Реферат: Криминальная ответственность. Защита права собственности (Украина)

Реферат: Криминальная ответственность. Защита права собственности (Украина)

ПЛАН.

1. Поняття кримінальної відповідальності.

1.1. Кримінальна відповідальність — це різновид юридичної відповідальності.

1.2. Основний зміст кримінальної відповідальності.

2. Захист права власності.

2.1. Значення та засоби захисту права власності

2.2. Витребування майна власником з чужого незаконного володіння

3.3. Витребування грошей і цінних паперів на пред'явника

3.4. Захист прав власника віз порушень, не поєднаних з позбавленням володіння

3.5. Інші засоби цивільно-правового захисту права власності

3. Задача

3.1. Поняття цивільної дієздатності

3.2. Необхідні умови для визнання громадянина обмежено дієздатним

3.3. Розгляд справи у суді

3.4. Права обмежено дієздатного громадянина

3.5. Скасування обмеженої дієздатності

3.6. Висновки

1. Поняття кримінальної відповідальності.

Кримінальна відповідальність — це різновид юридичної відповідальності.

Згідно з ч. 1 ст. З КК кримінальній відповідальності та покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину, тобто така, що умисно або з необережності вчинила передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння. Це законодавче положення дає підстави розглядати кримінальну відповідальність як кримінально-правовий вид юридичної відповідальності. Водночас це означає, що поняття кримінальної відповідальності включає як родові ознаки, характерні для юридичної відповідальності в цілому, так і видові ознаки, характерні для відповідальності в межах кримінального права.

Як відносно самостійний елемент правової системи юридична відповідальність характеризується такими ознаками:

1. Юридична відповідальність — це особливий правовий інститут, у межах якого здійснюється реагування держави на правопорушення.

2. Юридична відповідальність завжди поєднана із застосуванням (можливістю застосування) примусових заходів з боку держави.

3. Юридична відповідальність, передбачає офіційну оцінку відповідним державним органом поведінки особи як правопорушення, а її самої — як правопорушника. Оскільки в даному разі правопорушення вчиняється винно, ця оцінка завжди зумовлює негативний для особи момент, містить елемент її державного осуду.

4. Юридична відповідальність тягне певні несприятливі наслідки для правопорушника; іноді вони зводяться лише до зазначеної вище оцінки особи як правопорушника, але у більшості випадків така оцінка поєднується з конкретним обмеженням певних прав і свобод правопорушника чи покладанням на нього певних обов'язків.

У кримінальному праві деякі із зазначених ознак юридичної відповідальності конкретизуються — перш за все, з урахуванням предмета та методів правового регулювання даної галузі. Завдяки цій конкретизації вони стають видовими (специфічними) ознаками кримінальної відповідальності й характеризують її таким чином:

1. Кримінальна відповідальність — це особливий елемент у механізмі кримінально-правового регулювання, в межах якого здійснюється реагування держави на вчинений особою злочин.

2. Офіційна оцінка поведінки особи як злочину, а її самої як злочинця, згідно з ч. 1 ст. 62 Конституції та ч. 2 ст. З КК, може здійснюватися лише судом в обвинувальному вироку.

3. Кримінальна відповідальність тягне несприятливі наслідки для злочинця; іноді вони зводяться лише до визнання судом особи винною у вчиненні злочину і тим самим її осуду з боку держави, але у більшості випадків такий осуд поєднується із застосуванням конкретного заходу кримінально-правового впливу, передбаченого кримінальним законом.

Останнім часом у юридичній літературі активно розробляється концепція так званої позитивної (перспективної) кримінальної відповідальності, її суть зводиться до такого:

крім відповідальності за минулу поведінку, що є ретроспективною відповідальністю, в механізмі кримінально-правового регулювання є ще і позитивна відповідальність, що розуміється як усвідомлення особою необхідності дотримання кримінально-правової заборони[1].

Відзначаючи плідність концепції позитивної відповідальності в теоретичному плані, слід зауважити, що чинне кримінальне законодавство України розглядає кримінальну відповідальність лише як відповідальність за минулу поведінку.

Основний зміст кримінальної відповідальності. Наведена вище характеристика кримінальної відповідальності, не "заважає" дискусіям у теорії кримінального права з приводу основного змісту цього поняття. Найбільш поширеними в цьому плані точками зору є:

1. Визначення кримінальної відповідальності як обов'язку відповісти за вчинення забороненого кримінальним законом суспільне небезпечного діяння і стерпіти обмеження морального, матеріального та фізичного характеру.

2. Розуміння кримінальної відповідальності як реального покладання на особу, що вчинила злочин, передбачених кримінальним законом і конкретизованих вироком суду заходів державного осуду та примусу.

3. Ототожнення кримінальної відповідальності та покарання, зведення кримінальної відповідальності до застосування санкції.

4. Розгляд кримінальної відповідальності як специфічних кримінально-правових відносин або як сукупності кримінально-правових, кримінально-процесуальних і кримінально-виконавчих відносин[2].

Із наведених точок зору більш слушною видається та, що розглядає кримінальну відповідальність як реальне покладання на особу, яка вчинила злочин, передбачених кримінальним законом і конкретизованих вироком суду заходів державного осуду і примусу. Єдине уточнення, яке потрібно, очевидно, зробити, — в окремих випадках кримінальна відповідальність може зводитися лише до державного осуду особи, яка вчинила злочин.

