропакистанська позиція англо-американського блоку в Раді Безпеки завела врегулювання кашмір­ської проблеми в глухий кут. Певно тому з середини 50-х до середини 60-х років Індія дотримувалася курсу на пос­тупове усунення 00Н від участі в кашмірському врегу­люванні, даючи згоду обговорювати спірні проблеми з Пакистаном тільки на двосторонній основі.

В 1959—1969 рр. взаємні пошуки Індією і Пакистаном шляхів до нормалізації відносин привели до досягнення двосторонніх домовленостей, що розв'язували ряд неврегульованих проблем. Серед них були численні прикор­донні питання, врегульовані в межах січневої 1960 р. індійсько-пакистанської угоди, а також проблема розпо­ділу між двома країнами водних ресурсів річки Інд.

Проте на рубежі 60-х років спостерігається нове загос­трення дещо приглушених у попередні роки суперечнос­тей між Індією і Пакистаном. Погіршення індійсько-китайських відносин Пакистан намагався використати з вигодою для себе. В січні 1962р. президент Пакистану відхилив індійську пропозицію вести переговори щодо йашмірської проблеми на основі визнання лінії припинення вогню в Кашмірі постійним кордоном між двома країнами, а 3 травня того самого року побачило світ спільне китайсько-пакистанське комюніке про згоду сто­рін провести переговори з метою визначення й уточнен­ня кордонів. Індійський уряд рішуче виступив проти не­законної з його точки зору демаркації кашмірських кордонів і заявив в 00Н про невизнання такої угоди. Він розглядав пакистано-китайське зближення як розвиток лінії на ізоляцію Індії в Азії й на провокування Па­кистану зайняти жорсткіші позиції з кашмірського пи­тання.

Воєнна акція Китаю проти Індії восени 1962 р. ус­кладнила її міжнародне становище й певним чином пос­лабила індійські позиції в індійсько-пакистанському протистоянні. Врегулювання спірних питань з Пакиста­ном з урахуванням домагань останнього висувалось Захо­дом як одна з умов надання Індії військової допомоги. І Вашингтон, і Лондон офіційно заявляли, що масштаби військових поставок та їхня тривалість визначатимуться тими зусиллями, яких Індія докладатиме до врегулювання індійсько-пакистанських розбіжностей. Під їхнім тиском наприкінці грудня 1962р. Індія розпо­чала прямі переговори з пакистанською стороною. Індія пішла на переговори, сподіваючись зменшити напру­женість відносин з Пакистаном і тим самим пом'якшити складне становище на своїх кордонах. Однак документ, оприлюднений за підсумками цих переговорів, засвідчив, що розбіжність точок зору Індії й Пакистану на кашмірське питання не дала сторонам змогу дійти згоди. Провал переговорів був значною мірою зумовлений тими рішучими кроками до взаємного зближення, які в цей період здійснювали Пакистан і КНР. На кінець 1963 р. центр міжнародної напруженості переміщається на індійсько-пакистанські взаємовідносини, в яких, утім, у наступні два роки спостерігалися періоди певного по­тепління.

Стан політичної напруженості між двома країнами переріс у готовність сторін використати військову силу для відстоювання своїх позицій. Уже у квітні 1965 р. сталися серйозні збройні сутички між військами Індії й Пакистану через невелику прикордонну ділянку в районі Качського Ранну, які вдалося припинити за посе­редництва англійського уряду. ЗО червня 1965 р. була до­сягнута індійсько -пакистанська угода про припинення вог­ню, відновлення статус-кво й відведення збройних сил на позиції, які вони займали на 1 січня 1965р.

Припинення воєнних дій на Качському Ранні не привело до пом'якшення напруженості в індійсько-пакистанських відносинах. На початку серпня 1965 р. її центром стає Кашмір, внутріполітична ситуація в якому була вкрай нестійкою. Політичну нестабільність у Джамму і Кашмірі Пакистан використав для перекидання через лінію припинення вогню переодягнених у цивільне пакистанських військових з метою організації диверсій і заворушень. Індійський уряд заявив протест Пакистанові й групі спостерігачів 00Н у Кашмірі з приводу порушен­ня лінії припинення вогню і звернувся до Генерального секретаря 00Н із проханням втрутитись у справу. Власті Ісламабада, які подавали події в Кашмірі як боротьбу кашмірців проти «індійського ярма», відхилили звинува­чення Індії. В середині серпня вздовж усієї лінії при­пинення вогню точилися запеклі бої, хоча сторони утри­мувались від заглиблення на територію одна одної. Після переходу 25 серпня 1965 р. індійськими військами лінії припинення вогню в Кашмірі міждержавна прикордонна сутичка набрала форми повномасштабної війни, оскільки у воєнних діях з обох сторін були застосовані танки, важка артилерія та авіація.

На надзвичайних засіданнях Ради Безпеки 00Н 4 і 6 вересня 1965 р. були одностайно прийняті резолюції № 209 (1965) та № 210 (1965), які закликали обидві сторони до негайного при­пинення вогню і відведення військ на вихідні позиції. Пакистанська сторона намагалася пов'язати питання припинення воєнних дій з питанням «гідного врегулю­вання кашмірського спору», що, звичайно, не могло не відбитися на позиції індійської сторони. 20 вересня 1965р. Рада Безпеки одноголосно ухвалила резолюцію № 215 (1965), що вимагала припинення вогню 22 вересня і по­дальшого відведення всіх збройних формувань на позиції, які вони займали до 5 серпня 1965 р. В ніч на 23 серпня вогонь на індійсько-пакистанських фронтах був припи­нений. У відносно швидкому погашенні воєнного вогни­щу на індійському субконтиненті важливе значення мав збіг у даному випадку інтересів СРСР і США. Сконцент­рувавши свої зусилля на досягненні негайного припи­нення вогню, вони діяли в одному напрямі, виходячи з того, що індійсько-пакистанський конфлікт торкався долі багатомільйонних народів і що він загрожував перерости в більш широке зіткнення з втягненням зовнішніх сил.

Важливий фактор нестабільності в цьому регіоні становила позиція китайського керівництва, яке в самий розпал воєнних дій між Індією і Пакистаном про­вокаційно проголосило свою цілковиту підтримку остан­нього в боротьбі проти Індії, погрожуючи відкрити «дру­гий фронт» на індійських кордонах. До того ж війська обох сторін не були відведені на позиції, які вони зай­мали до 5 серпня 1965 р.

В такій обстановці нетривкого перемир'я роль посе­редника в урегулюванні індійсько-пакистанського конф­лікту взяв на себе СРСР. Уряди США й Великобританії висловилися на підтримку радянської пропозиції про добрі послуги при прямих переговорах між Індією і Па­кистаном і порадили їм прийняти запрошення радянсь­кого уряду. Виявивши добру волю, обидві сторони прий­няли радянську пропозицію без будь-яких попередніх умов, і 4 січня 1966 р. в Ташкенті розпочалися важкі переговори прем'єр-міністра Індії Л. Б. Шастрі і прези­дента Пакистану Мохамеда Айюб-Хана з питань урегулю­вання міждержавного конфлікту. Вони закінчилися під­писанням 10 січня 1966 р. Ташкентської декларації, в дев'яти статтях якої були визначені невідкладні заходи з відновлення в регіоні нормального й мирного становища. Зокрема, сторони проголосили рішучість відновити нормальні й мирні відносини, сприяти взаєморозумінню й дружбі, добросусідству й співробітництву. На особливу увагу заслуговують статті 1, 3, 4 вказаної декларації, де йдеться про відмову сторін від застосування сили та мир­не врегулювання спорів, невтручання у внутрішні справи одна одної, припинення ворожої пропаганди.

Ташкентські домовленості створювали сприятливі умови для встановлення в Південній Азії тривалого й міцного миру. Проте пов’язуванні з ними надії не виправ­далися. На думку фахівців, головною причиною неефек­тивності їх утілення в життя було те, що досягнутий компроміс дістав неоднозначну оцінку з обох сторін. До того ж вони неоднаково тлумачили ці домовленості й чекали від них зовсім різних результатів.

Негативний вплив на виконання Ташкентської угоди справила й підтримка Пакистану з боку Китаю, який після 1965 р. активізував свої відносини з Ісламабадом. Пакистанські власті розглядали свої дружні зв'язки з Пекіном як засіб зміцнення позицій Пакистану в конфлікті з Індією. До зближення з Китаєм Пакистан певною мірою підштовхнули США, які не надали йому бажаної підтримки під час війни з Індією і відмовилися від нових поставок зброї. Після підписання Ташкентської декла­рації й відведення обома сторонами своїх військ США відновили військову допомогу Індії й Пакистану.

За пропозицією президента США В.Вільсона, до статуту Ліги Націй було введено поняття мандату, тобто повноважень на управління тією чи іншою територією від імені Ліги Націй.

Згідно з мандатною системою, усі території були поділені на три групи мандатів: «А», «В», «С».

q  До групи «А» входили колишні володіння Османської імперії, статус яких наближався до статусу протекторату.

q  Група «В» охоплювала колишні німецькі колонії у Центральній Африці

q  Мандати групи «С» стосувалися Південно-Західної Африки та островів Тихого океану

До жовтня 1918 р. Сирія і Ліван входили до складу Османської імперії. В жовтні 1918 р. турецькі війська залишили Сирію і Ліван, але ще задовго до цього у відповідності з угодою «Сайкс—Піко» (1916) Великобританія і Франція підготували поділ арабських провінцій Османської імперії. Сирія і Ліван ввійшли до сфери впливу Франції.

У квітні 1920 р. на конференції в Сан-Ремо було прийняте рішення про передання Франції мандата на Сирію і Ліван.

ý  Остаточний крах мандатної системи на Близькому Сході відбувся після 2-ї світової війни.

В лютому 1946 р. Сирія і Ліван винесли питання про негайну евакуацію англо-французьких військ на обгово­рення Ради Безпеки 00Н.