Інші точки зору, як уявляється, в тій чи іншій мірі не відповідають зазначеним вище основним юридичним ознакам кримінальної відповідальності. Так, обов'язок особи відповісти за вчинення злочину і стерпіти передбачені кримінальним законом обмеження не є реакцією держави на вчинений злочин. У цьому плані, очевидно, сам по собі обов'язок не може бути кримінальною відповідальністю.

Не можна ототожнювати кримінальну відповідальність і покарання. Покарання є основною, але не єдиною формою кримінальної відповідальності, про що свідчить, зокрема, положення ч. 1 ст. З та ст. 50 КК.

Щодо розуміння кримінальної відповідальності як специфічних кримінально-правових відносин (сукупності кримінально-правових, кримінально-процесуальних та кримінально-виконавчих відносин), то воно занадто розширює її зміст. Кримінально-правові відносини, як уявляється, є більш широким правовим явищем, ніж кримінальна відповідальність, а їх співвідношення потребує окремого розгляду.

Кримінальна відповідальність та кримінально-правові відносини. Кримінально-правові відносини, тобто відносини, які регулюються нормами кримінального права, неоднорідні. Серед них розрізняють так звані регулятивні і охоронні кримінально-правові відносини. Кримінальна відповідальність, у її ретроспективному розумінні, пов'язана з останніми, а саме з тими із них, що виникають у зв'язку з вчиненням злочину.

Характеристика цих відносин та визначення їх співвідношення з кримінальною відповідальністю передбачає з'ясування ряду питань, зокрема: а) з якого моменту виникають охоронні кримінально-правові відносини, пов'язані з вчиненням злочину, та які юридичні факти їх породжують;

б) який основний зміст охоронних кримінально-правових відносин; в) яким чином вони реалізуються; г) коли вони припиняються.

Практично всі із зазначених питань у теорії кримінального права вирішуються по-різному[3]. Відповідна точка зору залежить, перш за все, від визначення моменту виникнення певних охоронних кримінально-правових відносин та розуміння основного змісту кримінальної відповідальності. З урахуванням викладених вище положень на поставлені запитання можна відповісти таким чином:

1. Охоронні кримінально-правові відносини, пов'язані з вчиненням злочину, виникають із моменту вступу обвинувального вироку, яким засуджується особа, що вчинила злочин, у законну силу.

2. Юридичними фактами, що породжують ці відносини, є: а) суспільне небезпечна поведінка особи, яка порушує певні кримінально-правові норми; б) наявність обвинувального вироку суду, в якому ця поведінка визнана конкретним злочином; в) вступ вироку в законну силу.

3. Основним змістом зазначених охоронних кримінально-правових відносин є права та обов'язки їх суб'єктів, що кореспондують між собою; в загальних рисах ці права та обов'язки включають: а) право держави в особі суду констатувати факт вчинення особою злочину і тим самим піддати її державному осуду (накласти на особу "тавро" злочинця); б) право держави вживати до особи у передбачених законом випадках конкретних кримінально-правових заходів; в) обов'язок особи, що вчинила злочин, сприйняти державний осуд; у передбачених кримінальним законодавством випадках піддатися конкретним кримінально-правовим заходам; г) право особи (і відповідно, обов'язок держави) забезпечити дотримання всіх положень кримінального закону при її засудженні та покладанні на неї конкретних кримінально-правових заходів.

4. Кримінальна відповідальність є формою реалізації охоронних кримінально-правових відносин, пов'язаних із вчиненням злочину; оскільки в обвинувальному вироку, що вступив у законну силу, здійснюється державний осуд злочинця, момент виникнення цих відносин і момент "виникнення" кримінальної відповідальності співпадають.

5. Охоронні кримінально-правові відносини, пов'язані з вчиненням злочину, і кримінальна відповідальність як форма їх реалізації припиняються з моменту виконання всіх тих обов'язків (і відповідно, здійснення всіх тих прав), що становлять основний зміст таких відносин; цим моментом має бути, очевидно, той, з якого особа визнається такою, що не мас судимості.

Враховуючи викладене, кримінальну відповідальність можна визначити як форму реалізації охоронних кримінально-правових відносин, пов'язаних із вчиненням злочину, яка завжди полягає у державному осуді злочинця, що здійснюється судом в обвинувальному вироку, і, як правило, втілюється в застосуванні до нього конкретних заходів кримінально-правового впливу.

ЗАХИСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Значення та засоби захисту права власності

Захисту права власності наш законодавець завжди приділяв лику увагу, оскільки власність громадян, колективна та державна власність є основою розвитку Української держави. же, коли здійснюється захист зазначених форм власності, йдеться, по суті, про захист основ нашого суспільства. Необхідність всебічного захисту власності громадян зумовлюється ще й тим, що вона безпосередньо має задовольняти їхні матеріальні та культурні потреби.

Переважна більшість громадян виконують свої конституційні обов’язки: берегти і зміцнювати колективну та державну власність, поважати права та інтереси інших громадян, у тому числі їх право власності. Однак є ще багато осіб, які порушують зазначені обов'язки. До них застосовуються не тільки засоби виховного характеру, а й примусу. Значне місце у Законі України про власність посідають норми, які передбачають гарантії та захист права власності. В основному це цивільно-правові норми, які мають бути підставою для дальшого вдосконалення саме цивільно-правового захисту права власності.

Слід підкреслити, що на захист права власності спрямовані норми не тільки цивільного, а й інших галузей права, зокрема кримінального, адміністративного, трудового тощо.