17 квітня 1946 р. всі іноземні війська покинули територію Сирії, а 31 грудня 1946р. були виведені з Лівану.

Великобританії вдалося зберегти свою військову присутність в Іраку і Йорданії. В березні 1946 р. Йорданія була проголошена незалежною державою.

До листопада 1945 р. обстановка в Палестині різко загострилася. Вона характеризувалася посиленням англо-єврейського й арабо-єврейського протистояння. В ситуа­ції, що склалася, уряд Великобританії змушений був піти на створення англо-американської комісії з палестинської проблеми. Тоді Великобританія у квітні 2947р. винесла палестинську проблему на обговорення 00Н. При цьому вона розраховувала використати механізм голосу­вання 00Н на свою користь і продовжити мандат на Палестину.

Питання про створення незалежної єврейської дер­жави було порушено на другій сесії Генеральної Асамблеї 00Н. Саме на цій сесії розпочалося протистояння з па­лестинської проблеми США та СРСР з одного боку і Великобританії з іншого.

Спеціальний комітет у справах Палестини схвалив 25 квітня 1947 р. план її поділу, більшістю голосів прий­нятий другою сесією ТА 00Н, що проходила у Нью-Йорку з 16 вересня по 29 листопада 1947 р. 29 листопада 1947 р. було прийнято резолюцію 181/П, за яку проголосували 33 країни, включаючи СРСР і США, проти — 13 (усі арабські країни, Афганістан, Туреччина, Пакистан, Індія, Куба та Греція), 10 утрималися, включаючи Великобри­танію.

У відповідності з резолюцією на колишній під­мандатній території Палестини мали утворитися дві дер­жави — єврейська (площа 14,1 тис. кв. км — 56 % території Палестини, населення 1 008 800 чоловік) і арабська (площа 11,1 тис. кв. км — 43 % території Па­лестини, населення 758 520 чоловік). В окрему міжнародну зону виділялося місто Єрусалим та його околиці (1 % те­риторії Палестини, населення 205 230 чоловік). Згідно з цією ж резолюцією скасовувався англійський мандат на Палестину. Таким чином, в історично арабському регіоні мала постати єврейська держава. Отже, на території Палестини мали утворитися дві держави: Ізраїль і Палестина. Така перспектива задоволь­няла зовнішньополітичні інтереси як США, так і СРСР. СРСР прагнув закріпитися у багатому на нафту регіоні, і «плацдармом» для цього мав стати Ізраїль.

ý  Було проголошено консти­туювання незалежної Держави Ізраїль та створено його перший тимчасовий уряд на чолі з Бен-Гуріоном. Тим часом арабські країни готувалися до війни. Ще в грудні 1947 р. з метою протидії поділові Палестини була створена Армія визволення Палестини, три тисячі бійців якої були направлені в Палестину в січні 1948 р.

Уря­ди Єгипту, Сирії, Лівану, Йорданії, Саудівської Аравії та Ємену ого­лосили війну Ізраїлю. Розпочалася перша арабо-ізраїль-ська (палестинська) війна.

Ізраїль спирався на підтримку світового співтоварист­ва, яка дістала відображення в наданні йому військової допомоги, в тому числі Сполученими Штатами і СРСР.

Ізраїль завдав арабам ряд поразок і захопив значну частину територій, виділених 00Н для створення араб­ської палестинської держави, частину Єрусалима. Західний берег річки Йордан і східна частина Єрусалима були анексо­вані Йорданією. Сектор Таза відійшов під контроль Єгипту.

Війна завершилася в лютому—липні 1949 р. укладенням Ізраїлем угод про перемир'я з Єгиптом (24 лютого), Йор­данією (3 квітня), Сирією (20 липня)..

ý  Отже, головним наслідком першої арабо-ізраїльської війни стало виникнення проблеми близькосхідного врегулю­вання — однієї з ключових проблем післявоєнних між­народних відносин.

Внаслідок арабо-ізраїльської війни 1948—1949 рр. понад 900 тис. палестинців стали біженцями. Всі спроби посередницької комісії 00Н добитися хоча б часткової репатріації біженців, що відповідало рішенням ГА 00Н, не мали успіху. Наприкінці 1951 р. посередницька комісія склала свої повноваження. Згідно з рішенням 00Н було створено спеціальне Агентство Об'єднаних Націй з надан­ня допомоги біженцям та їхнього працевлаштування (ЮНРВА)

Урядом Єгипту було заплановано будівництво Асуанської греблі з метою зрошення засушних земель і спо­рудження потужної енергетичної бази для промисловості. В лютому 1956 р. була досягнута угода про надання Єгипту Міжнародним банком реконструкції й розвитку позики в розмірі 200 млн доларів за умови, що 70 млн будуть на­дані у вигляді «допомоги» США й Великобританією. Але вже 9 липня 1956 р. державний секретар США Д. Даллес заявив про відмову про надання позики.

Уряд Єгипту опинився перед загрозою зриву будівниц­тва життєво важливого для країни об'єкта. Престижеві президента Єгипту Г. А. Насера було завдано серйозного удару.

Г. А. Насер зая­вив про націоналізацію компанії Суецького каналу, термін концесії якої закінчувався в 1969 р. Уряди Франції, власника значної частини акцій компанії, і Великобри­танії, основного користувача каналом, розпочали воєнні приготування з метою силового тиску на Єгипет. США, заінтересовані в підтриманні добрих відносин з арабськими країнами—експортерами нафти, зайняли більш стриману позицію.

Питання Суецького каналу обговорювалося на міжна­родній конференції в Лондоні 1—23 серпня 1956р. за участю 18 країн, що забезпечували 95 % судноплавства каналом. Згідно з прийнятим в липні 1956 р. рішенням Великоїбританія і Франція розгорнули підготовку до інтервенції. Великобританія призвала 20 тис. резервістів, Франція направила свої війська на Кіпр. Обидві країни розпочали переговори з Ізраїлем для розробки спільних планів інтервенції.

30 жовтня 1956р. ізраїльські збройні сили під приводом боротьби з палестинськими партизанами задали раптового удару по Єгипту. Великобританія і Франція поставили ультиматум Єгипту й Ізраїлю з вимогою відведення військ на 16 км від Суецького каналу. Єгипет відхилив ультиматум.

Уряд США розцінив у світі агресію проти Єгипту як підрив атлантичного фронту. 30 жовтня 1956 р. в Раді Безпеки 00Н обговорювався американський проект резолюції, що передбачав відведення ізраїльських військ за демаркаційну лінію і невикористання сили франко-англійською стороною. Однак Великобританія і Франція наклали вето на цю резолюцію.

31 жовтня англо-французькі війська почали воєнні дії.

2 листопада 1956 р. на надзвичайній сесії ГА 00Н 64 країни проголосували за припинення вогню, проти висловилися 5 (Франція, Великобританія, Ізраїль, Нова Зеландія та Австралія).

Великобританія, Франція та Ізраїль продовжували роз­гортати бойові дії. Англо-французька авіація здійснювала масовані бомбардування Каїра, Александрії та міст у зоні каналу

5 листопада Англія і Франція розпочали окупацію зони Суецького каналу, висадивши десант у районі Порт-Саїда.

В той же день радянський уряд звернувся до Англії, Франції й Ізраїлю з ультимативною вимогою негайно припинити воєнні дії й попередив про небезпечні на­слідки. Воєнні дії були припинені.

6 листопада президент США Д. Ейзенхауер також виступив із вимогою припинення воєнних дій.

22 грудня 1956 р. виведення англо-французьких військ завершилося. Ізраїль ще майже три місяці окупував частину єгипетської території, однак під міжнародним тиском у березні 1957 р. мусив вивести свої війська.

В ході війни арабські країни підтримали Єгипет. Більшість їх розірвала відносини з Великобританією і Францією.

Наприкінці 60-х років конфронтація по лінії Схід—Захід після відносної стабілізації в Європі перекинулася на Близький Схід. СРСР поси­лював політичну й військову підтримку радикальним, «антиімперіалістичним» режимам арабських країн. США Зробили ставку на Ізраїль і так звані помірковані арабські режими.

Обидві наддержави були заінтересовані в гарантовано­му й стабільному каналі для збуту зброї, яким і став Близький Схід.

Одним з винуватців війни на Близькому Сході висту­пив Ізраїль, який проголосив мету створення «Великого Ізраїлю» (Ерец Ізраель), що мав включити території ряду арабських країн. Ізраїль отримував сучасну зброю з Вели­кобританії, Франції та ФРН, а з 1962 р. зі США, створю­вав власну військову промисловість.

Водночас непримиренну позицію щодо самого факту існування Ізраїлю займали арабські країни, які висунули гасло: «скинути Ізраїль у море».

СРСР закликав арабські країни створити спільний фронт проти Ізраїлю, ядром якого мали стати Єгипет, Сирія, Ірак та Алжир.

Арабські країни вжили відповідних заходів. Раніше, в листопаді 1966 р., Сирія підписала з Єгиптом пакт про спільну оборону. Наприкінці травня й на початку червня 1967 р. аналогічні угоди з Єгиптом підписали Йорданія і Ірак. Про свою готовність прийти на допомогу в разі ізраїльської агресії заявили уряди Алжиру, Кувейту, Єме­ну, Лівії та Судану.

Протягом п'яти днів війська 00Н покинули Єгипет, а їхні позиції зайняли єгипетські збройні сили. 22 травня президент Г. А. Насер оголосив про закриття Акабської затоки для ізраїльських та інших суден, що доставляють в Ізраїль стратегічні вантажі. Цей захід серйозно вразив інтереси Ізраїлю, враховуючи той факт, що він одержував морським шляхом 80 % свого імпорту нафти та інших життєво важливих продуктів.

Виведення з Сінаю військ 00Н і тимчасове закриття Акабської затоки, ланцюг ворожих Ізраїлю дій з боку арабських країн стали приводом для розв'язання воєнних дій.