Цивільно-правовий захист права власності здійснюється своїми особливими методами, відмінними від кримінально- та адміністративно-правових. Цивільно-правовий захист крім загальної мети для всіх методів захисту права власності виховання громадян у дусі дбайливого ставлення до власності — переслідує ще й особливі цілі, властиві саме цивільно-правовим методам захисту. Такою специфічною метою є прагнення відновити порушені права, попередній майновий а особи, права якої порушено.

Якщо у власника вкрадено річ, він може пред'явити позов на її витребування. Коли хтось заважає власнику користуватися своєю річчю, він може пред'явити позов про усунення перешкод у користуванні нею. Якщо власник не може витребувати якихось причин річ, що вийшла з його володіння, він може при наявності певних умов вимагати відшкодування завданих йому збитків і таким чином відновити свій попередній майновий стан. Отже, в усіх цих випадках йдеться про відновлення попереднього майнового стану особи, права якої порушено.

У цій главі будуть розглянуті лише позови «речового» характеру, спрямовані на захист права власності, які на відміну від зобов'язально-правових характеризуються передусім ти що власник не перебуває з порушником його прав у договірних чи інших зобов'язальних правовідносинах.

Витребування майна власником з чужого незаконного володіння

Найважливішим цивільно-правовим засобом захисту прав власності є віндикація — витребування власником майна з чужого незаконного володіння. Воно здійснюється шляхом пред'явлення позову в суд чи арбітраж. Такий позов називається віндикаційним. Отже, віндикаційний позов — це позов власник про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Позивачем по віндикаційному позову є власник майна чи організація, зокрема державне підприємство, організаціями майно передане в повне господарське відання або оперативне управління. Державний орган не є власником закріпленого ним майна. Воно продовжує залишатися державною власністю. Але, оскільки певному державному органові передано в управління якесь державне майно, останній має право і зобов’язаний вимагати повернення його від усякого незаконного володільця. Відповідачем по віндикаційному позову виступає незаконний володілець, тобто особа, яка володіє майном позивача без правових підстав.

 У ст.32 вищезгаданого Закону України «Про власність» зазначено, що власник має право витребувати своє майно з чужого незаконного володіння. Таким чином, якщо якась річ вибула з володіння власника, останній може витребувати її в особи, що нею володіє. Але витребувати річ він може тільки від незаконного володільця, тобто від такого, який володіє річчю без законних підстав. Підставою може бути, наприклад, договір або адміністративний акт.

Отже, якщо власник передав свою річ у тимчасове користування за договором майнового найму наймачеві, останній не може бути відповідачем по віндикаційному позову, оскільки користується річчю на законній підставі — на підставі укладеного з власником договору майнового найму.

Незаконним володільцем буде особа, що вкрала річ або купила її не у власника (наприклад, у громадянина, до якого річ перейшла за договором майнового найму, договором схову тощо), оскільки продавець за договором купівлі-продажу не міг передати покупцеві те, чого не мав сам — права власності на продану річ.[4]

За віндикаційним позовом власник може витребувати свою річ у натурі. Тому віндикаційний позов не може бути задоволений, коли у відповідача речі вже немає. Наприклад, коли вкрадено і встановлено, хто це зробив, віндикаційний позов може мати місце тоді, коли особа, що вкрала річ, ще володіє нею. Якщо ж річ уже продано невідомо кому або знищено, не можна одержати й задоволення по віндикаційному позову, бо за цим позовом можна вимагати повернення саме майна, що належить власникові.

Коли в особи, що вкрала річ, речі немає, до неї теж можна пред'явити вимоги, проте тут йтиметься не про повернення речі, а про відшкодування заподіяної шкоди. Отже, буде мати місце не віндикаційний позов, а позов зобов'язального характеру — про відшкодування заподіяної шкоди, і суд буде керуватися ст.440 ЦК України.

Не може бути витребувана річ і у випадку, коли незаконний володілець настільки її змінив, що, по суті, вона вже перетворилася на зовсім іншу річ.

Отже, коли речі немає, не можна й вимагати її повернення від особи, що нею володіла. Проте виникає запитання - чи завжди власник, дізнавшись, що його річчю незаконно володіє якась особа, має пред'явити саме віндикаційний позов, тобто позов про витребування її у натурі з чужого незаконного володіння, чи він може якось інакше захистити свої інтереси?

Коли майно належить кооперативній або громадській організації чи громадянинові, то кожний з цих власників може за своїм бажанням пред'явити або віндикаційний позов, або позов про відшкодування збитків.

Відносно державних організацій вирішення цього питання безпосередньо пов'язане з їхніми правами щодо розпорядження закріпленим за ними майном. Якщо згідно із законом державна організація не може самостійно розпоряджатися майном даного виду, то у разі перебування такого майна у незаконного володільця (наприклад, у кооперативної організації, громадянина) вона повинна пред'явити саме віндикаційний позов.

Предметом віндикаційного позову може бути витребувані індивідуально визначеної речі. В зв'язку з тим, що власник віндикаційним позовом може вимагати повернення саме своє речі, вона мусить бути індивідуально визначеною. Відносно родових речей не можна встановити, чи це саме ті речі, що належали власникові, чи якісь інші.

Предметом віндикаційного позову може бути й річ, що визначається кількістю, мірою, вагою (наприклад, цукор, борошно, картопля тощо, тобто речі, що визначаються родовими ознаками) за умови, що вони якось індивідуалізовані (наприклад, картопля у мішку, який має штамп, напис тощо).

Власник відповідно до ст.148 ЦК України має право вимагати не тільки повернення свого майна, а й повернення або відшкодування всіх доходів, які незаконний володілець дістав чи повинен був дістати від користування майном. Причому вирішення питання про те, з якого часу доходи мають буї повернені власникові, залежить від того, чи був володілець добросовісним чи недобросовісним.

Відповідно до ст.145 ЦК України, набувач визнається добросовісним, якщо він не знав і не повинен був знати, що особа, у якої він придбав річ, не мала права її відчужувати.

Отже, набувач є добросовісним, якщо він не знав і не повинен був знати про незаконність свого володіння.

Навпаки, набувач визнається недобросовісним, коли він знав чи повинен був знати, що особа, в якої він набув річ, не мала права її відчужувати, тобто коли знав чи повинен був знати про неправомірність свого володіння (ст.148 ЦК України). Зрозуміло, що набувач є недобросовісним, якщо річ набута злочинним шляхом.

Незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне.

Відповідно до ст. 148 ЦК України власник вправі вимагати від недобросовісного володільця повернення або відшкодування доходів, які він здобув або повинен був здобути за час володіння; від добросовісного володільця — всіх доходів, що він здобув і повинен був здобути з часу, коли вся або повинен був дізнатись про неправомірність володіння або одержав повістку за позовом власника про повернення майна.

Отже, одержане добросовісним набувачем до того, як він дізнався або повинен був дізнатися про неправомірність свого володіння, належить йому, він стає власником доходів, здобутих під час володіння. Недобросовісний володілець повинен повернути доходи, які він дістав чи повинен був дістати за весь час володіння.

Як зазначено у ст. 148 ЦК України, незаконний володілець повинен повернути чи відшкодувати не тільки доходи, які він одержав, а й ті, які повинен був одержати. Коли незаконний набувач не одержав доходів з власної вини, він несе всі невигідні наслідки цього — мусить повернути доходи, які міг одержати. Наприклад, хтось незаконно володів садом, але не і знімав плодів, не одержував доходів. Він нестиме всі невигідні наслідки своєї бездіяльності — повинен відшкодувати втрачені ним доходи, бо у ст.148 ЦК України законодавець зазначає, що власник має право вимагати повернення або відшкодування доходів, які незаконний володілець «здобув і повинен був здобути».

Відповідно до ст.148 ЦК України «володілець як добросовісний, так і недобросовісний, у свою чергу, має право вимагати від власника відшкодування зроблених ним необхідних затрат на майно з часу, з якого власникові належать доходи від майна».

Отже, недобросовісний володілець має право вимагати від власника відшкодування зроблених ним необхідних витрат на майно за весь час володіння, бо він повинен повернути одержані прибутки за цей проміжок часу. Добросовісний володілець має право вимагати від власника відшкодування необхідних затрат тільки з часу, коли він дізнався або повинен був дізнатися про неправомірність володіння або одержав повістку, за позовом власника про повернення майна, бо саме з цього часу власникові належать прибутки з майна.

Аналогічна норма містилася у ст.59 ЦК УРСР 1922 р. Аналізуючи її, деякі радянські юристи (Б.Б.Черепахін, Ю.К.Толстой) справедливо, на нашу думку, відзначали, що коли виходити з буквального смислу ст.59 (відповідно ст.148 ЦК України), то в деяких випадках недобросовісний володілець може опинитися у кращому становищу, ніж добросовісний. Зокрема, таке може статися у випадку, коли необхідні витрати на майно перевищують прибутки, які воно дає, або у випадку коли майно не дає прибутків, але потребує витрат на утримання.

Було б доцільно доповнити ст. 148 діючого ЦК України (як свого часу пропонував Б.Б.Черепахін відносно ст.59 ЦК УРСІ 1922 р.) правилом, згідно з яким добросовісний володілець мав би право вимагати від власника відшкодування необхідних витрат на майно на весь час володіння, коли ці витраті перевищують доходи. Це посилило б виховне значення ст.148 ЦК України.

Іноді витрати незаконного володільця виходять за межі необхідних витрат по поточному утриманню майна. Незаконний володілець може зробити певні поліпшення у майні, зв'язку з чим може збільшитись вартість останнього.

Виникає питання, яка ж доля цих поліпшень у майні у випадку витребування його власником від незаконного володільця? Добросовісний володілець, зазначається в ст.148 ЦІ України, має право залишити за собою зроблені ним поліпшення, якщо вони можуть бути відділені без пошкодження речі. Наприклад, коли він поставив новий мотор на човні замість старого, то при витребуванні у нього човна він може новий мотор забрати собі, замінивши його старим.

Але може бути й так, що поліпшення у майні неможливо відділити. Наприклад, незаконний володілець зробив капітальний ремонт будинку чи відремонтував якусь іншу річ. Як правило, у цих випадках поліпшення не можуть бути відділені від речі. Яка доля поліпшень такого характеру? Відповідно до ст. 148 ЦК України, «якщо відділити поліпшення неможливо, добросовісний володілець має право вимагати відшкодування зроблених на поліпшення витрат, але не більше розміру збільшення вартості речі».

Таким чином, добросовісний володілець може вимагати відшкодування тільки тих витрат на поліпшення речі, які призвели до збільшення її вартості. Незаконний володілець може витратити багато коштів і зусиль для того, щоб поліпшити ту чи іншу річ і при цьому домогтися мізерного результату. При визначення розміру відшкодування має враховуватися саме корисний результат, який проявився у збільшенні вартості речі.