Вдосвіта 5 червня 1967р. Ізраїль без оголошення війни напав на Єгипет, Сирію та Йорданію. Війна була короткою, майже блискавичною й дістала назву «шестиден­ної». Ізраїльські винищувачі завдали бомбового удару по авіабазах Єгипту й Сирії, ліквідувавши майже всі бойові лггаки цих країн. Потім сухопутні війська Ізраїлю перейшли в наступ і окупували найважливіші стратегічні райони — Сінайський півострів на півдні, Голанські ви­соти на півночі, Західний берег річки Йордан на сході. її Незважаючи на ухвалення Радою Безпеки 00Н 6,7 червня резолюцій про негайне припинення вогню, ізра­їльська армія продовжувала бойові дії. Радянський Союз зажадав від Ізраїлю негайно припи­няти воєнні дії й вивести війська за лінію перемир'я. 10 червня радянський уряд інформував уряд Ізраїлю, що в разі продовження бойових дій СРСР спільно з іншими миролюбними країнами вживе необхідних заходів для припинення агресії.

10 червня Радянський Союз розірвав дипломатичні відносини з Ізраїлем, утративши тим самим канал взаємодії з одною зі сторін конфлікту. Ввечері 10 червня бойові дії були припинені.

Єгипет, Сирія та Йорданія отримали значну фінансову допомогу від нафтодобуваючих арабських країн для подо­лання економічних труднощів, викликаних війною й оку­пацією арабських територій. Арабські країни продовжили політику бойкоту Ізраїлю.

З ініціативи президента Єгипту А. Садата протягом 1977 року відбулося ряд зустрічей з ізраїльськими представниками. Це було засуджено радикалами в урядах арабських країн (Ал­жир, Лівія, Сирія та Організація визволення Палестини навіть розірвали стосунки з Єгиптом і утворили Фронт стійкості і протидії), але поміркована більшість зайняла очікувальну позицію.

Проте це не зупинило А. Садата і 16—17 вересня 1978 р. в Кемп-Девіді відбулася зустріч президента США Д. Картера, президента Єгипту А. Сада­та і прем'єр-міністра Ізраїлю М. Бегіна, де сторони підписали два документи — «Рамки миру на Близькому Сході» і «Рамки для укладення мирного договору між Єгиптом і Ізраїлем» (Президент США - формально «свідок»).

«Рамки миру» передбачали розв'язання палестинської проблеми шляхом надання обмеженого самоврядування палестинцям Західного берега річки Йордан і сектора Газа. Ці території, однак, протягом п'яти років мали за­лишатися під управлінням ізраїльської адміністрації. Та­ким чином, автономія надавалася населенню, а не тери­торії. Не було вирішено питання про майбутнє Єруса­лима й Голанських висот. Не згадувалася ОВП, право палестинського народу на самовизначення.

У відповідь арабські країни—члени Фронту стійкості й протидії прийняли рішення про розірвання відносин з Єгиптом і застосування проти нього економічних санкцій.

26 березня 1979 р. у Вашингтоні був підписаний мирний договір між Єгиптом і Ізраїлем. Президент Д. Картер знову виступив як «свідок». Договір складався з преам­були, дев'яти статей і додатків.

Договір передбачав відновлення суверенітету Єгипту над Сінайським півостровом після завершення виведення звідти ізраїльських військ, яке мало відбутися протягом трьох років. Для забезпечення виконання договору Єги­пет, Ізраїль і США домовилися про розміщення на Сінайському півострові сил і спостерігачів ООН. Договір передбачав встановлення нормальних дипломатичних, еко­номічних і культурних відносин між Єгиптом і Ізраїлем.

До договору додавалися роз'яснення про його пріори­тетний характер порівняно з усіма зобов'язаннями Єгипту.

Наслідки Кемп-девідського процесу:

1)       створення прецеденту мирного договору між арабською країною та Ізраїлем;

2)       посилення позицій Ізраїлю;

3)       посилення позиції провідних країн Заходу, зокрема США, на Близькому Сході і відповідно послаблення позицій СРСР;

4)       єдність арабських країн була порушена;

5)       Єгипет певний час перебував в ізоляції.

Зараз на Близькому Сході склалася якіс­но нова політична ситуація, що відрізнялася від си­туації 70-х - 80-х pp. Її головні ознаки:

q  розпад СРСР, та як наслідок - припинення ра­дянсько-американського протистояння на Близько­му Сході;

q  нові коаліції, що виникають внаслідок війни у Перській затоці, нове перегрупування сил в арабському субрегіоні, зближення Єгипту, країн - членів РСАДПЗ та Сирії;

q  зміни у балансі сил між Ізраїлем та арабськи­ми країнами на користь Ізраїлю;

q  зміни у ставленні Ізраїлю до проблеми близь­косхідного врегулювання через зміну уряду;

q  поширення відцентрових тенденцій в арабському світі, головним носієм яких є ісламські фундаменталістські організації та угрупування.

Процес мирних переговорів на новому етапі розпочався у жовтні - листопаді 1991 p. в Мадриді, де проводилися двосторонні пе­реговори ізраїльської делегації з одного боку, спільної йордано-палестинської, сирійської та ліванської – з іншо­го.

Подальший прогрес було досягнуто в Норвегії у 1993 p. під час переговорів між представни­ками Ізраїлю й Організації Визволення Палестини (ОВП), де було досягнуто ряд домовленостей, зокрема введення палес­тинської автономії у секторі Газа та в районі міста Ієріхон. 4 травня 1994 p. в Каірі Голова Виконкому ОВП Ясір Арафат та прем'єр-міністр Ізраїлю І.Рабін підпи­сали угоду про обмежену палестинську автономію, відому під назвою «Газа - Ієріхон - спочатку». У 1993 -1994 pp. відбувся процес нормалізації відносин між Ізраїлем та Йорданією.

За період до 1999 року мирний процес практично не рухався, було підписано лише дві угоди “Уайт Плантейшн” та “Уайт Плантейшн-2”, що передбачали виведення ізраїльських військ з території Палестини та звільнення палестинських в’язнів, палестинці мали б забезпечити боротьбу з тероризмом. Однак Ізраїль не виконував своїх обов’язків.

На якісно новий рівень переговори вийшли лише у 1999 році після приходу до влади прем'єр-міністра Ехуда Барака, лідера блоку “Єдиний Ізраїль”, перемігши ізраїльського “залізного прем’єра” Біньяміна Нетаніягу, що фактично заморозив мирний процес на Близькому Сході. Розпочалися активні переговори між ОВП та Ізраїлем, зараз навіть мова йде про укладання остаточної мирної угоди. Крім того здійснюється виведення ізраїльської армії з Лівану. Продемонструвала свою готовність вести переговори і Сирія.

Певну протидію Ізраїлю здійснює Алжир, який вимагає створення палестинської держави зі столицею в Єрусалимі, чого не може допустити Барак.

Але найбільшу загрозу мирному процесу на Близькому Сході становлять екстремістські елементи як з боку Ізраїлю (ізраїльські радикали, від рук яких загинув Іцхак Рабін), так і арабських країн (наприклад, ліванська організація “Хезболлах”, лідер якої закликає не піддаватися на “брехливі обіцянки миру” збоку Ізраїлю, а вдатися до рішучих дій).

Проте, незважаючи на це, події на Близькому Сході свідчать про те, що цикл насильства поступово замінюється на цикл мирного розвитку.

Причини:

1.   суперечки з прикордонних питань;

2.   розбіжності політичного, релігійного й національного характеру;

3.   внутрішньо­політичні, економічні й соціальні проблеми Ірану та Іраку;

4.   співвідношення сил на Близькому та Се­редньому Сході.

Витоки відчуження між Іраком та Іраном походять з середньовіччя, з часів, коли їх прикордонні райони стали об'єктом боротьби між Османською та Персидською імперіями.

У березні 1975 p. було підписано так звану «Ал­жирську угоду» у формі спільного комюніке. Вона перед­бачала остаточне врегулювання усіх проблем, включаючи демаркацію сухопутних кордонів на підставі Константинопольского протоколу 1913 p. 13 червня 1975 p. в Багдаді було укладено Договір про державні кордони та добро­сусідські відносини. Він торкався проблем демаркації сухопутних й демілітаризації річкових кордонів, забезпе­чення безпеки на ірано-іракських кордонах.

У другій половині 70-х pp., й особливо після рево­люції в Ірані у 1979 p. відносини між двома країнами знач­но погіршилися. Ірак, скориставшись революційними подіями у Ірані, вирішив повернути собі спірні території, які він віддав у 1975 p.

17 вересня Ірак проголосив, що він анулює «Алжирсь­ку угоду» та Договір 1975 p., a 22 вересня розпочав воєнні дії на іранській території. Конфлікт переріс у війну, що три­вала вісім років (1980-1988). Обидві сторони зазнали знач­них матеріальних збитків.

Ірано-іракська війна негативно вплинула на ситуацію на Близькому й Середньому Сході. Ескалація військових дій, «танкерна війна» у Затоці, значне нарощування там іноземної військової присутності призвело до загрозливої інтернаціоналізації конфлікту.

Численні спроби врегулювання конфлікту здійсню­валися ООН, Рухом неприєднання, Організацією Ісламська Конференція, Лігою арабських держав.

Нарешті, коли ситуація на фронтах зайшла у глухий кут, Іран погодився взяти резолюцію Ради Безпеки ООН № 598 за основу мирного врегулювання.

У вересні 1990 p., у зв'язку з необхідністю передис­локації військ з ірано-іракського кордону на територію Кувейту, Ірак погодився на врегулювання усіх спірних питань з Іраном, прийнявши його умови.

У 70-ті - 80-ті pp. район Перської затоки формується як самостійний економічний, політичний, воєнно-стратегічний субрегіон, як самостійна частка близькосхідної регіональної сис­теми. Це - один з найважливіших у економічному та стратегічному відношенні районів світу, де розташовано близь­ко 60% світових розвіданих запасів нафти, та який задоволь­няє близько чверті світових потреб у рідкому палеві. Саме тому безпека Перської затоки є актуальною для світового співтовариства.