Як випливає із змісту ст.148 ЦК України, право залишити за собою зроблені поліпшення або вимагати відшкодування зроблених на поліпшення затрат (у разі, коли їх не можна відділити) має лише добросовісний володілець.

Добросовісність володіння, набуття майна створюють ще одну важливу перевагу для незаконного володільця речі. Коли від недобросовісного набувача майно може бути витребуване в усіх випадках, то від добросовісного законного набувача — не завжди.

Відповідно до ст. 145 ЦК України, якщо майно за плату придбане добросовісним набувачем у особи, яка не мала права його відчуджувати, власник вправі витребувати це майно від набувача лише у разі, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадене у того чи іншого, або вибуло з їхнього володіння іншим шляхом поза їхньою волею.

Якщо річ було продано особою, яка її одержала від власника за договором (наприклад, договором схову, майнового найму тощо), добросовісному набувачеві, то від останнього власник не може витребувати свою річ, бо у даному випадку річ була як з володіння власника, так і з володіння його контрагента по договору, з їх власної волі. Отже, у цьому випадку право власника на витребування своєї речі з незаконного володіння обмежується в інтересах добросовісного набувача.

Якщо майно набуте безплатно (навіть і добросовісним набувачем) від особи, яка не мала права його відчужувати, власник вправі витребувати майно в усіх випадках (ст.145 ЦК України). Так, коли власник добровільно, за договором (наприклад, за договором схову) передасть комусь річ, а контрагент за договором замість того, щоб повернути власнику, подарує її іншій особі, власник може витребувати свою річ у даного добросовісного набувача, (незважаючи на те, що річ  не була ні загублена, ні викрадена), оскільки вона була безплатно набута добросовісним набувачем.

Слід звернути увагу на те, що відповідно до ст.145 ЦК України власник може витребувати своє майно у добросовісного набувача не тільки у випадку, коли воно викрадене, але взагалі у всіх випадках, коли майно вибуло з володіння власника або його контрагента по договору «поза його волею».

Отже, громадянин — власник якогось майна — не може витребувати його з незаконного володіння іншої особи при наявності сукупності трьох умов:

а) набувач має бути добросовісним набувачем — він не повинен знати, що купує майно не у власника;

б) майно має бути придбане набувачем на гроші, тобто повинно бути саме купленим;

в) власник повинен втратити володіння цим майном з власної волі, а саме, майно має бути передане власником за договором (схову, майнового найму тощо) іншій особі, яка б продала його добросовісному набувачеві.

Виникає питання, чому законодавець стає на захист інтересів добросовісного набувача у випадку, коли майно вибуло з володіння власника та його контрагента з їхньої власної волі. Законодавець виходить з тих міркувань, що власник припускає певну необачність, довірившись особі, яка на це не заслуговувала, про що свідчить весь розвиток подій: замість того, щоб повернути власнику одержану від нього за договором річ, особа, продає її комусь, а тому власник повинен нести не вигідні наслідки своєї необачності. Ці міркування, звичайно, відпадають, коли річ вибула з володіння власника та його контрагента поза їхньою волею.

Все зазначене вище повною мірою відноситься до віндикації власності громадян, щодо віндикації державного і громадського майна діють особливі правила.

Відповідно до ч.2 ст.145 ЦК України витребування майна з підстав, зазначених у ч.1 цієї статті, не допускається, якщо майно було продано в порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Отже, коли майно боржника буде передане судовим виконавцем для реалізації торговельній організації і там воно буде придбане тією чи іншою особою, то від останньої майно не може бути витребуване власником на тій підставі, що він загубив це майно або воно було у нього викрадене, а потім потрапило до рук боржника, відносно якого було поставлено відповідне судове рішення. Аналогічно вирішується питання у випадку, коли особа набула будинок з прилюдних торгів, проведених для виконання судового рішення.

Відповідно до закону України «Про власність» Українська держава забезпечує в законодавстві громадянам, організаціям та іншим власникам рівні умови захисту права власності (ст.48).

В цьому законі встановлені загальні засади цієї рівності в питаннях захисту всіх форм власності. В ній, зокрема, передбачається, що коли майно за сплату придбане в особи, яка не мала права його відчуджувати, про що набувач не знав і не винен був знати (добросовісний набувач), то власник вправі витребувати це майно від набувача у випадку, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння або викрадено у того чи іншого, або вибуло з володіння іншим шляхом поза їх волею.

Наведене правило (аналогічне за змістом правило міститься т.145 ЦК України) розповсюджується на віндикацію всіх форм власності. Отже, жодна з форм власності не користується правом необмеженої віндикації. Суть цього права була розкрита в ст.146 ЦК України.[5] Державне майно, а також майно колгоспів, інших кооперативних та інших громадських організацій, неправомірно відчужене яким би то не було способом, могло бути витребуване відповідними організаціями від будь-якого набувача.

Таким чином, зазначене майно могло бути витребувано від всякого набувача: і недобросовісного і добросовісного. Важливо, щоб набувач був незаконним, а чи знав він (або повинен був знати) про незаконність свого володіння — це не мало ніякого значення.

Не мало значення для вирішення питання про віндикацію зазначеного майна і те, яким способом воно вибуло з володіння відповідної організації: чи воно викрадене, чи загублене, чи  добровільно за договором передане іншій організації або громадянину, а потім потрапило до рук незаконного набувача.