Проблеми безпеки Перської затоки доречно розгля­дати як систему трьох рівнів: 

1) національний;   2) регіональний;    3) глобальний або міжнародний.

На сучасному етапі для країн Перської затоки особ­ливе значення має як перший, так й другий рівень. Зу­мовлено це рядом важливих обставин:

1) наявністю внутрішніх загроз для існуючих там режимів

2) неврегульованими територіальни­ми суперечками між країнами,

3) відсутністю балансу  воєнно-політичних сил в регіоні,

4) історичною традицією вирі­шення суперечок воєнним шляхом.

Яскравим прикладом цього є ірано-іракська війна, загарбання Іраком Кувейта у 1990 p., що й спричинило кувейтську кризу.

Найпомітнішою спробою забезпечити безпеку в регіоні Перської затоки стало створення Ради співробіництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ).

РСАДПЗ було створено у 1981 p. у складі Бахрейну, Катару, Кувейту, ОАЕ, Саудівської Аравії, Оману (тобто усіх країн Персь­кої затоки, крім Ірану та Іраку). Причини: Ірано-іракська війна (1980-1988), що продемонструвала неефек­тивність існуючої тут системи безпеки, а також загроза поширення ідей ісламського фундаменталізму з боку Ірану.

Спільні цілі й головні форми діяль­ності організації: - інтеграція, координація й взаємодія на шляху до повної єдності; - поширення й зміцнення зв'язків; - уніфікація структур у різних сферах.

Головні напрями та принципи зовнішньополітичної діяльності:

- безпека й стабільність у регіоні забезпечується са­мими державами. Відмова від будь-якого іноземно­го втручання. Необхідно врегулювати міжнародні конфлікти у регіоні, запобігати присутності іноземних військово-морських флотів та іноземних військових баз;

- стабільність у регіоні пов'язана з встановленням миру на Близькому Сході та справедливим вирішенням палестинської проблеми;

- держави-члени РСАДПЗ підтверджують свою со­лідарність з Лігою арабських держав (ЛАД) та Організа­цією Ісламська Конференція (ОІК);

- держави-члени РСАДПЗ поділяють принципи руху неприєднання та ООН.

Після кувейтської кризи, в Перській затоці склалася якісно нова ситуація, розпочався процес фор­мування нової системи регіональних відносин.

У нових умовах можливі декілька варіантів забезпе­чення регіональної безпеки:

-    перегляд концепції РСАДПЗ (Рада співробітництва арабських держав Перської затоки), розширення її за ра­хунок інших арабських країн, зокрема Єгипту та Сирії;

-    залучення до забезпечення безпеки в районі Перської затоки інших мусульманських країн, зокрема Ірану, Туреччини, Пакистану;

-    залучення могутніх учасників системи безпеки ззовні, перш за все Сполучених Штатів, що передба­чає збереження в Затоці значних ВМС США та будів­ництво відповідної військової інфраструктури;

-    відмова від субрегіональної формули безпеки, розробка замість неї системи колективної безпеки за участю усіх країн Затоки, гарантом якої стала б ООН.

Кувейтська криза: коротка довідка

2 серпня 1990 p. виникла нова криза в районі Перської затоки. Іракські війська захопили Кувейт, окупували країну й згодом проголосили її іракською провінцією.

Ця криза була однією з найбільш серйозних з часів 2-ї світової війни. Її передумови закладалися ще під час холодної війни. Це криза існуючої у регіоні системи міжнародних відносин, а одночасно й криза усієї системи міжнародних відносин у тій її час­тині, яка стосується Перської затоки.

Слід відокремити три аспекти впливу кувейтської кризи на міжнародну ситуацію.

Перший торкається безпосередньо Кувейту й по­в'язаний з нападом Іраку та анексією цієї суверенної арабської країни, що й привело до кризи, а також її наслідками для Кувейту.

Другий - регіональний, пов'язаний із впливом кон­флікту на ситуацію на Близькому Сході, в зоні Персь­кої затоки.

Третій аспект - це вплив кувейтської кризи на міжнародну ситуацію в цілому.

Ця криза співпала з по­чатком нового етапу розвитку міжнародних відносин, одно­часно відбулася низка подій: завершення конфронтації Схід-Захід, перетворення Заходу на системоутворююче ядро нового світового порядку, висунення на перший план протиріч по лінії Північ-Південь, вихід на міжна­родну арену нових регіональних «центрів сили», які претендують на нову роль у міжнародних відноси­нах. Перська криза продемонструвала, що регіо­нальні конфлікти починають самостійно впливати на міжнародну ситуацію.

Історичні коріння та причини кризи в Перській затоці.

Кувейт з 1914 p. знаходився під протектора­том Великобританії. У 1961 p. Англія була вимушена погодитися на проголошення його незалежності. Проте Ірак висунув претензії на володіння Кувейтом на підставі «історичних» та «спадкоємних» прав, що спри­чинило кувейтську кризу 1961 p.

Демарш Іраку викликав засудження з боку інших арабських країн, а кризу було врегульовано арабською дипломатією. Кувейт було прийнято до Ліги Арабських Держав, а у 1963 p. - до ООН. У жовтні 1963 p. в Баг­даді було укладено Договір між Державою Кувейт та Республікою Ірак про визнання Кувейту як незалежної держави та кордони.

У 70-ті - 80-ті pp., отримавши значні прибутки від нафти, Ірак визначається як регіональний «центр сили». Ситуація була сприятлива - Єгипет виявився тимчасово ізольованим в арабському світі після підпи­сання у 1979 p. мирного договору з Ізраїлем, а можливості Сау­дівської Аравії були обме­жені.

Саддам Хусейн планував активно використовува­ти «нафтовий фактор» для досягнення лідерства в арабському світі. Захопивши Кувейт, він одержав мож­ливість додати до своїх 10% світових розвіданих за­пасів нафти ще 10% Кувейту, до того ж мав би можливість контролювати ще 25% світових розвіданих запасів нафти, які належать Саудівській Аравії.

Утворення антиіракської коаліції.

Серед інших регіональних конфліктів кувейтська криза відрізняла­ся ступенем її інтернаціоналізації.

Свої війська до Перської затоки направила 31 країна. Загальна чи­сельність багатонаціональних сил становила приблиз­но 742 тис. чол., з них американський контингент - 430 тис., Туреччини - близько 100 тис., Саудівської Аравії -118 тис., Великобританії - 35 тис., Франції -10,5 тис., Єгипту -19 тис., Сирії -15 тис., ОАЕ - 40 тис., Оману -25,5 тис., Марокко й Пакистану - по 5 тис. чол.

Туреччина 21 січня 1990 p. відкрила другий фронту про­ти Іраку на своїй території.

Німеччина та Японія обмежили свою участь у конфлікті фінансовою допомогою.

Політика СРСР.

Що стосується по­зиції СРСР, слід відокремити декілька етапів у його ставленні до подій у Перській затоці.

Перший етап - з початку іракської агресії 2 серпня 1990 p. до прийняття Радою Безпеки ООН у листопаді 1990 p. резолюції № 678. Дипломатичне врегулювання, контакти з усіма сторонами конфлікту, в тому числі Іраком.

Другий етап - після прийняття РБ ООН резолюції № 678 і до по­чатку воєнних дій у січні 1991 p. Активізація зусиль щодо політичного врегулю­вання конфлікту.

Третій етап - січень – лютий 1991 p. (від початку війни до сухопутних воєнних дій). План врегулювання під назвою «план Горбачова», місію Є.М.Примакова, радянсь­ко-іракські переговори. Результати відсутні.

Роль ООН у врегулюванні кризи.

Вирішення Перської кризи свідчить про значення розвитку превентивного механізму ООН щодо попередження регіональних конфліктів.

Рада Без­пеки ООН ухвалила 12 резолюцій з цього питання.

2 серпня 1990р. резолюція № 660 засудила агресію й по­ставила Іраку вимогу негайно вивести війська з Кувейту.

6 серпня було затверджено резолюцію № 661 щодо еко­номічних санкцій проти Іраку.

Резолюція № 662 проголосила анексію незаконною та недійсною.

29 листопада 1990 p. ухвалена резолюція № 678 про використання сили в разі, якщо Ірак до 15 січня не виконає попередні резолюції.

17 січня почалися воєнні дії в повітрі, а 24 лютого – наступ на суші.

28 лютого 1991 p. Ірак беззастережно прийняв усі умови ООН.

У 1949 p. було створено дві держави ФНР та НДР і протягом повоєнних років Німеччина була розколо­тою на дві частини.

Висувалося декілька ініціатив щодо об’єднання двох частин, але наприкінці 60-х pp. керівництво НДР відмовилося від тези про існування єдиної німецької нації, відкинуло мож­ливість об'єднання навіть у історичній перспективі.

Восени 1987 p. ситуація в НДР різко погіршилася. Державна заборгованість становила більш ніж 20 млрд. дол. Катастрофічного масштабу набула еміграція квалі­фікованих кадрів та молоді. Країну з населенням 20 млн. чол. залишило близько 3 млн. чол.

В країні розпочалися періодичні масові демонстрації, по­чалося створення нових політичних та суспільних організацій.

7 листопада уряд НДР подав у відставку, а 8 листопада пішло у відставку керівництво компартії. 9 листопада було вирішено відкрити кордони, зруйнувати Берлінський мур.

Сесія Народної палати НДР 2 грудня вик­лючила з Конституції статтю про провідну роль робітни­чого класу та його партії в житті суспільства. Комуністична партія втратила монополію на владу.

20-21 грудня 1989 p. відбувся візит до НДР канц­лера ФРН Г.Колля. Були досягнуті угоди щодо ство­рення комісії з економічного співробітництва. Він запропонував провести в НДР вибори, після чого пе­рейти до створення валютного, економічного та соціаль­ного союзів.

18 березня 1990 p. відбулися вільні багатопартійні вибори. Перемогу здобула зональна ХДС, що очолила «Альянс за Німеччину», створений за учас­тю Г.Колля й матеріальної підтримки ФРН.

Отже, народ проголосував за возз'єднання з ФРН. 1 липня 1990 p. було здійснено економічну та соціальну унію НДР з ФРН.

Врегулювання міжнародно-правових аспектів об'єднання. Питання об'єднання Німеччини було пов'я­зане з інтересами 4-х держав антигітлерівської коаліції (CPCP, США, Великоб­ританія, Франція). У березні 1990 р. були проведені переговори за формулою «4+2» керівників та міністрів закордонних справ для врегулювання зовнішніх аспектів німецької єдності. Було проведено 4 зустрічі міністрів закордонних справ у Бонні, Берліні, Парижі та Москві. У результаті було вироблено документ, що містив рішення з усього комплексу зовнішніх аспектів німець­кої єдності.

Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини. Договір складався з преамбули та 10 ста­тей.

У статті 1 встановлювалися кордони об'єднаної Німеччини, які складалися з кор­донів НДР та ФРН, й підтверджувався остаточний характер цих кордонів. Об'єднана Німеччина відмовилася від будь-яких територіальних претензій.

У статті 2 уряди НДР та ФРН підтвердили свої виключно мирні наміри.

У статті 3 проголошувалась відмова від виробництва, володіння та застосування ядерної, хімічної та біоло­гічної зброї.

Згідно статті 4 радянські війська мають бути виведені з Німеччини до 31 серпня 1994 p.

Згідно статті 5, протягом цього строку на території колишньої НДР та Берліну перебуватимуть лише німецькі формування територіальної оборони, не вклю­чені до структури НАТО.

Стаття 6 передбачає право Німеччини на участь у союзах.

Згідно Статті 7, з об'єднанням Німеччини мають бути вичерпані права й відповідальність чотирьох держав щодо Берліну та Німеччини в цілому.

Статті 8-10 регулювали умови ратифікації та на­буття чинності договору.

У жовтні - листопаді 1990 p. було укладено низку ра­дянсько-німецьких угод. Зокрема, Договір про добросусідство, партнерство та співробітництво, Договір про розвиток широкомасштабного співробітництва в галузі економіки, промисловості, науки і техніки, Договір про умови перебу­вання та планомірного виводу радянських військ з тери­торії Німеччини, Угода про деякі перехідні заходи.

ý  Міжнародні наслідки об'єднання Німеччини: поява нової еко­номічно могутньої держави з населенням 87 млн. чол.

Після завершення другої світової війни у Західній Європі відбу­вався процес формування воєнно-блокової системи. Ще під час війни були укладені радянсько-англійський до­говір про взаємодопомогу та дружбу 1942 p. та радянсь­ко-французький договір про взаємодопомогу та дружбу 1944 p. Вони передбачали співробітництво як під час війни, так І у повоєнний період та були, звичайно, спря­мовані проти Німеччині. Ініціатором створення нової системи воєнних союзів виступила Великобританія.

4 березня 1946 p. у Дюнкерку був підписаний До­говір про союз та взаємну допомогу між Великобрита­нією та Францією.

17 березня 1948 p. у Брюсселі Англія, Франція, Бель­гія, Нідерланди та Люксембург підписали Договір про еко­номічне, соціальне, культурне співробітництво та колективну безпеку (Брюссельський пакт).

11 червня 1948 p. конгрес США ухвалив так звану «резолюцію Ванденберга». В ній підкреслювалося, що необхідність захисту миру вимагає участі США у регіо­нальних та глобальних заходах щодо забезпечення міжнародного миру. Резолюція надавала дозвіл уряду США укладати в мирні часи договори про союзи з дер­жавами за межами Американського континенту.

4 квітня 1949 p., після тривалих переговорів, у Вашингтоні відбулася церемонія підписання Статуту Організації Північноатлантичного Договору (НАТО).

У преамбулі підкреслювався оборонний характер організації та прагнення до миру усіх договірних сторін, їх рішучість захищати силою демократичний устрій за­хідного типу та домінування закону відповідно до Статуту ООН. Головну частину Ста­туту складали статті військового характеру. Стаття 4 передбачала консультації у випадку загрози. Згідно з статтями 4 й 5, у разі агресії в Європі, у Північній Аме­риці, в Алжирі, проти островів Атлантичного океану на північ від тропіку Рака, а також проти корабля або літа­ка, що належить одній з договірних сторін, воєнна допо­мога надаватиметься автоматично. Кожна сторона, здійснюючи своє законне право на оборону, вживатиме негайно, індивідуально чи колективно, таких заходів, які буде вважати необхідними, у тому числі й застосування збройної сили. Кожна сторона є вільною сама вирішува­ти, чи буде її допомога військовою. Найвище керівницт­во мало бути передано Раді міністрів закордонних справ країн, що його підписали. Найвищій орган керівництва - Рада НАТО.

Відомою також є 5-та стаття, яка говорить про спільну оборону із можливим використанням ядерної зброї (відома під назвою “ядерна парасолька США”).

Первісними засновниками-членами НАТО були:

q  (2 північно-американські країни) США, Канада,

q  (3 країни Західної Європи) Франція, Італія та Великобританія,

q  (3 країни Бенілюксу) Бельгія, Нідерланди, Люксембург,

q  (3 країни Північної Європи) Норвегія, Ісландія та Данія,

q  (1 країна Південної Європи) Португалія.

У 1952 p. до НАТО приєдналися Греція й Туреччина, у 1955 p. -ФРН, у 1982 p.-Іспанія.

СРСР рішуче виступив проти створення НАТО. У той же час на протязі 1947 -1948 pp. він укладає серію дого­ворів про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу з країнами Центральної та Східної Європи, що входили до радянської зони впливу.

4 квітня 1949 р. у Вашингтоні відбулася церемонія підписання Північноатлантичного пакту, Статуту Організації Північноатлантичного Договору (НАТО)

У преамбулі підкреслювався оборонний характер організації та прагнення до миру усіх договірних сторін, їх рішучість захищати силою демократичний устрій за­хідного типу та домінування закону. Головну частину Ста­туту складали статті військового характеру. Стаття 4 передбачала консультації у випадку загрози. Згідно з статтями 4 й 5, у разі агресії в Європі, у Північній Аме­риці, в Алжирі, проти островів Атлантичного океану на північ від тропіку Рака, а також проти корабля або літа­ка, що належить одній з договірних сторін, воєнна допо­мога не надаватиметься автоматично. Кожна сторона, здійснюючи своє законне право на оборону, вживатиме негайно, індивідуально чи колективно, таких заходів, які буде вважати необхідними, у тому числі й застосування збройної сили. Кожна сторона є вільною сама вирішува­ти, чи буде її допомога військовою. Найвище керівницт­во мало бути передано Раді міністрів закордонних справ країн, що його підписали. Найвищій орган керівництва -Рада НАТО.

Статут НАТО підписали представники Бельг, Ісланд, Дан, Кан, Люкс, Нідерл, Нор­в, Порт, Іт, Велик, Фр. та США. Надалі кількість членів НАТО збільшилася. У 1952 р. до НАТО приєдналися Греція й Туреччина, у 1955 р. - ФРН, У 1982р.-Іспанія.

21.02.1966 Фр виходить з НАТО з метою "відновлення суверенітету Фр на своїй території". 7.03 Фр поставила вимогу евакуювати з її території всі штаби НАТО, амер. війська та іноземні військ. бази. Щтаб-квартиру НАТО переведено з Парижа до Брюсселя. Літаки НАТО мали одержувати спец. дозвіл для перельоту над тер. Фр.

В 60х рр і на поч 70х осн. перешкоди для розвязання проблеми європейської безпеки становили продовження гонки озброєнь, поширення в світовій порлітиці силових рішень. У Євр. перебували атомна авіація й ракети НАТО сер. радіусу дії, 1959-61 СРСР розмістив аналогічні ракети на своєму Сході.

США й Вел. вирішують створити багатосторонні ядерни сили в НАТО. 1964р ФРН висуває свій план цього. Згідно з ним кораблі з ядерною зброєю на борту мали комплектуватися змішаною командою, що склад. б на 1\3 з амер, на 2\3 - з військослужбовців інших країн НАТО. Не було реалізовано. ФРН тільки стала членом створених нових органів НАТО - з питань ядерної оборони і з питань ядерного планування. Планам створення багатосторонніх сил було покладено край підписанням в 1968р Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Протилежні блоки Європи продожвжували ставити на воєнну силу, ядерну зброю як головні засоби зміцнення безпеки. У 1966р в Бухаресті країни ОВД ухвалили декларацію, в якій виклали своє бачення шляхів ослаблення напруження в Євр., в т.ч. висловилися за одночасний розпуск ОВД і НАТО, за визнання існуючих кордонів. Знов пропонувалося скликати загальноєвроп. нараду для обговорення питань безпеки і співробітництва в Європі, погодились на участьСША, Канади, запропон. обговорити проблему скорочення збройних сил на території європ. держав і питання розвитку культ. зв'язків. В грудні 1967р НАТО - "Доповідь Армеля" (мзс Бельгії), яка передбачала концентрацію зусиль НАТО на підвищенні стабільності в МВ, необхідної для тривалого миру, пропозиція переговорів з ОВД про скороч. збройних сил. Сесія Ради НАТО в Брюсселі 9-10.12.1971 - можливий зміст НБСЄ: безпека, зокрема принципи відносин між державами та деякі військові аспекти безпеки; вільне переміщення людей, вільне розповсюдження інформ, ідей, культ. зв'язки; співробітництво в галузі ек-ки, прикладних наук і техніки, теоретичних наук; співробітництво в галузі охорони навк. середовища. НБСЄ -3 етапи: 3-7.07.1973, 1974-75рр; 30.07-1.08.1975 в Гельсінкі, Заключний Акт ("Декларація принципів, якими держави-учасниці керуватимуться у взаємних відносинах", включала цілий ряд найважливіших принципів. Серед них: суверенна рівність, незастосування сили чи загрози силою, не­доторканість кордонів, територіальна цілісність дер­жав, мирне врегулювання суперечок, невтручання у внутрішні справи, повага прав людини та основних свобод, рівність та право народів розпоряджатися власною долею, співробітництво між державами й сум­лінне виконання зобов'язань згідно з МП. Акт передбачав безперервність процесу зустрічей та переговорів в межах Загальноєвропейського, чи Гельсінського, процесу. Заключний акт у Гельсінкі затвердив статус-кво й став важливим гарантом миру на європейському континенті. 