Так, якщо громадянин брав на прокат в державній організації якусь річ, а згодом замість того, щоб повернути, продавав її іншому громадянину, то ця річ могла бути витребувана у останнього прокатною організацією.

Віндикація державного майна, крім вищезазначеного, мала ще й таку особливість: до вимог державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння колгоспів та інших кооперативних, громадських організацій або громадян не застосовувались загальні правила дії позовної давності (ст.83 ЦК України). Правда, це стосувалося лише державної власності. Щодо віндикації власності колгоспів, кооперативних та громадських організацій, а також власності громадян діяли загальні правила про позовну давність, встановлені гл.5 ЦК України.

Все це свідчить про те, що вищезгадані форми власності і особливо державна власність користувалися перевагами в питаннях віндикації в порівнянні з особистою власністю.

Законом України «Про власність» ці переваги скасовані, в зв'язку з цим цивільне законодавство України, в тому числі Цивільний кодекс України, будуть приведені у відповідність із законом України «Про власність».

Уніфікація правового режиму віндикації майна забезпечує рівноправність і змагальність зазначених форм власності сприяє їх розвитку.

Аналіз ст.145 ЦК України свідчить про те, що при наявності певних умов майно може бути витребуване і у добросовісного набувача. Це стосується всякого майна, всіх видів речей (незалежно від форми власності), за виключенням грошей та цінних паперів на пред'явника.

Витребування грошей і цінних паперів на пред'явника

Порядок віндикації грошей та цінних паперів на пред'явника регламентується ст.147 ЦК України.

Особливістю віндикації грошей та цінних паперів на пред'явника є те, що вони ні в якому випадку не можуть бути витребувані від добросовісного незаконного набувача.

Так, не можуть бути витребувані гроші та цінні папери на пред'явника від добросовісного набувача на тій підставі, що вони були загублені власником чи викрадені у нього.

Купив, наприклад, громадянин К. в ощадному банку облігації внутрішньої позики, а згодом з'ясувалося, що ці облігації були раніше викрадені у якогось громадянина і продані банку. Незважаючи на те, що у даному випадку облігації вибули з володіння власника не з його волі, останній не може витребувати (як це було б з усяким іншим майном), оскільки набувач — громадянин К. був добросовісним.

Гроші та цінні папери на пред'явника не можуть бути витребувані від добросовісного набувача навіть тоді, коли вони належали державній чи кооперативній або громадській організації і були незаконно відчужені будь-яким способом. Так, у вищенаведеному прикладі, коли б облігації були викрадені не у громадянина, а в ощадному банку і згодом добросовісно набуті громадянином, вони не можуть бути витребувані у нього на тій підставі, що на державне майно поширювався принцип необмеженої віндикації, оскільки цей принцип, що був закріплений у ст. 146 ЦК УРСР, стосувався всякого майна, за винятком грошей та цінних паперів на пред'явника.

Отже, гроші та цінні папери на пред'явника не можуть бути витребувані власником від добросовісного набувача.

Від незаконного недобросовісного набувача гроші, а також цінні папери на пред'явника (як і всяке інше майно) можуть бути витребувані в усіх випадках.

Особливий порядок віндикації грошей та цінних паперів на пред'явника встановлено з метою зміцнення та розвитку цивільного обороту. Кожний його учасник, одержуючи гроші та цінні папери на пред'явника, повинен бути певен, що вони не можуть бути витребувані від нього, що добросовісність їх набуття гарантує його від усяких випадковостей.

Захист прав власника віз порушень, не поєднаних з позбавленням володіння

Порушення прав власника можуть полягати не тільки у позбавленні його володіння річчю. Як відомо, власнику крім права володіння належить ще й право користування та право розпорядження річчю. Ці права власника теж можуть бути порушені.

Можливі випадки, коли власник здійснює своє право володіння річчю, але хтось перешкоджає йому користуватися або розпоряджатися нею.

Так, у судовій практиці зустрічаються справи за позовами, які пред'являють власники будинків до осіб, які самовільно зайняли те чи інше нежиле приміщення в їхніх будинках. У цих випадках власник продовжує володіти будинком, але йому перешкоджають користуватися якоюсь частиною будинку, а це може перешкодити власнику здійснити і право розпорядження.

Інший приклад. Судовий виконавець помилково включив в акт опису майна не тільки майно відповідача, а й майно іншого громадянина, наприклад, його сусіда. В результаті неправомірних дій судового виконавця гасник помилково описаного майна позбавляється можливості розпоряджатися цим майном, хоча продовжує ним володіти та користуватися (зрозуміло, що йдеться про випадки, коли майно не було при цьому вилучене з володіння власника).

Коли хтось чинить перешкоди власнику у користуванні або розпорядженні річчю, власник може вимагати усунення порушень його права. Це право власника передбачене у ст.48 Закону України «Про власність». Відповідно до ст.48 власник може вимагати усунення будь-яких порушень його прав, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння.

У наведених випадках власник може звернутися до суду за позовом про усунення порушень його прав. Цей позов називається негаторним.

Зрозуміло, що дії, якими порушується право власника, повинні бути протиправними, інакше немає підстав для негаторного позову. Так, коли власник за договором житлового найму передасть комусь приміщення для проживання у власному будинку, то хоч це і перешкоджатиме йому самому користуватися цим приміщенням, але він не може вимагати усунення таких «перешкод» у користуванні будинком, бо дії наймача, що користується приміщенням, є правомірним.