До кінця 80-х років баланс сил між країнами НАТО та країнами східного блоку (Організація Варшавського договору лише декілька років потому) підтримував рівновагу у світі. Однак із початком розвалу соціалістичного табору, цей баланс повністю порушується.

Лондонський самміт 1990 року офіційно визнає, що з боку Радянського Союзу більше не існує загрози, Східний блок існує лише формально, і настав час конструктивного діалогу із колишніми противниками.

20 грудня 1991 року в рамках структури НАТО створюється Рада північно-атлатничного співробітництва, до якої можуть увійти не лише країни НАТО, але й країни, які не є її членами. Ця структура носила чисто консультативний характер. Відмічалося, що членство у Раді північно-атлантичного співробтництва не є гарантією повноправного членства у НАТО. Між Центрально- та Східноєвропейськими країнами та країнами НАТО виникла деяка напруженість. Перші вимагали реальних дій. Такий крок НАТО зробило у січні 1994року

10-11 січня 1994 року на Брюссельському самміті НАТО офіційно було проголошено програму “Партнерство заради миру” (ПЗМ). Керівництво НАТО закликало будь-яку країну, яка не є членом НАТО, приєднатися до цієї програми. Вона передбачала спільну участь у військових навчаннях, участь у миротворчих місіях, військових діях під егідою НАТО, допомога з боку НАТО у реорганізації збройних сил тощо.

Україна приєдналася до цієї програми 4 лютого 1994 року, підписавши презентаційний договір. Згодом до ПЗМ приєдналося багато країн. Станом на минулий рік загальна кількість членів ПЗМ становила 27, а з квітня 1999 – 24.

До кінця 1993 року зовнішня політика Росії будувалася на засадах конструктивного підходу до відносин з країнами Заходу. Але наприкінці 1993 року Росія зайняла діаметральну позицію, вирішивши розвивати свій статус великої держави поза НАТО.

З грудня 1994 року НАТО заявила, щоправда опосередковано, про можливість розширення на схід: керівний орган НАТО поставило перед аналітиками організації завдання розробити “Дослідження про розширення НАТО”. Його завершили у вересні 1995 року. В документі не вказувалися потенційні члени, а лише вказувався механізм, як це розширення проводити та критерії. Під ці критерії підзодили лише 4 країни: Польща, Угорщина, Чехія та Словаччина. Пізніше їх кількість зменшилася до 3: не пощастило Словаччині, уряд якої був не дуже симпатичним для Заходу.

У 1995 році НАТО прийняло рішення: про розширення “номенклатури” своїх партнерів. Через ПЗМ та Радою північно-атлантичного співробітництва НАТО співпрацювало з країнами Європи та колишнього СРСР. У 1995 році була запропонована Ініціатива Середньоземноморського діалогу. Було названо 6 країн в якості потенційних натівських партнерів: Ізраїль та 5 арабських країн – Мавританія, Марокко, Туніс, Єгипет, Іорданія.

В травні 1997 року Раду північно-атлантичного співробітництва було трансформовано в Раду євроатлантичного партнерства.

8-9 липня 1997 року відбувся Мадридський самміт НАТО, де було заявлено про 3 країни, які будуть прийняті до НАТО: Чехія, Польща та Угорщина. В грудні 1997 року ці три країни підписали офіційні протоколи про приєднання до НАТО. Однак парламент кожної з країн НАТО мали ратифікувати ці протоколи. Процес ратифікації зайняв трохи більше року. У лютому 1999 року, Угорщина (10-15 лютого), Польща, та Чехія (26 лютого) підписали акти про приєднання до НАТО. Урочисте прийняття відбулося 4 квітня 1999 року у Вашингтоні, де 50 років тому було підписано Північно-атлантичний договір. Це стало першим фактор розширення НАТО за рахунок колишніх противників.

З грудня 1994 року НАТО заявила, щоправда опосередковано, про можливість розширення на схід: керівний орган НАТО поставило перед аналітиками організації завдання розробити “Дослідження про розширення НАТО”. Його завершили у вересні 1995 року. Воно було опубліковано у всіх натівських виданнях. В документі не вказувалися потенційні члени, а лише вказувався механізм, як це розширення проводити та критерії. Під ці критерії підзодили лише 4 країни: Польща, Угорщина, Чезія та Словаччина. Пізніше їх кількість зменшилася до 3: не пощастило Словаччині, уряд якої був не дуже симпатичним для Заходу (через одіозність лідера держави)[1].

5-6 грудня 1995 року документ “Дослідження про розширення НАТО” було схвалено на черговому Брюссельському самміті як “документ практичної дії”. У тому ж 1995 році НАТО прийняло ще одне важливе рішення: про розширення “номенклатури” своїх партнерів. Через ПЗМ та Радою північно-атлантичного співробітництва НАТО співпрацювало з країнами Європи та колишнього СРСР. У 1995 році ула запропонована Ініціатива Середньоземноморського діалогу. Було названо 6 країн в якості потенційних натівських партнерів: Ізраїль та 5 арабських країн – Мавританія, Марокко, Туніс, Єгипет, Іорданія.

В травні 1997 року Раду північно-атлантичного співробітництва було трансформовано в Раду євроатлантичного партнерства.

8-9 липня 1997 року відбувся Мадридський самміт НАТО, де було заявлено про 3 країни, які будуть прийняті до НАТО: Чехія, Польща та Угорщина. В грудні 1997 року ці три країни підписали офіційні протоколи про приєднання до НАТО. Однак парламент кожної з країн НАТО мали ратифікувати ці протоколи. Процес ратифікації зайняв трохи більше року (через шантаж з боку Туреччини). У лютому 1999 року, Угорщина (10-15 лютого), Польща , та Чехія (26 лютого) підписали акти про приєднання до НАТО. Урочисте прийняття відбулося 4 квітня 1999 року у Вашингтоні, де 50 років тому було підписано Північно-атлантичний договір. Це стало першим фактор розширення НАТО за рахунок колишніх противників.

ý  На Вашингтонському самміті було прийняте ще одне важливе рішення. Прийнята “Нова стратегічна концепція” передбачала, що НАТО для застосування збройних сил в миротворчих місіях не потребує мандату жодної міжнародної організації, в тому числі Ради Безпеки ООН. Фактично, НАТО поставила себе “поза законом”, порушивши систему міжнародного права, встановлену після 2-ї світової війни.

Початок процесам інтеграції в Західній Європі поклало підписання 18 квітня 1951 p. ФРН, Францією, Італією та країнами Бенілюксу Паризької уго­ди про створення Європейського об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС), яке почало функціонувати у серпні 1952 p. Воно мало на меті утворення спільного ринку продуктів горнорудної промисловості (вугілля, залізної руди, криці й металобрухту). Передбачалося колективне регулюван­ня обсягів виробництва, рівня цін та інвестиційних про­грам у цих галузях.

25 березня 1957 p. у Римі ФРН, Франція, Італія та країни Бенілюксу уклали Угоду про створення Євро­пейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом) та Європейського економічного співтовариства. Перша організація мала на меті створення спільного ринку си­ровини та обладнання для атомної енергетики, об'єднан­ня зусиль в галузі ядерних досліджень.

Метою Європейського Економічного співтовариства (ЄЕС) прого­лошувалося:

q  поступова ліквідація обмежень у торгівлі між краї­нами-учасницями;

q  ліквідація перешкод для пересування людей, капі­талів та послуг між державами ЄЕС;

q  зближення законодавств країн ЄЕС;

q  розробка принципів узгодженої економічної політики;

q  спільна політика в галузі транспорту та сільського господарства.

Угоди почали набули чинності з весни 1958 p.

Великобританія не спромоглася очолити інтеграційні процеси в Європі. Тому вона зробила спробу протис­тавити цьому власне об'єднання. У червні 1959 p. у Сток­гольмі на нараді Великобританії, Австрії, Данії, Норвегії, Португалії, Швейцарії та Швеції було ухвалено рішення про створення Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ). 4 січня 1960 p. було укладено договір про створення ЄАВТ, щоправда ця організація не була ефективною.

У 1973 p. Великобританія, Данія та Ірландія стали членами ЄЕС, у 1981 p. членом ЄЕС стала Греція.

Початком європейського політичного співробітниц­тва можна вважати зустріч на вищому рівні країн-членів ЄЕС в Гаазі у грудні 1969 p. У лютому 1986 p. Єдиний європейський акт юридично закріпив функції європейсь­кого політичного співробітництва в межах Європейського співтовариства.

Геополітичні зміни, що відбулися у світі наприкінці 80-х - на початку 90-х pp., поставили Співтовариство перед необхідністю вирішен­ня трьох головних завдань:

q  забезпечити подальшу участь об'єднаної Німеччи­ни у європейських інтеграційних процесах;

q  сприяти економічним та політичним реформам в країнах Центральної та Східної Європи;

q  розробити ефективний механізм співробітництва в галузі зовнішньої політики та політики безпеки.

11 грудня 1991 p. керівники держав та урядів два­надцяти країн-членів ЄЕС зібралися у місті Маастріхт (Голандія). Було укладено Маастрихтську угоду, що відкри­ла нову фазу у поглибленні економічної та політичної інтеграції.

Текст Маастрихтської угоди складається з двохсот сторінок чималого формату, до яких додано дев'яносто сторінок протоколу та Заключний акт з тридцяти декла­рацій.

Відповідно до них, ЄЕС було трансформовано у Європейський Союз (ЄС), який мав являти собою єдиний економічний простір без внутрішніх кордонів, в якому будуть забезпечені сво­бода пересування капіталів, товарів та послуг, а потім і громадян, а також спільна політика в галузі промисло­вого виробництва, сільського господарства й транспор­ту, охорони навколишнього середовища, у сфері досліджень, енергетики, соціальній політиці, у зовнішній політиці та в галузі безпеки, юстиції та внутрішніх справ. Основні напрями політики визначаються Європейською радою.

Виконання усіх цих угод передбачає розширення пре­рогатив головних інститутів Європейського Союзу - Ради міністрів, Європейського парламенту, Комісії європейських спільнот, Судової палати. Фінансової палати.

Передбачається, що формування політичного та воєнного союзу буде тривати протягом щонайменше двох десятиріч та не виключає створення єдиного уряду.

З жовтня 1988 p. ЄС уклав угоди про торгівлю та співробітництво з більшістю цих країн. У деяких випад­ках, зокрема з Польщею, Угорщиною, Румунією, Болга­рією та Чехословаччиною, йшлося про асоційоване членство на шляху до їх вступу до ЄС.

З 1 січня 1995 p. ЄС розширився за рахунок Австрії, Фінляндії, Швеції й включає 15 країн: Австрія, Бельгія, Великобританія, Німеччина, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція.

Ідея про необхідність об’єднання західноєвропейських країн реальних обрисів на початку 1950-х років. У 1951 року за ініціативою міністра закордонних справ Франції Робера Шумана було утворено організацію під назвою Європейське об’єднання вугілля та сталі. Цю першу європейську інтеграційну структуру утворили 6 держав: Франція, Італія, Західна Німеччина (ФРН), Бельгія, Нідерланди та Люксембург. Вони виходили з того що вугілля та сталь – це такі галузі виробництва, які є основою основ подальшого розвитку важкої промисловості, яка в свою чергу є найважливішою в подальшому розвиткові економіки.

Наступним кроком стало подія 25 березня 1957 році, коли вищезгадані країни утворили ще дві організації: Євроатом та Європейське економічне співтовариство.

Великобританія відмовилася від підписання обох договорів, щоправда це пізніше було визнано помилкою. Вона у 1959 році ініціювала створення іншої альтернативної організації: Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ). 4 січня 1960 року було підписано договір про утворення цієї організації, до якого приєдналися: Великобританія, Австрія, Швейцарія, Португалія, Данія, Швеція та Норвегія. Однак вже після утворення ЄАВТ стало зрозуміло, що ця організації не стане конкурентом ЄЕС через слабкість країн, що входили до неї. Згодом ЄАВТ перетворилася у структуру яка діяла лише у зовнішньоторговельній сфері, її вплив був дуже незначний. На сьогоднішній день до складу ЄАВТ входять: Швейцарія, Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн.

Наступним кроком у еволюції європейської інтеграції стало 20 липня 1963 року. У столиці Камеруну Єунде підписується Єундська конвенція. В ній було закріплено розширення сфери дії ЄЕС і умови співробітництва  із 26 країнами Африки, більшість з яких складають колонії Франції.

У 1967 році злиття 3-х організацій (Євроатом, Європейське об’єднання вугілля та сталі та ЄЕС) у організацію під єдиним керівництвом ЄЕС, яку стали називати “парасольковою” структурою.

У 1968 році перший етап європейської інтеграції завершується по трьом основним напрямам:

1)       завершується утворення митного союзу ЄЕС, скасовано будь які обмеження на пересування товарів через митниці;

2)       утворюється єдиний ринок сільськогосподарської продукції;

3)       сформовано єдиний механізм координації торговельно-економічної та соціальної політики.

Наступним кроком європейської інтеграції стало підписанння 22 липня 1972 року угоди між ЄЕС та ЄАВТ про загальноєвропейську зону вільної торгівлі (взаємна торгівля на пільгових умовах), яка діє і сьогодні.

1 січня 1973 року сталося перше розширення ЄЕС: до нього приєднуються Великобританія, Ірландія та Данія (відповідно вони вийшли з ЄАВТ). Через два роки розширюється сфера діяльності ЄЕС і у третьому світі: у 1975 році була підписана Ломейська конвенція (Того), згідно з якою до сфери дії ЄЕС приєдналося ще 20 країн третього світу Африки та Азії – колишні англійські колонії та домініони.

Наступним кроком стало перетворення ЄЕС у червні 1979 року з суто економічної організації у політично-економічну структуру. Відбулися перші прямі вибори до Європарламенту. Фактично Європарламент існував з самого початку існування ЄЕС, але до цього моменту національні парламенти делегували своїх представників до Європарламенту. Після червня 1979 року громадяни стали безпосередньо обирати своїх представників до Європарламенту.

На середину 80-х років країни-члени ЄЕС прийшли до висновку, що ЄЕС як суто економічна структура вже себе вичерпала і готова поширити свою сферу впливу на всі сфери буття людини (окрім військової).У 1986 році в еволюції ЄЕС відбулася дуже важлива подія, яка заклала підвалини того, що на сьогодні називається Європейським Союзом: 17 лютого 1986 року підписується Єдиний європейський акт. Він став першим кроком на шляху до економічного союзу. В ньому мова йшла про уніфікацію більш ніж 300 норм внутрішнього законодавства. Крім того, цей договір привніс такі нововведення:

q  формалізував Європейське політичне співробітництво, Європейську валютну систему та Європейську раду;

q  до компетенції ЄС було додано 6 нових галузей: єдиний ринок, валютне співробітництво, соціальна політика, зв’язки, науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки, стандарти захисту навколишнього середовища;

q  розширено повноваження Європейського парламента: Європейська рада тепер могла подолати вето Європарламенту в питання єдиного ринку лише одностайно;

q  в Європейській раді було введено принцип голосування простою більшістю, скасовано принцип національного вето в більшості питань стосовно єдиного ринку;

q  країни-члени погодились приймати спільні принципи та стандарти в різних аспектах, від податків до найму на роботу, від здоров’я до захисту середовища;

q  було створено Суд першої інстанції для розгляду справ фізичних осіб, організацій та корпорацій.

Було також встановлено термін до 1 січня 1993 року для створення “єдиної Європи”.

У 1986 році також починаються переговори про підписання нового документу, який би інституціоналізував повне об’єднання Європи (ця ідея знайшла втілення у Маастрихтському договорі).

У 1986 році в еволюції ЄЕС відбувається дуже важлива подія, яка заклала підвалини того, що на сьогодні називається Європейським Союзом: 17 лютого 1986 року підписується Єдиний європейський акт. На середину 80-х років країни-члени ЄЕС прийшли до висновку, що ЄЕС як суто економічна структура вже себе вичерпала і готова поширити свою сферу впливу на всі сфери буття людини (окрім військової). Першим кроком мала стати уніфікація законодавства західноєвропейських країн (що і було зроблено підписанням Єдиного європейського акту). В ньому мова йшла про уніфікацію більш ніж 300 норм внутрішнього законодавства. Було також встановлено термін до 1 січня 1993 року для створення “єдиної Європи”.

У 1986 році також починаються переговори про підписання нового документу, який би інституціоналізував повне об’єднання Європи. 7 лютого 1992 року було підписано Договір про Європейсткий Союз у м. Маастрихт (Голландія). В ньому було закладено концепцію трьох опор ЄС:

1.   інституціональна: 4 наднаціональних органи управління єдиної Європи: Європейська комісія, Європейська Рада, Європарламент та Європейський суд;

2.   єдина зовнішня політика та політика безпеки;

3.   єдина політика в галузі внутрішніх справ.

З 1 листопада 1993 року Маастрихтський договір набув чинності і замість ЄЕС було утворено Європейський союз.

Через два роки після цієї події (1 січня 1995 року), до ЄС приєднуються 3 країни: Австрія, Фінляндія та Швеція. Велися переговори про вступ до ЄС з Норвегією, однак на референдумі більшість населення Норвегії проголосувала проти. Називають 2 причини цього:

1)       традиційно у скандинавських каїнах соціальні стандарти знаходяться на значно вищому рівні, і вступивши до ЄС країна мала б знизити свій рівень;

2)       Норвегія – єдина країна з 4-х, яким пропонувався вступ, має достатньо ресурсів для власного існування.

2 стаття Маастрихтського договору обумовлювала, що після створення ЄС повинна бути скликана міжурядова конференція, яка повинна критично розглянути, наскільки Маастрихтська угода втілюється у життя і наскільки вона відповідає реальності. Тому на початку 1996 року була скликана Міжурядова конференція ЄС (МК ЄС), яка розпочала роботу 29 березня 1996 року. Вона розглядала три основні блоки питань:

1) Питання економічного та валютного союзу ЄС (“зона євро”).

Було представлено такі пропозиції щодо критеріїв країн:

q  зниження критеріїв до реального стану справ;

q  не знижувати критерії, а ввести поняття “умовної відповідності” всіх тодішніх членів ЄС;

q  Німеччина та Франція говорили про те, що нову валюту слід вводити в країнах “твердого ядра” ЄС, а інших країн приймати відповідно з критеріями.

Перша пропозиція була відхилена, а дві інші – схвалені.

До так званого “твердого ядра” ЄС було включено такі країни: Німеччину, Люксембург, Францію, Бельгію, Голландію, Австрію, Фінляндію та Ірландію. Були визначено два етапи введення євро: з 1 січня 1999 року у безготівкові розрахунки, а з 1 січня 2002 року в готівковий обіг.

2) Питання розширення ЄС.

Дискусії на МК ЄС зводилися до того, що на членство у відносно недалекій перспективі можуть претендувати 13 країн: 10 Південно-східної Європи, а також Кіпр, Мальта та Туреччина. В якості негативних причин було названо:

q  невідповідність економічної та фінансової системи;

q  відсутність належної демократії;

q  наявність внутрішнього політичного конфлікту (курдська проблема).