Витрати, пов'язані з усуненням порушень прав власника, несе порушник.

Захист права власності здійснюється й у випадках, коли позов про витребування майна з чужого незаконного володіння або про усунення перешкод у розпорядженні чи користуванні майном пред'являється не безпосередньо власником, а особою, яка володіє майном в силу закону або договору з власником майна (наприклад, договору майнового найму, договору підряду, договору схову тощо). Так, коли річ викрадена у наймача і останній витребує її з чужого незаконного володіння, пред'явивши відповідний позов, цим самим він захистить не тільки свої права (права якийсь час володіти і користуватись річчю), а й права власника, оскільки у наймача з'явиться можливість виконати свої обов'язки перед наймодавцем (власником) — повернути майно, яке цому було надане у тимчасове користування.

На ці позови (пред'явлені законними володільцями чужого майна — наймачами, підрядниками, охоронцями тощо) поширюються розглянуті вище норми, що містяться у ст.145-148 ЦК України.

Інші засоби цивільно-правового захисту права власності

І віндикаційний, і негаторний позови належать до позовів речового характеру. Ці засоби захисту у своїй основі мають речові правовідносини, які складаються між власником і всіма іншими особами. Зміст цих правовідносин зводиться до того, що власник має право володіти, користуватися і розпоряджатися майном.

Але захист права власності здійснюється не тільки зазначеними засобами. Не завжди може власник пред'являти віндикаційний позов, коли він втратив володіння річчю. Якщо речі у незаконного володільця вже немає, не можна і вимагати її повернення, а у певних випадках (ст. 145 ЦК України) річ взагалі не може бути витребувана у добросовісного набувача.

Проте, це не означає, що власник у цих випадках ніяк не може захистити свої інтереси. Він може використати зобов'язально-правові засоби захисту права власності. Так, коли власник, наприклад, передав майно на підставі договору майнового найму іншій особі, а наймач продав це майно набувачу, що не знав і не міг знати, що купує річ не у власника (добросовісний набувач), власник, як зазначалось вище, не може витребувати своє майно від такого набувача (ст.145 ЦК України). Але він може від наймача, як сторони у договорі майнового найму, вимагати відшкодування завданих йому невизнанням договору збитків на підставі ст.ст.203,256 ЦК України. Тут вимоги власника випливатимуть із зобов'язальних відносин, які виникли між ним і наймачем на підставі договору.

Власник може і не перебувати у договірних відносинах з особою, яка володіє його річчю. Наприклад, хтось украв у власника річ, але на момент розгляду справи у суді у злодія цієї речі вже немає. Тут власник знов таки може використати зобов'язально-правові засоби захисту. Він може на підставі ст.440 ЦК України вимагати відшкодування заподіяної йому шкоди.

У певних випадках[6] вимогу до незаконного володільця його річчю власник може обґрунтувати, виходячи із ст.469 ЦК України, яка регламентує зобов'язання, що виникають з безпідставного збагачення.

Крім зазначених засобів, охороні, зміцненню і розвитку власності громадян, а також колективної і державної власності служить вся система цивільно-правових норм і, зокрема, норми, які регулюють порядок виконання та наслідки невиконання договорів.

3. Задача :

« Тарасов систематически пропивал свою зарплату. Не брал участие в семейных затратах, продавал свои вещи. Жена Тарасова обратилась в суд с просьбой об ограничении дееспособности своего мужа с предоставлением права получения и распоряжения его зарплаты. Каким должно быть решение суда?»

Для того, щоб відповісти на це запитання требя розглянути саме поняття дієздатності громадянина.

Цивільна дієздатність. В цивільному законодавстві вона визначається як здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки (ст.11 ЦК України). Цивілістична література дає більш широке визначення. Відповідно до нього зміст дієздатності складається з таких елементів:

а) здатність своїми діями набувати цивільні права і створ вати для себе цивільні обов'язки (правонабувальна здатність)

б) здатність своїми діями здійснювати належні даній осі цивільні права і покладені на неї цивільні обов'язки (правоздійснювальна або правовиконавча здатність),

в) здатність своїми діями розпоряджатися належними осі правами (праворозпорядча здатність),

г) здатність нести цивільно-правову відповідальність за в'ї нення цивільних правопорушень (деліктоздатність)[7]

З наведеного змісту цивільної дієздатності випливають висновки:

1. Цивільна дієздатність істотно відрізняється від цивільної правоздатності. Остання - це здатність мати права і обов'язки незалежно від того, хто її здійснює: сам правоздатний громадянин чи батьки або опікуни неповнолітніх у віці до 15  років. Надання цивільної дієздатності громадянам свідчить про те, що то вони здатні вчиняти дії, які породжують цивільно-правові наслідки: набуття цивільних прав і обов'язків, їх здійснення, розпорядження ними тощо. Отже, 5-річна дитина навряд чи може бути дієздатною особою, оскільки за рівнем розвитку психіки вона не може розуміти значення своїх дій чи керувати ними.

2. Виникнення цивільної дієздатності залежить від віку і стану здоров'я. Розрізняють дієздатність: а) повну; б) часткову в)мінімальну; г) обмежену; д) визнання громадянина недієздатним.

Обмежена дієздатність. ЦК України передбачає обмеження дієздатності громадян при настанні певних умов (ст.15):

а) зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами;

б) як наслідок цього — тяжке матеріальне становище самого громадянина та його сім'ї.