3) Надання ЄС військового виміру.

З 1954 року у ЄС окрім НАТО, існувала така військова структура як Західноєвропейський Союз (договір ратифіковано у 1955 році). У 90-ті роки почали висувати пропозиції про включення ЗЄС до складу ЄС у якості військового блоку. Однак спільних позицій з цієї точки зору не було. Проти категорично виступали Великобританія, Данія та Португалія. В ході МК ЄС це питання було відхилено.

МК ЄС завершилася 17 червня 1997 року, але остаточний договір, який став результатом її роботу було підписано 2 жовтня 1997 року в Амстердамі.

Маастрихтський договір обумовлював, що після створення ЄС повинна бути скликана міжурядова конференція, яка повинна критично розглянути, наскільки Маастрихтська угода втілюється у життя і наскільки вона відповідає реальності. Тому на початку 1996 року була скликана Міжурядова конференція ЄС (МК ЄС), яка розпочала роботу 29 березня 1996 року. МК ЄС завершилася 17 червня 1997 року, але остаточний договір, який став результатом її роботу було підписано 2 жовтня 1997 року в Амстердамі.

Основними принципами цього договору були:

q  розширення діяльності ЄС у боротьбі з дискримінацією;

q  посилення співробітництва між митницями, судовою владою та поліцією країн членів у боротьбі зі злочинністю та наркотиками;

q  визначення боротьби з наркотиками особливою метою ЄС;

q  поміщення боротьби з безробіттям в центр політики ЄС;

q  укріплення положень системи європейських договорів щодо усунення нерівності (особливо стосовно жінок, інвалідів та меншин);

q  визначення захисту навколишнього середовища важливим аспектом діяльності ЄС;

q  висунення захисту справ споживачів у ранг пріоритетів ЄС;

q  укріплення прав робітників шляхом визнання Хартії основних прав робітників;

q  надання ЄС нових механізмів у боротьбі з бідністю;

q  посилення ролі ЄС на світовій арені.

Амстердамський договір мав вступити в силу 1 січня 1999 р., якщо всі країни-члени його ратифікують. У трьох країнах-членах (Ірландія, Португалія та Данія) ратифікація договору здійснювалась через референдум.

2. Системний підхід до вивчення міжнародних відносин.................................................................................. 1

3. Типи контролю за міжнародною системою.................................................................................................. 2

4. Структура міжнародної системи.................................................................................................................. 2

5. Основні характеристики Віденської системи міжнародних відносин............................................................ 2

6. Версальська система міжнародних відносин............................................................................................... 3

7. Постдамська система міжнародних відносин.............................................................................................. 3

8. Характер та цілі першої світової війни......................................................................................................... 4

9 "Геополітичні наслідки першої світової війни"............................................................................................... 4

10 "Причини першої світової війни".................................................................................................................. 5

11 "Створення Ліги націй та її діяльність"......................................................................................................... 6

12 "Завершення першої світової війни та її наслідки"....................................................................................... 7

13 "Основні проблеми міжнародних відносин після першої світової війни (мирне врегулювання, Російське та Німецьке питання)"......................................................................................................................................................... 7

14 "Декрет про мир і мирна програма Вільсона (14 пунктів): порівняльний аналіз"......................................... 9

15 "Концептуальні підходи держав переможець до розробки мирних договорів з Німеччиною та її союзниками на Паризькій конференції".................................................................................................................................... 9

16 "Мандатна система".................................................................................................................................. 10

17 "Російське питання на Паризькій мирній конференції"............................................................................... 11

18 "Вашингтонська конференція та її рішення"............................................................................................... 11

19 "Генуезька конференція"........................................................................................................................... 12

20 "Рапальський договір".............................................................................................................................. 13

21 "Перша криза Версальської системи та її врегулювання (репарації, Рурська криза, план Дауеса)"........... 13

22 "Конференція в Локарно".......................................................................................................................... 14

23 "Підготовка та підписання пакту Бріана-Келога"........................................................................................ 14

26. Зміст і мета політики колективної безпеки в Європі у 1933 -1935 рр......................................................... 15

27. Проект "Східного пакту"........................................................................................................................... 16

28. Укладення договорів про взаємодопомогу між СРСР і Фр, СРСР і Чехосл............................................. 16

29. Італо-ефіопська війна (позиція держав, Ліги Націй)................................................................................... 17

30. Політика невтручання в іспанські справи. Криза Ліги Націй...................................................................... 18

31. Становлення блоку агресорів.................................................................................................................. 20

32. Криза Вашингтонської системи (агресія Японії)........................................................................................ 21

33. Поширення японської агресії в Китаї та розпад Вашингтонської системи................................................. 22

34. Аншлюз Австрії, його наслідки та позиція великих держав...................................................................... 23

35. Мюнхенська угода................................................................................................................................... 24

36. Англо-франко-радянські переговори щодо пакту про взаємодопомогу.................................................. 25

37. Пакт Рібентропа-Молотова та його наслідки........................................................................................... 27

38. Початок Другої світової війни.................................................................................................................. 28

39. Політичний зміст другої світової війни..................................................................................................... 29

40. Капітуляція Франції та її міжнародні наслідки........................................................................................... 29

41. Напад Німеччини та її союзників на СРСР та позиція урядів Великобританії та США................................ 30

42. Передумови та початок створення антигітлерівської коаліції................................................................... 31

43. Атлантична хартія.................................................................................................................................... 31

44. Вступ США у другу світову війну............................................................................................................. 32

45. Московська конференція МЗС 1943 року................................................................................................. 32

46. Тегеранська конференція......................................................................................................................... 33

47. Ялтинська конференція, її основні рішення.............................................................................................. 34

48. Потсдамська конференція....................................................................................................................... 35

49. Геополітичні наслідки Другої світової війни............................................................................................. 35

50. Головні характеристики міжнародних відносин в повоєнний період........................................................ 35

51. Докорінні зміни у повоєнному світоустрої після Другої світової війни..................................................... 36

52. Радикальні зміни у системі міжнародних відносин повоєнного періоду................................................... 37

53. Сучасна міжнародна система (полі та монополярність в світі)................................................................. 37

54. Основні тенденції розвитку повоєнних міжнародних відносин.................................................................. 38

55. Створення Ліги арабських держав........................................................................................................... 38

56. Особливості повоєнного врегулювання в Європі.................................................................................... 39

57. Етапи мирного врегулювання з колишніми союзниками Німеччини в Європі............................................ 40

58. Принципи та етапи післявоєнного врегулювання з Японією..................................................................... 41

59. Конференція у Сан-Франциско 1951 року................................................................................................. 42

60. Ідеологічні чинники «холодної війни»....................................................................................................... 42

61. «Доктрина Трумена»................................................................................................................................ 43

62. «План Маршала»..................................................................................................................................... 44

63. Підготовка та укладення Північно-Атлантичного договору...................................................................... 44

64. Створення ОВД........................................................................................................................................ 46

65.Створення АНЗЮС.................................................................................................................................... 46

66. Багдадський пакт (СЕНТО)....................................................................................................................... 47

67. Утворення СЕАТО.................................................................................................................................... 47

68. Утворення двох німецьких держав........................................................................................................... 48

69. Паризька угода 1954 року........................................................................................................................ 50

70. Карибська криза...................................................................................................................................... 51

71. Становлення дипломатичних відносин між СРСР та ФРН........................................................................ 51

72. Доктрина Хальштейна.............................................................................................................................. 52

73.  Заключний етап НБСЕ у Хельсинкі.......................................................................................................... 52

74. «Нова східна політика» ФРН.................................................................................................................... 53

75. Радянсько-югославський конфлікт.......................................................................................................... 55

76. Угорська криза 1956 року та реакція світового співтовариства................................................................ 56

77. Втручання краї ОВД у справи Чехословаччини. Доктрина Брежнєва....................................................... 58

78 Тгренадська війна в Катаї та проголошення КНР....................................................................................... 59

79 Війна в Кореї та її наслідки........................................................................................................................ 61

80. Тайванська криза 1958 року..................................................................................................................... 63

81. Втручання Франції в Індокитаї та його наслідки........................................................................................ 63

82. Американська агресія у В'єтнамі. Паризька угода.................................................................................... 66

83 Проблема Кашміру. Індо-пакистанський конфлікт..................................................................................... 68

84. Крах мандатної системи на Близькому Сході........................................................................................... 71

85. Утворення держави Ізраєль. Арабо-ізраєльська війна 1948 рр................................................................ 71

86. Суезька криза 1956 року.......................................................................................................................... 72

87. Шостиденна війна та її наслідки............................................................................................................... 73

88. Кемп-девідський процес та його наслідки................................................................................................ 74

89. Сучасна політична ситуація на Близькому Сході...................................................................................... 75

90. Ірано-Іракська війна................................................................................................................................. 76

91. Проблема безпеки Перської затоки в МВ................................................................................................. 76

92. Об'єднання Німеччини.............................................................................................................................. 79

93. Утворення НАТО, основний зміст Північноатлантичного договору........................................................... 80

94. НАТО як один з найголовн. компонентів біполярної системи МВ (50-80рр).............................................. 81

95. Трансформація стран НАТО наприкінці 80х-90хрр.................................................................................... 82

96. Розширення НАТО на схід........................................................................................................................ 83

97. Західноєвропейська інтеграція................................................................................................................. 84

98. Еволюція ЕС в 60-70 рр........................................................................................................................... 85

99. Новий етап західноєвропейської інтеграції в другій половині 80-х років................................................... 86

100. Підписання Маастрихтського договору. Утворення ЕС.......................................................................... 87

101. Міжурядова конфренція ЕС 96-97рр...................................................................................................... 87

102. Амстердамський договір........................................................................................................................ 88

[1] Зараз уряд у Словаччині змінився і вона може потенційно увійти до НАТО.