Під зловживанням слід розуміти як систематичне пияцтво (вживання наркотиків), так і надмірне вживання алкоголю (наркотиків)

Кілька слів щодо другої умови. Дослівне тлумачення — обмеження дієздатності можливе при наявності в алкоголіка чи наркомана сім'ї, тобто тоді, коли він своїми зловживаннями ставить в тяжке матеріальне становище одночасно сім'ю і себе. По суті справи зазначена норма виключає обмеження дієздатності громадянина, якщо він ставить у тяжке матеріальне становище тільки себе. Обмеження дієздатності громадянина здійснюється у судовому порядку. Справа про визнання громадянина обмежено дієздатним може бути порушена лише за заявою осіб, зазначених у ст. 256 ЦПК України. При підготовці справи до судового розгляду від заявника необхідно витребувати такі дані:

Акти міліції і громадських організацій, рішення товариських судів та інші докази, які підтверджують факти зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами, а також характеризують майновий стан сім'ї. Справа розглядається з обов’язковою участю прокурора і представника органу опіки та піклування. В резолютивній частині рішення слід зазначити лише висновок суду про визнання громадянина обмежено дієсдатним або про відмову в задоволенні заявлених про це вимог. До компетенції суду не належить вирішення інших питань, у тому числі щодо призначення піклувальника.

Суд повинен надіслати копію рішення, яке набрало законної сили, органові опіки та піклування для призначення піклувальника. В разі потреби копія рішення відсилається за місцем роботи чи проживання особи, визначеної обмежено дієздатною, для організації і здійснення контролю за її поведінкою. Обмежено дієздатний громадянин може лише за згодою піклувальника:

а) укладати угоди по розпорядженню майном (купівлі-продажу, дарування, позики, майнового найму, комісії тощо);

б) одержувати заробітну плату, пенсію або інші види доходів і розпоряджатися ними.

Практика застосування зазначених правил свідчить про те що вони не виправдовують себе. Обмежено дієздатний громадянин одержує безпосередньо заробітну плату, пенсію, інші  доходи і розпоряджається ними за згодою піклувальника, яка практично завжди є. Піклувальник не буде проти одержання доходів, що витрачаються на потреби сім'ї та самого обмежено дієздатного. Тим часом обмежено дієздатний, одержавши заробітну плату, пенсію, витрачає їх на придбання спиртних напоїв, наркотичних засобів. Сім'я і він сам залишаються без засобів до існування.

Обмежено дієздатний громадянин вправі самостійно вчиняти дрібні побутові угоди, в тому числі по придбанню спиртних напоїв. З позиції діючого законодавства перешкодою тут має бути нагляд піклувальника.

Обмеження дієздатності за ст.15 ЦК України не викликає обмеження деліктоздатності, тобто обмежено дієздатний громадянин несе цивільну відповідальність за загальними правилами (ст.ст.440, 450 ЦК України).

Обмеження в дієздатності скасовується, якщо є дані про припинення громадянином зловживань спиртними напоями або наркотичними засобами. Такі справи розглядаються в судовому порядку з обов'язковою участю прокурора і представника органу опіки та піклування за місцем проживання обмежено дієздатного та за заявою осіб, зазначених у ст.256 ЦПК України, піклувальника, самого обмежено дієздатного громадянина, а також за власною ініціативою суду.

Таким чином можна зробити тільки один висновок: якщо жінка Тарасова зможе надати докази що її муж зловживає спиртними напоями та ставить своїми діями свою сім’ю у тяжкий матеріальний стан, то суд швидше за все визначить Тарасова обмежено дієздатним. Усі судові витрати у такому разі відносяться за рахунок держави. Суд передасть справу органові опики та піклування, який і призначить піклувальника, яким швидше за все буде жінка Тарасова.

Список використованої літератури:

1.   Кримінальне право України. За редакцією П.С. Матишевського., Київ, Юріком Інтер, 1999

2.   Цивільне право України, Київ, Юріком Інтер, 1999

3.   Цивільно процесуальний кодекс України. Відповідальний редактор П.І. Шевчук., К., Юріком Інтер, 1999, с. 34 - 35

4.   Цивільно процесуальний кодекс України. Відповідальний редактор П.І. Шевчук., К., Юріком Інтер, 1999, с. 198- 200

5.   Игнатов А.И., Костарева Т.А. Уголовное право. Общая часть: Курс лекций. — М., 1996. — С. 7—18.

[1] Див. докладніше: Игнатов А.И., Костарева Т.А. Уголовное право. Общая часть: Курс лекций. — М., 1996. — С. 7—10.

[2] Див. докладніше: Игнатов А.И., Костарева Т.А. Уголовное право. Общая часть: Курс лекций. — М., 1996. — С. 11—18.

[3] Див. докладніше: Игиатов А.И., Костарева Т.А. Уголовное право. Общая часть: Курс лекций. — С. 12—16.

[4] Тільки у випадках, передбачених у ст. 145 ЦК України, особа, що купила річ не у власника, може набути права власності на неї, але підставою для цього буде не договір, а закон

[5]  Ст. 146 ЦК України втратила чинність (Закон від 16 грудня 1993р.)

[6] Маються на увазі випадки, коли відсутня вина набувача майна.

[7] Суб’екти гражданского права // Под ред. С.Н.Братуся. – М.,1984 с. 10-31.